Політика Франції щодо Латинської Америки на межі XVIII-XIX ст

 

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ  І  НАУКИ   УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет

 

 

 

Кафедра МЕВ 

 

 

 

 

Контрольна  робота

 

З теми: « Політика Франції щодо Латинської Америки

 на межі XVIII-XIX ст..»

 

 

 

 

 

Виконала

студентка групи  ГФ-239                            А. А. Савченко

 

Перевірив               О.П. Сарнацький          

 

 

 

 

 

Запоріжжя 2011

ЗМІСТ

      Вступ…………………………………………………………………….….……..3

          1 Третя республіка…………………………………………………….……….5

          2 Справа Буланже…………………………………………………………..…..7

          3 Панамська компанія …………………………………………………………8

      Висновки…………………………………………………………………………..12

      Перелік посилань………………………………………………………………….14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Францію XIX століття можна  охарактеризувати недоліком розумного  управління, донкіхотськими війнами і створенням Третьої республіки (1870 рік). Революція 4 вересня 1870 р. в Парижі. Повідомлення про седанську катастрофу, отримане в Парижі увечері 2 вересня, було приховане від народу через страх перед революцією. Коли ж парижани дізналися страшну правду про становище, у якому опинилася Франція, вони звинуватили в поразці імператора Наполеона ІІІ. Вже увечері 3 вересня на вулицях почалися демонстрації під гаслами республіки, організовані бланкістами. В ніч з 3 на 4 вересня відбулися переговори між делегацією Законодавчого корпусу та імператрицею Євгенією, яка запропонувала голові парламенту Адольфу Тьєру прийняти владу. Наступного дня Тьєр виступив з пропозицією створити комісію управління і національної оборони, скликати Установчі збори для визначення форми правління.

4 вересня натовп народу  увірвався до залу засідань  Законодавчого корпусу в Бурбонському  палаці з вимогами проголошення  республіки. Щоб створити більш  сприятливу обстановку для обговорення  такого важливого питання республіканці на чолі з Леоном Гамбеттою й Жулем Фавром повели їх за собою до міської ратуші на Гревській площі. Тут їх також зустрів народ з вимогами республіки. Бланкісти та неоякобінці в ратуші вже сформували список майбутнього революційного уряду. За таких обставин республіканці були змушені діяти швидко. Жуль Фавр звернувся до народу з промовою, в якій проголосив повалення імперії й проголошення республіки.

Отже, 4 вересня 1870 р. у Франції було проголошено ІІІ республіку (1870—1940 рр.). Випередивши бланкістів, республіканці першими оголосили список членів Тимчасового уряду, якими стали депутати Законодавчого корпусу від Парижа. Тимчасовий уряд мав управляти Францією до скликання Установчих зборів. Того ж дня Законодавчий корпус саморозпустився, а сенат оголосив про тимчасову перерву засідань. Увечері у тронному залі палацу Тюїльрі Францію було проголошено республікою.

 На початку 1890-х рр. Францію сколихнула нова політична криза — «панамська афера», найбільший за всю історію країни політичний скандал, пов'язаний з корупцією державних службовців і депутатів. В 1879 р. знаменитий проектувальник і будівельник Суецького каналу Ф. Лессепс запропонував з'єднати каналом Тихий і Атлантичний океани в районі Панамського перешийку. З цією метою в 1880 р. було утворено акціонерну Компанію Панамського каналу, яку він очолив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 ТРЕТЯ РЕСПУБЛІКА

Третю республіку було проголошено 1870 p., але тільки 1875 р. оформлено конституційно. Законодавча влада в країні належала двопалатному парламентові. Палата депутатів обиралася прямим загальним голосуванням. Жінки та військовослужбовці участі у виборах не брали. Сенат обирався представниками органів місцевого самоврядування. Головою виконавчої влади вважався президент. Фактичним головою уряду, як органу виконавчої влади, був прем'єр-міністр.

У перші роки існування  республіки в парламенті переважали монархісти. На виборах 1876 р. республіканці  завоювали більшість у палаті депутатів і поступово усунули монархістів від влади. У 1879 р- під тиском республіканців пішов у відставку президент Франції маршал Мак-Магон, відомий своїми симпатіями до монархістів. На його місце було обрано республіканця Жуля Греві.

Уряд республіканців провів низку важливих реформ. У 1880 р. було проголошено амністію учасникам Паризької комуни, 1881 р. прийнято закон про свободу друку та проведення зборів, а також закон про освіту всіх дітей віком від 6 до 13 років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність профспілок та організацію страйків, було обмежено використання дитячої праці.

Керівники Третьої республіки вважали себе продовжувачами справи французької революції 1789 р. Від неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий прапор, національний гімн "Марсельєзу", національне свято 14 липня - день узяття Бастилії.

