Діалектика прекрасного і потворного

 

Міністерство освіти і науки  України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра філософії

 

 

 

 

 

«Діалектика прекрасного  і потворного»

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

студентка ІІІ курсу

факультету іноземної філології

групи ІМ-31

Лозицька Т.О.

Перевірила:

доц. Ворон О.П.

 

 

 

 

 

Рівне – 2013

ЗМІСТ

 

1. Поняття естетичної категорії…………………………………………………3

2. Основні категорії естетики…………………………………………………...5

3. Діалектика прекрасного і потворного……………………………………….8

 

Список використаних джерел…………………………………………………15

 

 

1.Поняття естетичної  категорії

Категорії естетики — найзагальніші  поняття естетичної теорії, що відображають закономірності освоєння світу за законами краси, закріплюючи його самоцінність у мистецтві. Категорії фіксують особливості естетичного відношення до дійсності, естетичні якості дійсності, закономірності доцільної творчо-формуючої діяльності людини. Отже, категорії є синтезом духовного досвіду, що має якісно визначений зміст і закріплюється в історично вироблених поняттях: прекрасне, піднесене, трагічне, комічне. Вони конкретизують і поглиблюють зміст метакатегорїі "естетичне".

Поняття «категорія» сполучає в естетичному два значення. По-перше, реальні якості явищ у їх даності почуттям, по-друге, даність їх свідомості у формі судження щодо цих якостей. Тобто, категорії закріплюють два аспекти ціннісних виявлень дійсності: об'єктивну виразність чуттєво даних якостей та здатність суб'єкта вкладати ці якості в ідеальні форми (творення образу предмета переживання та його оцінка). Єдність двох шарів змісту естетичного досвіду означає, що висловлювання набуде значення поняття (тобто об'єктивності змісту) за умови, що не є випадковим судженням, а ґрунтується на відповідності (адекватності) якостям предмета судження. В естетичному судженні відображається діалектичний зв'язок ціннісних уявлень суб'єкта та риси всезагальності досвіду людства у ставленні до предмета небайдужості.

Категорії естетики є змістовно  визначеною системою цінностей, позаяк відображають досвід духовних та духовно-практичних взаємодій людства зі світом. Водночас у процесі історії, у міру розширення знань про якості й властивості дійсності та поглиблення здатності формуючого відношення, розширюється та поглиблюється досвід естетичного переживання доцільної життєвості форм у їх невичерпності. При цьому зберігається певна сталість відношення до явищ, що у досвіді сприймання визначилися виразністю своїх ознак.

Категоріальне знання закріплює не лише досвід естетичного відношення історичних епох, національних та регіональних культур, але й досвід кожної особистості, в якому відображено закономірне  у ставленні до об'єктів відповідно до ціннісних виявлень їх життєвості. Найпродуктивнішою формою об'єктивації досвіду переживаючого ставлення до світу невідчужено від предмета переживання є мистецтво. Воно — джерело творення досвіду адекватних взаємодій з явищами, що відкриваються своїми якостями і закріплюються у вигляді вільного розгортання ідеальної життєвості в художньо-образному способі буття засобами художньої мови. Відтак мистецтво є найважливішим джерелом формування досвіду естетичного відношення.

Категорії — це всезагальні поняття, що закріплюють оцінно-переживаючі  та ціннісно-рефлексивні судження про  світ як істину людського духовного досвіду. В ньому почуття і судження про явища збігаються, організуючись якостями предмета небайдужості. Це підстава й умова об'єктивності, а отже, і джерело естетичної цінності досвіду. Тобто, категорії закріплюють сутнісну визначеність якостей світу в ідеї доцільної життєвості його форм. Індивідуалізація їх чуттєвого багатства в образах — самоцінне джерело життя людського духу. Удосконалений культурою безпосередній досвід здатний реалізувати себе в оцінно-переживаючих та образно-формуючих феноменах, що утверджують цінність духовного світу суб'єкта у його неповторності.

Категоріальне знання в естетичному  має ту специфічну особливість, що у  ньому інтелектуальна й емоційно переживаючи складові гармонійно взаємодіють, взаємно підсилюючи враження про  предмет і відкриваючи повноту  та виразність його життєвості. Повнота  буття явищ світу, відкрита суб'єктами небайдужості, є основним джерелом творення цілісності й естетичної виразності світу людської життєвості. Не менш важливою особливістю є закріплення цінності предмета небайдужості у формі оцінного ставлення до нього як прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного, високого чи низького.

Отже, естетичні категорії— це система понять, що закріплюють закономірне в досвіді емоційно-небайдужого, творчого ставлення людства до світу.

 

2.Основні категорії естетики

Проблема систематизації категорій пов’язана з пошуком такої об’єктивної основи, яка може бути покладена як “початок”.

