Передумови виникнення моралі

Особливості моралі традиційного суспільства. Звичаї родоплемінного суспільства.

Якщо спробувати визначити історичний момент виникнення моралі, мабуть, його можна віднести до родового суспільства, яке мало певні ознаки структури. Передуючий родовому суспільству період залишається темним для всіх фахівців; можна лише припускати, як саме з необхідністю розвитку нового типу діяльності (виробляючої) була зламана стара система стосунків між передлюдськими істотами, що спиралася на зоологічний індивідуалізм. Ці тваринні стосунки (якщо припустити, що передлюдське стадо було близьким за організацією та способом життя до сучасних приматів) основані на жорсткій ієрархії, відповідно до якої розподілялася їжа, взагалі права й обов'язки. Припускають, що перші кроки від передлюдини до людини пов'язані з невпорядкованістю статевих зв'язків (проміскуїтет) і певною рівністю. Упорядкування стосунків у цих первинних групах веде до виникнення уявлень про те, що припустиме, а що неможливе у поведінці кожного члена спілки залежно від того, до якої статево-вікової групи він належить. Передусім, така поведінка визначається практичними цілями, корисністю. Кожна група несе певну відповідальність перед рештою членів громади. Традиції забезпечують безконфліктність у стосунках. Індивід зазнає значного тиску з боку родичів (членів роду). Цей тиск обумовлений, по-перше, безпосередністю спілкування (безпосередній колективізм — рівна участь у праці і рівне право на її результати), по-друге, порівняно невеликою чисельністю людей, що постійно спілкуються, по-третє, відсутністю приватного життя.

У той же час, внутрішні спонуки  людей, мотиви їх вчинків залишаються  таємницею. Поняття гарного, доброго, правильного означає відповідність людини своїй ролі й збігається із загальною користю. Родова спільнота являла собою певну систему, функції кожного елементу якої фіксувалися традиціями. У випадку порушення традиції людина опинялася за межами цієї системи (вигнання — остракізм). Архаїчна мораль вирішує питання добра і зла категорично: добро — це виконання приписів, зло — їх порушення. Моральні правила мають порівняно простий, лаконічний характер й однозначно пояснюються. Добро і зло абсолютно протиставлені.

Поділ на «своїх» і «чужих» —  один з визначальних принципів тлумачення суті моральних цінностей минулого, аж до наших днів. «Свої» — джерело добра, захищеності, надійності; «чужі» — пов'язані з небезпекою, загрозою, підступністю, тобто злом. Закони теж мають бути перевернуті: те, що добре для своїх, погано для чужих. Таким чином визначається ставлення до життя, майна, традицій, богів чужинців і, за своєю суттю, є персоніфікацією волі даної спільноти, яка захищає свої інтереси на шкоду іншій спільноті, уособленням морального суду.

Оскільки ані вирішення питань, ані відповідальність за саме таке вирішення не пов'язані з окремою людиною, моральний ідеал також лежить за межами індивідуальної компетенції, його навіть пов'язують з надлюдськими космічними силами. У стародавніх міфологічних образах відбите уявлення про совість, що має об'єктивований, надособистісний характер. Отже, ми бачимо, що основні поняття моральної свідомості мають своє об'єктивне втілення (предметна архаїчна логіка на відміну від сучасної абстрактної). Суб'єктом морального судження виступає община, але апелює вона до олюднених стихій природи, до предків, богів, виносячи вирок, спирається на авторитет могутнього захисника. Община виступає також суб'єктом виховання, передаючи кожній групі в певний період дозволене знання.

Особливу увагу в цій складній системі слід приділити заборонам (табу). На відміну від сучасного розуміння зла, недозволеної поведінки, табу мали більш жорсткий характер і часто були пов'язані з таємним, забороненим знанням. Найважливіша група табу стосувалася родинно-шлюбних відносин — заборона інцесту (шлюбу між родичами). Друга важлива група табу регулювала ставлення до чужинців. Власне, підозрілість до чужих спиралась, наприклад, на очікування неодмінної ворожнечі між місцевими та захожими духами (що перебували з мандрівниками). Частково цю ворожість намагалися відвернути поборами з подорожніх на користь місцевих богів.