Важливою особливістю  політичної системи Третьої республіки була багатопартійність. '

Наприкінці XIX ст. в політичному житті Франції головною проблемою стала боротьба між республіканцями та монархістами. Останні протягом 70-90-х pp. прагнули дискредитувати республіканську форму правління, використовуючи як легальні, так і нелегальні методи боротьби, відновити монархію у Франції. Протягом указаного періоду Францію стрясали політичні кризи, найвідомішими з яких були справа Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 СПРАВА БУЛАНЖЕ

Після поразки у франко-прусській  війні у Франції ширилися шовіністичні настрої та заклики до реваншу. Такими настроями прагнули скористатися монархісти, які заявляли, що країні потрібен диктатор, який об'єднав би народ і армію для переможної війни проти Німеччини. За таких умов швидко зростав рух, пов'язаний з ім'ям генерала Буланже.

Прихильники генерала намагалися використати в  своїх цілях скандал, що розгорівся 1887 р. навколо президента Ж. Греві (його зять виявився причетним до продажу орденів Почесного легіону - вищої нагороди Франції). Ж. Греві довелося піти у відставку, а буланжисти на додаткових виборах у Парижі здобули перемогу. Буланже став лідером опозиції ("Комітет протесту"), яка об'єднала невдоволених правлінням республіканців, і готував політичний переворот, але змову було викрито і доведено зв'язок генерала з монархістами. Під загрозою арешту Буланже втік до Бельгії, дискредитувавши І себе, і свій рух.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 ПАНАМСЬКА КОМПАНІЯ

Пана́мський сканда́л (або панамська афера) — фінансовий і політичний скандал, що вибухнув у Франції 1892 року під час будівництва Панамського каналу. Близько мільярду франків було втрачено через те, що урядовці за хабарі замовчували фінансові проблеми Панамської компанії. Панамський скандал вважається найгучнішим корупційним скандалом XIX століття.

1880 року була заснована Загальна  компанія Панамського міжокеанського  каналу (фр. La Compagnie Universelle du canal interocéanique de Panamà), президентом і генеральним директором якої став Фердинанд де Лессепс, а його син, Шарль Лессепс, став віце-президентом. Компанія випустила 600 тисяч акцій по 500 франків кожна і відкрила на них передплату. Передплатник повинен був негайно внести чверть вартості акцій, а решту грошей компанія збиралася витребувати при необхідності. Передплата на акції пройшла без проблем, бо всі знали про успіх Суецької компанії, яку створив Лессепс і яка приносила її акціонерам добрий дохід.

Будівництво каналу почалося 1 січня 1881 року. У 1882 році, коли гроші  акціонерів почали закінчуватися, компанія випустила першу облігаційну позику, а в наступні роки ще дві позики. Загальна сума отриманих позик з вирахуванням банківських комісій та інших витрат склала 400 мільйонів франків. Сигналом тривоги стало те, що третя позика вже не знайшла передплатників на всю суму, і Панамська компанія поступилася залишком акцій зі знижкою банківському синдикату, який емітував і розміщував її цінні папери.

1882 року у Франції  відбулося різке падіння курсів  акцій і загострення фінансових  проблем. Акції Панамської компанії пережили міні-кризу більш-менш благополучно, але виявилося, що біржа ставиться до них без особливої ​​довіри: за терміновими угодами вони продавалися з великою знижкою.

1885 року Лессепс вирішив виправити  справи компанії шляхом випуску  довгострокової виграшної позики. Передбачалося зібрати 600 мільйонів франків. Для випуску такої позики була потрібна згода палати депутатів і сенату. Компанія почала обробку журналістів, міністрів і депутатів, що коштувало їй чималих грошей.

Боротьба навколо санкції  держави на випуск виграшної позики тривала близько трьох років. Тим часом Панамська компанія, щоб втриматися на плаву, випустила  ще дві звичайні позики. Щоб залучити передплатників, вона зробила облігації  особливо привабливими, піднявши номінальну процентну ставку до 10% річних. Все дорожче доводилося платити банкам за розміщення облігацій.

У квітні 1888 року палата депутатів схвалила позику, після  чого вона отримала згоду сенату і  президента. Гранична сума позики була збільшена до 720 мільйонів франків порівняно з початковою заявкою. Започаткована в червні 1888 року передплата на облігації закінчилася повним провалом: всього вона зібрала 254 мільйони франків, з яких 31 мільйон склали витрати емісії, що дісталися банкам. До того ж закон вимагав, щоб компанія виділила із зібраних грошей резервний фонд для виплати виграшу та погашення облігацій.

Керівники Панамської компанії всіма зусиллями намагалися уникнути банкрутства: на зборах акціонерів Лессепси запевняли присутніх у тому, що будівництво закінчиться вчасно і гроші потечуть до каси компанії.

Міністр фінансів, який вважав збереження Панамської компанії справою  державної ваги, вніс до палати депутатів  законопроект про пільговий режим  погашення її боргів, але цього  разу депутати проголосували проти.

Для компанії настав кінець: суд департаменту Сена у цивільних  справах спочатку призначив тимчасових керуючих, а 4 лютого 1889 року офіційно оголосив про банкрутство та ліквідацію Панамської компанії.

Загальна кількість  фізичних осіб, які постраждали внаслідок банкрутства компанії, склала близько 700 тисяч. Лише невелика частка цінних паперів належала юридичним особам. Крах компанії приголомшив всю Францію і мав чималі економічні та політичні наслідки.