В естетиці таким початком є поняття «байдуже». Це такий теоретичний початок, який може утримувати всю систему категорій, бо воно дає вихід в бік реального історичного процесу. Байдужого в чистому вигляді в реальності не існує, це чисто теоретичне поняття, і в ньому уже зафіксоване протиріччя: байдуже – небайдуже, а небайдуже і є естетичне. Тобто центральною категорією системи буде естетичне. Таким чином, естетичне і байдуже покладаються в якості висхідних елементів всієї системи знань про естетичне.

Слово «естетичне» має два різних значення: 1) як дещо таке, що належить науці естетиці, тобто функціонує як логічний елемент її системи знань, в кінцевому рахунку – як суб’єкт чисто наукового інтересу; 2) як безпосередньо чуттєвий феномен, яким він виявляє себе в оцінці, в саморусі художньої свідомості і слугує для задоволення особливої потреби людини, що відрізняється від власне наукової.

У сучасній естетиці категорія  «естетичне» є найзагальнішою, а її зміст у кожному окремому випадку розкривається через категорії прекрасного, піднесеного, трагічного та їм протилежних. Цікаво, що з давніх часів, коли естетики як науки ще не існувало, різні мислителі шукали визначення цих категорій. Це властиво, наприклад, філософії Сократа, Платона, Аристотеля.

Незважаючи на багатовікове осмислення сутності краси, для естетики це питання залишається багато в  чому таємничим, не пізнаним остаточно. Мислителі різних епох були згодні, в основному, щодо визначення формальних характеристик прекрасного: пропорції, симетрії, міри, довершеності форми, упорядкування тощо. Часто натрапляємо у літературі на визначення краси через поняття гармонії та досконалості. З античних часів починається традиція розгляду прекрасного як естетичної цінності, що існує в нерозривній єдності з іншими цінностями – моральними (добро), утилітарними (користь), пізнавальними (істина).

Очевидно, малоперспективними є спроби розкривати сутність прекрасного (як і естетичного взагалі) поза єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Немає в самому позалюдському світі, безвідносно до його осягнення суб’єктом, ніякої симетрії, гармонії та ін. як суто онтологічних характеристик предметів і явищ. Так само, як марно шукати їх в одному лише суб’єкті. Сучасна естетика визначає такі суттєві аспекти краси: об’єктивність, історичність, соціальність.

Протилежністю прекрасному  є потворне. Потворні явища завжди були і будуть у житті людей, тому і мистецтво постійно звертається до зображення, а значить, і до оцінки потворного, жахливого. Існує навіть парадокс потворного в мистецтві.

Річ у тому, що сприйняття певних художніх творів викликає в нас як огиду до предмета, який зображає митець, так і насолоду від того, що це зображення зроблено майстром.

Розглянемо зміст категорії естетики «піднесене».В історії естетичної думки є чимало сторінок, присвячених аналізу цієї категорії.

У сучасній естетиці піднесене визначається як категорія, що відображає природні, соціальні або художні явища, які є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками та викликають при спогляданні глибокі емоційні переживання.

Категорія «піднесене» формувалася історично як доповнення до категорії «прекрасне», тобто краса, взята в системі мір. Як ми вже відзначали, прекрасне – це момент фіксації гармонії. А піднесене рано чи пізно перевершує міру прекрасного. Так, деякі природні явища можуть бути дисгармонійними (наприклад, виверження вулкана).

Аналіз проявів піднесеного в суспільстві передбачає його співвідношення і з такими категоріями, як героїчне, драматичне, трагічне. В героїчному особливо виразно постає єдність етичного й естетичного.

Сферою відображення та узагальнення піднесеного, що існує в житті, є мистецтво. Епопея, героїчна трагедія, ода, гімн, симфонія, монументальні жанри живопису тощо – все це форми вираження піднесеного в мистецтві.

Низьке– протилежність до піднесеного, негативна естетична цінність, граничний ступінь потворного та жахливого. Низьке асоціюється із силами зла, тобто передбачає зв’язок етичного й естетичного. Низьке– це пересічне, недорозвинуте, грубе, тривіальне, свавільне, слабке, цинічне, підле. Таким воно постає не тількив казках, а і в складних творах різних видів мистецтва і в різні історичні епохи.

На відміну від інших  категорій естетики, сенс трагічного і комічного слід шукати у складному  внутрішньому світі людини. В широкому розумінні трагічне пов’язане з діалектикою життя та смерті, гостротою та нерозв’язністю конфлікту. Зверніть увагу, що саме по собі зображення страждань і загибелі людини в мистецтві не викликає трагічних переживань (на смерть негативного героя ми реагуємо інакше, ніж на смерть позитивного). Ще в античні часи, де і починається історія мистецтва трагедії, виникає думка про те, що трагічний герой у мистецтві повинен викликати жаль, співчуття (і саме тому, що герой знає свою сумну долю, але змушений діяти згідно з її накресленнями).

