Захист економічних та соціальних прав в Угорщині

Західний світ, правда, жахнувся більше не від звуження соціальних прав, а від обмеження демократичних інститутів, наступу на судову владу та посягання на незалежність Національного банку. Філіп Стівенс, наприклад, назвавши свою статтю в The Financial Times 6 січня 2012 р. «Угорський поворот, гідний Путіна», зробив висновок: «Прем’єр-міністр Угорщини є нагадуванням про знайому траєкторію від економічного хаосу до політичного авторитаризму». Євросоюз майже одностайний у тому, що новий Основний закон Угорщини віддаляє цю країну від цінностей правової держави. З частиною формальних претензій Європейської комісії керівництво Угорщини обов’язково погодиться — наприклад, щодо незалежності Національного банку, ЗМІ або захисту персональних даних. 

Важливо звернути увагу на інше: раптові й надто радикальні зміни, увага до проблеми невідповідності Конституції та законів Угорщини актам Європейського Союзу, претензії Єврокомісії з цього приводу надали правопорядку цієї країни ознак нестабільності. Нестабільний правопорядок, у свою чергу, несе ще більші ризики для стійкого економічного зростання, і особливо — для інвестиційного клімату та фінансової кон’юнктури.

2. Особливості законів про права людини

По-перше, закони, що захищають  права людини, є позакордонними; фактично ці закони й було запроваджено для того, аби обмежити дії окремих  держав і змусити їх поважати права  як власних громадян, так і іноземців. Проте, скептики можуть зауважити про  складність контролю за дотриманням  державою прав людини. Зокрема можна  згадати про комуністичні країни, котрі теоретично підписали Гельсінську угоду, проте регулярно порушували її принципи.

По-друге, природа законів  про права людини така, що вони накладають зобов'язання на державу та інші політичні  організації. Отже, на відміну від  минулих часів, сучасна держава  перебуває під правовим режимом, і таким чином виступає в якості однієї із організацій, яка має такі ж права та зобов'язання як і суспільство індивідів, що користуються її послугами. Ніколи раніше держави не зазнавали таких обмежень своєї влади.

По-третє, важливим аспектом прав людини є їхня здатність розростатися й поширюватися. Законодавство про права людини зобов'язує кожну державу імплементувати мінімум стандартів з людських прав, проте поняття мінімуму діалектично передбачає і наявність чогось більшого за цей мінімум, отже відбувається розширення того мінімуму прав, які отримують люди.

По-четверте, з філософської точки зору найбільш інтригуюче, що розвиток законів про права людини підтвердив можливість діалектичного переформулювання нормативного порядку. Хоча деякі сплески розвитку законодавства про права людини були результатом односторонніх дій збоку влади, зокрема Нюрнберзький та Токійський процеси, більша частина історії формування прав людини є результатом тривалих переговорів, в наслідок яких дискутанти дійшли згоди щодо певних спільних стандартів, від яких, проте, за певних обставин, можна було би відмовитися у майбутньому. У свою чергу, крах комунізму посилив впевненість у потребі відстоювати права людини, та окрім іншого, посприяв зміні кримінального законодавства з метою зробити останнє необхідною та легітимною частиною суспільного життя, аби воно стало відповідним до цілей захисту, а не позбавлення людських прав.

По-п'яте, права людини стали нині справляти найбільший вплив на сучасний правовий порядок. Зараз їхнє дотримання служить критерієм законності дій національних парламентів та всієї юридичної практики. Проте, перевіркою на живучість законів щодо прав людини стане їх здатність контролювати наднаціональні економічні зв'язки, які з часом можуть створити більшу загрозу для прав індивіда, ніж дії національних держав.

В літературі широко описано  той факт, що засновники нового конституційного  порядку у звільнених від радянського  впливу країнах Центрально-Східної Європи були одностайні в тому, що фундаментальні конституційні зміни повинні передбачати не лише визначення та перелік прав людини, закріплені в конституціях, а розвиток інституцій, які би ефективно впроваджували та захищали конституційні права та свободи. Зокрема, цікаво звернутися до польського та угорського досвіду в цьому питанні.

Хоча Угорщина і Польща є країнами, що мали значні успіхи в  захисті людських прав та становленні  законності, проте визначальний вплив  на ці процеси у них справили різні інституції, в Угорщині це був конституційний суд, а в Польщі - інститут омбудсмена (уповноваженого з прав людини).

Польський конституційний суд  було створено у 1985 році, як частину  спроб реформувати комуністичну систему права, і тому ця інституція від часів своєї появи була доволі слабкою. Конституційний суд  у Польщі залишався слабким аж до 1998 року просто тому, що політики цієї держави були зацікавлені у його слабкості. Він був неспроможний протистояти рішенням парламенту чи уряду і не відігравав хоча б трохи помітної ролі. Проте, польські сподівання на захист своїх прав були направлені на іншу інституцію – інститут омбудсмена, який за роки трансформації цієї країни став другою найпомітнішою особою в країні після президента, і єдиним найпопулярнішим публічним актором.

На відміну від Польщі, в Угорщині у 1989 році антикомуністична опозиція забажала створення сильного конституційного суду, якому було надано владу визнавати недійсними рішення парламенту до того, як вони вступали в силу. Створений таким чином конституційний суд Угорщини отримав навіть більшу владу, ніж це було передбачено в законах і здійснив неоціненний внесок у захист індивідуальних прав і свобод. У той же час, інститут омбудсмена у цій країні залишився доволі формальним, адже потреби у його розвитку при наявності сильного конституційного суду не було.

