Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

ПВНЗ «Міжнародний Слов’янський університет. Харків»

Факультет «Міжнародні відносини»

Спеціальність «Міжнародні економічні відносини»

 

 

 

 

 

Випускна робота

 

на тему Українсько-турецькі торгово-економічні відносини

 

 

 

 

Виконав: студент 4 курсу, групи 4МЕВ,

 

Керівник:    _______

 

Рецензент: _______________________

 

 

 

ХАРКІВ – 2013

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ

1. Українсько-турецькі політичні  відносини: становлення і перспективи  розвитку

1.1 Концептуально-теоретичні засади  і джерельна база дослідження

1.2 Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу

1.3 Українсько-турецькі відносини (1990 – 2008 роки)

1.4 Роль і місце України в  зовнішньополітичних концепціях  Туреччини. Ставлення Туреччини  до проекту Спільноти демократичного  вибору

2. Військова співпраця України  з Туреччиною та участь двох  держав у міжнародних організаціях — як об’єднавчий фактор

2.1 Військове партнерство між  Україною і Турецькою Республікою  як складова регіональної безпеки

2.2 Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпека Чорноморського регіону

2.3 Україна та Туреччина на  шляху до ЄС: основні проблеми  євро-інтеграційного процесу та  перспективи їх подолання

2.4 Співпраця України і Туреччини  в рамках ОЧЕС

2.5 Україна і Туреччина в контексті  геополітичних трансформацій в  басейні Чорного моря

2.6 Українсько-турецьке співробітництво  в контексті проблем безпеки  в Чорноморсько-Каспійському регіон.

2.7 Україна і Туреччина в контексті  американсько-російського суперництва в Чорноморсько-Каспійському регіоні.

2.8 Стан і перспективи військово-технічної  співпраці між Україною і Туреччиною

3. Україно-турецька економічна  співпраця

3.1 Туреччина як енергетичний  союзник України

3.2 Інвестиційна політика України  та Туреччини

3.3 Стратегія розвитку українсько-турецьких  відносин у контексті пріоритетних  завдань української держави

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Вступ

 

Актуальність теми дослідження. Співробітництво з Турецькою Республікою має особливе значення для самоствердження України на регіональному і глобальному рівнях. Обидві держави є взаємодоповнюючими сторонами транспортно-комунікаційного коридору, котрий зв’язує Європу з Азією в єдину магістральну систему. Саме тому українсько-турецькі відносини співробітництва висуваються на першорядні позиції. Перспективи і наслідки такої взаємодії настільки важливі, що роблять Україну бажаним політичним і економічним партнером для будь-якої держави — учасника міжнародного співтовариства.

Крім того, національні інтереси України і Туреччини суттєво співпадають у формуванні оптимального балансу сил у новій геополітичній ситуації, що склалася в регіоні після розпаду СРСР. Туреччина — ключова держава для України у розвиткові взаємин із країнами Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Зустрічний рух України і Туреччини зумовлений також комплементарністю їхніх економік, співпрацею у форматі Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію, вихід на великі ринки країн регіону через розбудову зручних та безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій. Водночас Київ зацікавлений в усуненні загроз власній безпеці зі Сходу, особливо з конфліктних районів (нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес та ін.), шляхом створення спільних регіональних механізмів. Турецька Республіка в цьому разі є одним із найперспективніших партнером України.

Співробітництво з Туреччиною задля підтримання безпеки в Чорноморському регіоні суттєво допоможе Україні реалізувати власні потенційні природні можливості в розвиткові економічних зв’язків Заходу зі Сходом. Київ має серйозний шанс відіграти помітну роль на пострадянському просторі в організації нової системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні, створенні сучасних моделей міждержавного партнерства.

Мета бакалаврської роботи полягає у з’ясуванні причин, факторів і особливостей процесу становлення партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою.

Зазначена мета дослідження передбачає вирішення наступних завдань:

• з’ясувати концептуально-теоретичні засади дослідження;
• розкрити становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною та розвиток політичного діалогу;
• проаналізувати військове партнерство Україна-Туреччина, як складову регіональної безпеки;
• визначити проблемні питання україно-турецьких відносин і безпеки Чорноморського регіону;
• дослідити участь України та Туреччини в міжнародних організаціях — як об¢єднавчого фактору двосторонніх зв’язків;
• охарактеризувати україно-турецькі відносини 1990-2008 рр.;
• зазначити роль і місце України в зовнішньополітичних концепціях Туреччини;
• з¢ясувати україно-турецьку економічну співпрацю, а саме: інвестиційну політику України та Туреччини та стратегію розвитку україно-турецьких відносин у контексті пріоритетних завдань української держави.