Третьою групою забороняючих правил (табу) регулювалося ставлення до померлих; правило не говорити погано чи зовсім не згадувати вголос ім'я померлого, можливо, спершу означало просте застереження — небажання викликати його до живих. Але про небіжчика, безумовно, турбувалися, забезпечували його притулком, одягом, їжею, знаряддями праці або зброєю, навіть тваринами, які супроводжували його до іншого світу. Можливо, ставлення до померлих — перший вияв гуманізму, принаймні, з ним пов'язують перші в історії ознаки культури. Четверта основна група табу пов'язана з їжею та питвом, і в ній ми можемо знайти коріння деяких сучасних правил пристойності, етикету.

Спочатку правила захищають  дуже вузьке коло «своїх» на протилежність «чужим». У міру розвитку культури коло «своїх» розширюється. Первісна людина вирішувала для себе проблему «чужих» за допомогою табу, шлюбу, всиновлення, названого споріднення. Універсальним засобом забезпечення рівноваги у світі в ході розвитку соціальної культури і появи згодом держави виявляється кровна помста (звичай убивати когось з роду кривдника у відповідь на образу або вбивство свого родича); її витісняє таліон (відповідна втраті відплата; таліон жорстоко вимагав точності виконання помсти, що, зрештою, припинило його існування). Кровна помста заснована на принципі колективної провини і колективної відповідальності; таліон — наслідок індивідуалізації відповідальності. Таліон витісняється композиціями: у цьому випадку третьою стороною виступає вже держава, яка визначає розміри матеріального відшкодування завданої шкоди.

Особливості моралі традиційного суспільства. Система  моралі Давнього Сходу.

Отже, родоплемінна роль визначається як синкретична, нерефлективна, спирається на персоніфікований моральний закон (виявлення колективного інтересу), а також пов'язані з ним жорстко окреслені заборони та приписи. Стародавня людина розвиває свою діяльність, набуває більш надійні джерела існування, ніж полювання, збирання й риболовство. Це аграрне виробництво, землеробство. Воно пов'язане з найважливішими змінами в житті людини: відходить у минуле вирішення питань на загальних зборах, влада переходить до ради старійшин, жерців і царів; не зникають, але відсуваються на другий план родові зв'язки, з'являється територіальна (сільська й міська) громада. Належність до певної громадської верстви тепер не пов'язана з віком і статтю — вона спадкується, зумовлюється походженням від певного предка. Вона відбивається у поведінці, одязі, прикрасах і навіть у комплексі доброчинностей. Усій цій системі стосунків надає своєрідності патріархат, що по-різному виявляється в різних культурах. Виникають групи людей, більш чи менш обмежених у правах. У повсякденному житті становище жінок, дітей, рабів, більшості населення, визначалося місцем у суспільстві. Складна система різноманітних зв'язків стабілізується, набуває завершеного вигляду суспільної ієрархії — піраміди. Релігія, зародки наукового знання, у тому числі перші спроби усвідомлення власної історії (реальної, а не міфічної) та аналізу насущних проблем буття — це перші спроби рефлексії.

Найвідоміші досягнення китайської, індійської, месопотамської та єгипетської цивілізації — так званий «родючий півмісяць». Вони мали загальні характерні риси і, особливо

єгипетська та месопотамська, впливали на розвиток західної цивілізації.

Людина визначалася через належність до «своїх» і надзвичайно цінувала цей зв'язок. Своєрідний «первісний націоналізм» якоюсь мірою відображає дійсну перевагу цивілізації над дикунством і варварством. Умовою щасливого існування вважалася, перш за все, стабільність, а причиною катастроф, усіх жахливих потрясінь — порушення традицій, законів, невиконання обов'язків. А тому доброчесність у цілому можна визначити як відповідність своєму суспільному статусу.

Рівень цивілізованості ще недостатній, щоб оберігати індивідуальне життя. Попри це, сім'я, діти, батьківська прихильність, турбота про близьких (живих і померлих) безсумнівно являють собою цінність. На побутовому рівні надзвичайно цінується миролюбність, незлобивість, хоч традиційно вихваляється агресивність царів — втілення військових доблестей. Серед царських доброчесностей найважливіша — турбота про підданих, їх благоденство. Не належать до безумовних доброчесностей працьовитість, тверезість, подружня вірність. Примусова праця для більшості населення була необхідною, але навряд чи виконання підневільних робіт могло сприйматися позитивно. Що ж до пияцтва і подружньої зради, вони засуджувалися лише у випадку, якщо зачіпались чиїсь інтереси, у першу чергу, майнові.