3. Право людини на соціальний захист і конституційні гарантії його здійснення в Україні

Соціально-захисна діяльність України  як незалежної держави, по суті, розпочалася  ще до набуття незалежності, після  ухвалення Декларації про державний  суверенітет України 16 липня 1990 р. Скерування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконливо видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною  Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. – Верховною Радою України.

20 грудня 1990 р. прийнято Закон  УРСР "Про міліцію", у якому  розділ V присвячено правовому і  соціальному захисту працівників міліції.

28 лютого 1991 р. був ухвалений  Закон УРСР "Про статус і  соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Цей перший варіант закону (у подальшому він був прийнятий у новій редакції) містив найбільший обсяг соціальних виплат потерпілим і найбільші державні гарантії.

1 березня 1991 р. прийнято Закон  "Про зайнятість населення", у якому вперше було легально  визнано поняття безробітного, передбачено  порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання безробітних, заходи соціального захисту безробітних.

Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності – як обмеження не лише працездатності (як у попередньому законодавстві), а й життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист.

Наступним законодавчим кроком було прийняття Закону УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (17 квітня 1991 р.). Цим Законом, як зазначено  у Преамбулі, ліквідуються наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів до громадян України, поновлюються їх права, встановлюються компенсації  за незаконні репресії та пільги реабілітованим.

Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила  не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати й отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечення трудовими пенсіями та ін.

Було ухвалено два закони щодо соціального захисту військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ: закони України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (20 грудня 1991 р.) і "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" (9 квітня 1992 р.).

19 листопада 1992 р. було прийнято  Основи законодавства України  про охорону здоров’я. Цей Закон  став основою для подальшої  законотворчої діяльності щодо  регулювання відносин у сфері  охорони здоров’я.

1993 р. був позначений прийняттям  двох законів про соціальний  захист ветеранів: "Про статус  ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (22 жовтня 1998 р.) і "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (16 грудня 1993 р.).

Особливе місце серед соціально-забезпечувального законодавства займає Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України 21 грудня 1993 р., яка передбачила нові засади побудови системи соціального забезпечення ринкового типу і стала основою для реформи у цій сфері.

Зазначені законодавчі акти не завжди були досконалими, у подальшому до них було внесено численні зміни та доповнення. Залишаються проблеми щодо фінансового забезпечення передбачених законами соціальних виплат, пільг. Разом з тим це законодавство, а ми назвали лише основні акти, є свідченням того, що питання соціального захисту населення були постійними на порядку денному Верховної Ради України.

Новий етап законодавчого врегулювання відносин у сфері соціального забезпечення розпочався з прийняттям Конституції України.

Узагальнено Конституція України  містить такі положення стосовно соціального захисту: Україна є соціальною і правовою державою (ст. 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Конституція визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах (ст. 53); право на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст. 17); виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу і сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки (п. 6 ст. 85).

Зупинимося на найбільш суттєвих із них.

Згідно з Конституцією Україна  є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Ці засади мають визначальне значення для здійснення права людини на соціальний захист в Україні.

Стаття 46 Конституції є ключовою для розуміння соціального захисту, вона передбачає право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Для порівняння звернемося до Конституції Російської Федерації, у котрій згідно зі ст. 39 кожна людина має право на

соціальне забезпечення, яке визнається одним з основних невід’ємних прав людини і належить їй від народження. Кожному гарантується соціальне забезпечення за віком, у разі хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей та в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, збережено традицію до застосування терміна "соціальне забезпечення" як сфери забезпечення традиційних соціальних ризиків.

Тобто в основних законах – конституціях України і Росії один і той  самий зміст має різну термінологічну назву.

Водночас положення ст. 46 Конституції  України свідчить, що соціальний захист розуміється як більш широке поняття, яке включає матеріальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходів і неможливості набути їх власними зусиллями. З огляду на цей перелік таких обставин можна, по-перше, констатувати, що для забезпечення встановлено традиційний каталог соціальних ризиків, які передбачені міжнародно-правовими актами. По-друге, перелік не є вичерпним, тобто законодавством можуть бути передбачені й інші обставини як підстава для соціального захисту. Свідченням застосування цього є численне соціально-захисне законодавство, яке передбачає соціальний захист для малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, окремо дітей, безробітних осіб з обмеженими фізичними можливостями тощо. По-третє, стосується переліку видів соціального забезпечення. У частині третій цієї статті йдеться про "пенсії та інші види соціальних виплат та допомог". Таким чином, ст. 46 не обмежує переліку видів соціального забезпечення, це можуть бути будь-які виплати соціального характеру – пенсії, грошові допомоги, компенсації, матеріальні допомоги, а також соціальні послуги.

Конституція встановила низку гарантій права на соціальний захист.

Стаття 46 гарантує право на соціальний захист лише громадянам України, тоді як Конституція Росії гарантує таке право "кожному", тобто будь-якій особі. Остання конструкція більше відповідає сучасним вимогам щодо забезпечення прав людини. У вітчизняній юридичній літературі фахівці неодноразово критично оцінювали такий недолік не лише ст. 46, а й ст. 43 Конституції України (право на працю).