Протягом декількох  років компанія забирала в середньому до 200 мільйонів франків народних заощаджень в рік. При ліквідації у компанії практично не виявилося цінностей хоча б для часткової сплати її боргів власникам облігацій, не кажучи вже про акціонерів. Французькі економісти вважають, що ця катастрофа істотно підірвала у Франції кінця XIX століття схильність до заощадження, яка є найважливішим фактором економічного зростання.

Розслідування, що проводилося  після ліквідації компанії, достовірно встановило, що прямого розкрадання  не було. Але виявилися факти марнотратства, халатності, некомпетентності та корупції у вищих ешелонах влади. З грошей, зібраних компанією (1,3 мільярда франків), 104 мільйони становили витрати на послуги банків і 250 мільйонів були виплачені у вигляді відсотків за облігаціями та їх вчасне погашення. Керівники компанії звинувачували підрядників у завищенні цін і недобросовісності: їм було виплачено близько 450 мільйонів франків, але частка реально виконаних робіт у загальному кошторисі не перевищувала однієї третини.

Судовий розгляд про ліквідацію Панамської компанії в 1891 році в Парижі

У 1892—1893 роках велике число міністрів (у тому числі  Клемансо) були звинувачені французькими націоналістами в отриманні хабарів  від Фердинанда де Лессепса в 1888 році для вирішення питання про випуск позики, що призвело до процесу над Лессепсом та його сином Шарлем. Між тим, 510 членів парламенту — в тому числі шість міністрів — були звинувачені в отриманні хабарів від Панамської компанії за приховування від громадськості інформації про фінансовий стан компанії.

Слідство над керівництвом Панамської компанії тривало близько  трьох років. На лаві підсудних опинилися  обидва Лессепси, Густав Ейфель і ще дві посадові особи Панамської компанії. Присутність 87-річного Фердинанда де Лессепса була визнана зайвою, і суд над ним проходив заочно.

Фердинанд і Шарль  Лессепси були засуджені до п'яти  років в'язниці і грошового штрафу; Ейфель і двоє інших обвинувачених — до двох років в'язниці і грошового штрафу. Проте ніхто із засуджених не відбув свій термін: щодо Фердинанда Лессепса вирок не набув чинності через його вік і заслуги, а вирок іншим чотирьом було скасовано судом вищої інстанції через чотири місяці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

В результаті краху Панамської кампанії 85 тис. дрібних вкладників втратили свої заощадження. Коли з'ясувалося, що з 1 млрд. 400 млн. франків на будівництво пішло ледь 700 млн., а канал не було прорито і на третину, багато хто почав вимагати розслідування. Через те, що уряд намагався зам'яти панамську аферу, воно розпочалося лише в 1891 р., а скандал вибухнув лише після того, як ним зацікавилася антисемітська газета «Лібр пароль» Едуарда Дрюмона. Вона не лише опублікувала матеріали про корупцію в парламенті, що скомпрометували близько 140 депутатів, але й показала головними винуватцями керівників компанії євреїв Рейнаха і Герца. Монархісти скористалися скандалом, щоб скомпроментувати своїх суперників-республіканців напередодні загальних виборів 1893 р. Водночас ця справа спричинила зростання антисемітських настроїв, що стали характерною ознакою французького націоналізму.

Спеціальна комісія, обрана палатою депутатів для розслідування  справи на чолі з радикалом Бріссоном, отримала незаперечні докази підкупу  Панамською кампанією сенаторів, депутатів, міністрів, газет. Однак судового переслідування більшості посадових осіб не відбулося. До судової відповідальності було притягнуто лише 5 депутатів, з яких був засуджений лише один (до 5 років ув'язнення).

Панамська криза серйозно зашкодила французькій економіці, зміцнивши недовіру вкладників до інвестицій в підприємства й посиливши їхній потяг до державних паперів. Ще більш серйозними були її політичні наслідки. На парламентських виборах 1893 р. палата депутатів була оновлена наполовину. Переконливу перемогу (311 місць) отримали помірковані республіканці, які стали тепер називатися «прогресистами». 122 депутатів провели радикали, 92 — монархісти. Вперше до палати потрапили соціалісти, провівши 49 депутатів. Серед депутатів соціалістів 12 були обрані від Робітничої партії, 12 — від інших соціалістичних груп, найбільше (25) представляли т.зв. «незалежних соціалістів». «Незалежні соціалісти» (Александр Мільєран, Жан Жорес, Рене Вівіані, Арістід Бріан, ін.), які відокремилися від радикалів у 1893 р. і утворили соціалістичну республіканську «Федерацію департаменту Сени», розуміли соціалізм як політику реформ, спрямованих на встановлення більш справедливих відносин у суспільстві, і намагалися триматися в стороні від інших соціалістичних організацій з жорсткими доктринальними настановами. Однак у палаті депутатів усі соціалістичні угрупування об'єдналися у одну парламентську фракцію на чолі з А.Мільєраном.