Об’єктом дослідження є українсько-турецькі відносини в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є українсько-турецьке співробітництво у розбудові системи регіональної безпеки та економічна співпраця.

Методи дослідження. Методологічною основою бакалаврської роботи є загальнонауові принципи об’єктивності, практичної доцільності та прогнозування, що передбачають усебічне висвітлення і комплексний аналіз політичних та суспільних процесів на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. У роботі використані загальнонаукові та міждисциплінарні методи дослідження – системно-структурного, системно-функціонального та системно-ситуаційного аналізу.

Наукова новизна дослідження визначається, передусім, міжнародно-політичним підходом а до аналізу формування і розвитку партнерських стосунків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі.

Теоретичне значення роботи. Обґрунтовані в роботі наукові положення створюють підґрунтя для оптимізації подальшого дослідження партнерських відносин між Україною й Турецькою Республікою в рамках загального розроблення категорії міждержавного співробітництва.

Практичне значення. Можна виділити такі аспекти практичного значення бакалаврської роботи:

• прикладний – у діяльності зовнішньополітичних та інших державних відомств України при розробленні практичних питань двостороннього співробітництва регіональної та глобальної безпеки; при підготовці нової концепції зовнішньої політики України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головних зовнішньополітичних цілей України – інтеграції до ЄС і НАТО;
• навчальний – у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних закладах курсів та спецкурсів з міжнародних відносин, проблем безпеки, регіонознавства і країнознавства; результати дослідження й концептуальні матеріали дисертації можуть бути використані, зокрема, при написанні курсів лекцій, навчальних посібників і підручників з дисциплін „Міжнародні відносини та зовнішня політика”, „Країнознавство”, „Зовнішня політика України”, „Геополітика України”, „Зовнішня політика країн Азії” тощо.

Структура бакалаврської роботи відповідає характеру визначених цілей, завдань і предмета дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, 15 параграфів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Бібліографія складає 27 найменувань.

 

 

1.Українсько-турецькі політичні  відносини: становлення і перспективи розвитку

 

1.1 Концептуально-теоретичні засади  і джерельна база дослідження

 

Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й безпекового виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з’ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та документи. [1]

До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Нарешті, останньою за переліком, але не за значенням у джерельній базі дослідження є блок матеріалів періодичної преси. [1], [7], [12]

Помітне значення для наукового розроблення проблематики дисертації мав вихід у 2001 р. колективної монографії Національного інституту стратегічних досліджень [23], автори котрої (Б.Парахонський, М.Гончар, В.Кузнєцов, В.Маляров, О.Маначинський і О.Москалець) зосередилися на з’ясуванні геостратегічного значення регіону, особливостях його геополітичного ландшафту, основних напрямках регіонального економічного співробітництва та чинниках конфліктогенності в Причорномор’ї. Загалом же на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу. [2], [3], [4]

На жаль, українсько-турецьке політичне зближення й інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор’ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.

Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, — І.Долгова, О.Моцика та І.Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В.Побережного. [7], [26] З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.

Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С.Василенко [5] і ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю.Кочубей [12], а також провідні вітчизняні сходознавці Ю.Скороход [19] і Н.Пророченко. [18]

Але, незважаючи на накопичений протягом останніх півтора десятиліття багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до котрих відноситься і „конструктивне партнерство” між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.

Такий стан наукового вивчення проблеми обумовив необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства.

 

1.2 Становлення партнерських відносин  між Україною і Туреччиною  та розвиток політичного діалогу

 

На сьогодні склалася справжня історична традиція порозуміння між українським і турецьким народами, що має глибоке коріння й спирається на тривкі геополітичні інтереси обох країн у Чорноморському регіоні.

Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності (за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства проти спільної загрози” – спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. – проти Московського царства. [26, 84]

Тож коли на початку 90-х рр. ХХ ст. відбувався інтенсивний процес формування міжнародно-правової бази двосторонніх відносин за принципом їхнього „встановлення” заново, фактично, в науковому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати про „відновлення” партнерських українсько-турецьких взаємин на якісно вищому рівні – рівноправному міждержавному.