Перш ніж перейти до характеристики трагічного в дусі сучасної естетики, рекомендуємо ознайомитися з історією давньогрецької трагедії. Зверніть увагу, що для греків трагедія була не тільки жанром драматургії, але  і школою морального та політичного  виховання, публічною формою культуростворювальної  діяльності.

Якщо в античності над  людиною панували рок, доля – що і було джерелом трагічних подій, то з епохи Відродження утверджується думка, що саме людина як активна істота з притаманною їй свободою волі відповідає за свої вчинки.

Очевидно, що метою зображення трагічного в художніх творах не є  відчуття горя, безвихідності. Аристотель вперше розкрив естетичний зміст впливу трагічного на людину як катарсис –очищення. В сучасній естетиці відчуття катарсису має стосунок до сприйняття будь-якого твору мистецтва, тобто є характеристикою естетичної реакції взагалі.

Починаючи аналіз категорії  «комічне», відзначимо, що довідкова література не дає конкретного визначення. Як правило, комічне в житті та мистецтві ототожнюють із смішним. Але це не зовсім правильно. Сміх – явище багатозначне, і комічне несумісне із осміюванням, глузуванням над людськими стражданнями, смертю, фізичними вадами. Комічне може бути засобом осміювання поганого заради прекрасного, тобто воно опосередковано утверджує позитивно естетичне. Історія комічного, як і трагічного, пов’язана із святами на честь бога Діонісія в Давній Греції. З моменту свого виникнення несерйозний жанр ставив вічні питання про щастя, гідність людини, подолання зла у світі. Формами прояву комічного в мистецтві є: гумор, сатира, фарс, сарказм, іронія, гротеск, карикатура тощо.

 

3.Діалектика прекрасного і потворного

Потворне в естетичних теоріях  визначається як антиномія прекрасного. В естетиці античних часів потворне осмислювалась у двох аспектах – потворне в дійсності і потворне в мистецтві. Потворне в природі (смерть, хвороби, жахливі тварини або рослини), в моралі і політиці (омана, корупція, несправедливість) - оцінювалось негативно, як те, що суперечило ідеалу античного полісу - упорядкованому космосу. Але, на думку Аристотеля, потворні явища зображені в художньому творі, можуть доставляти естетичне задоволення, в основі якого лежить радість впізнавання дійсності, яку майстерно передав художник. В християнській традиції потворне в природі і людині розглядалося як наслідок гріхопадіння і псування початкового досконалого стану буття, як наявність дефіциту краси. Виходячи із протиставлення духовного і тілесного в епоху середньовіччя вважалось, що непривабливий і навіть потворний зовнішній вигляд може поєднуватися із внутрішньою (душевною або духовною) красою. В системі патристичного символізму ганебний, «гідний наруги» вигляд розіпнутого Христа стає символом його невимовної божественної краси. Потворне з часів патристики наділяється символічною функцією. Діонісій Ареопагит стверджував, що Бога можуть символізувати навіть найнепривабливіші речей, наприклад, камінь, хробак, тощо. «Неподібною подібністю» символічний образ повинен активізувати психіку того, хто його сприймає, на осмислення його змісту в вимірах, далеких від зовнішнього вигляду. На цій основі розвинулася «естетика аскетизму» християнського чернецтва, в якій, зокрема, естетизуються такі «потворні» для буденної свідомості речі, як змарнілий вигляд аскета, його гниюча плоть, рани, в якій копошаться черв´яки. Тут феномени плотського потворного виступають символами аскетичного духовного подвигу, християнської мужності та стійкості. Ця традиція була активно розвинена західним християнським мистецтвом, де стали популярними експресивно-натуралістичні зображення страждаючого, вмираючого або мертвого Христа, тортур мучеників (варто нагадати натуралістичне зображення «Мертвого Христа» Г.Гольбейна, а також знамените Ізенгеймське «Розп´яття» Грюневальда, що так уразило в свій час Ф.М. Достоєвського). Християнство, пов´язуючи потворне із злом, не визнає за ним онтологічного статусу: так само як зло осмислювалось в цей час як брак, відсутність добра, абсолютно потворне розуміється як небуття, тобто відсутність визначеної форми. Живопис Відродження і класицизму, реабілітуючи красу природних форм (в тому числі і переважно – красу людського тіла) практично виключив потворне із свого образотворчого арсеналу; лише естетика маньєризму (пізнього Відродження), деформуючи природні пропорції, балансує на межі прекрасного і потворного.