Причину зла в буденному житті  стародавня культура певною мірою пов'язує із соціальною нерівністю, природою окремої людини (наприклад, пожадливістю) і покладає на неї відповідальність. Як і межі доброчесності, межі зла визначаються соціальним становищем. Очевидні злочини й провини не входять до зведень законів, покарання за них визначається звичаєвим правом. Засуджується навмисне убивство, крадіжка і пограбування, чародійство, клятвопорушення і лжесвідчення. Зберігається поняття харчових заборон, ритуальної нечистоти.

У пошуках миру й гармонії, справедливості й добра Схід задовго до європейців сформулював принцип (який можна  назвати смисловим стрижнем сучасної системи моралі): як бажаєте, щоб  вам люди чинили, так само чиніть і ви.

Історія західної цивілізації багато в чому визначилася образним строєм, ідейним потенціалом збірника текстів, що увійшли у нашу культуру під назвою Вєтхий Завіт і почитаються не тільки сучасним іудаїзмом, а й численними християнськими церквами. Стисла, афористична форма біблійного Декалогу (Десяти заповідей) Мойсея іноді змушувала дослідників пред'являти неправомірні вимоги до стародавнього кодексу. Однак ця афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузьконаціональних вимог до поведінки, висловити загальнолюдський зміст норм моральності: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перегнути правду»; «А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих» (Вихід. 23:2,8); «Не зробите кривди в суді: не будеш потурати особі вбогого, і не будеш підлещувати до особи вельможного, — за правдою суди свого ближнього!» (Левит. 19:15).

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Ветхому Завіті можна визначити як історію укладення Яхве договору з людьми, починаючи з Адама і закінчуючи пророком Мойсеєм, який передав умови договору людям у вигляді написів на кам'яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя єврейського народу повинні були переконати у необхідності дотримуватися 10 заповідей, аби не втратити заступництва наймогутнішого з богів.

У давньо іудейській системі моральних  цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у  будь-якій іншій давній східній культурі, виявляється пріоритет інтересів спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але й тут знаходимо дивовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї» (Вихід. 22:20).

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена  з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій  розвивалася у рамках традиційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці відміни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділенням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією моральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш динамічна, більш відкрита культура доходить висновку про необхідність миролюбності.

Сучасна західна цивілізація починає  свою історію від Стародавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на хазяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою полісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадянами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за-ступниками, може реалізувати основні цінності, які були здебільшого ідеалом, а не реальністю: воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослухняність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадянами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті: відмова у похованні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї покаранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», іноземцем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грецькій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрівнюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близько IX—VIII ст. ст. до н. є.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків,  так  і римлян можна назвати  надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емоції. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцінки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату  і обов'язкової моногамії для  жінок. Народження дітей вважалося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На відміну від спартанської системи освіти, метою якої було формування здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрібен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на принципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністики (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного життя  було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому разі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсурду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видовищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства відходять  у минуле старі цінності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з якими життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал суперечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристократії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті: відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імперію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже скорого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного суспільства  характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні самовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного боку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марнославстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

Особливості моралі традиційного суспільства. Станово-корпоративна мораль Середньовіччя.

|

Середньовічна культура включає в  себе елементи племінної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказати, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень розвитку традиційного суспільства, а з другого — його подолання, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучасник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від дикої невтримності до шаленої радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтимність не характерні для тієї доби. Усі зміни відбувалися циклічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв також — за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що карають катів Христа, а не їх нащадків). Для людини Середньовіччя дивним чином співіснують світ реальний і світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна відповідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінцем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи —  станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду, на вершині якої — Бог, на нижній сходинці — простолюдини. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Богом місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має відновити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяния.

Належність до соціальної групи  означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Силою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто змінити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, викликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоративний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, відважний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, селяни — скупі, монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці — це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрархія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ремесел) .

Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до найменшої людини — є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання — слркіння, з одного боку, і заступництво (патерналізм — від лат. — «батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від імені Бога церква прощала гріхи. А з XII—XIII ст. з'являються індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відповідно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату —  залежно від його тяжкості.  Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстанції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інформації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Ле Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привносить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіччя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного почуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя  було лицарство. Хоча ідеали придворного  життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте  між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних  форм  шлюбу,   зміцнення  шлюбних  зв'язків).   Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав  у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізаційний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

Основні тенденції розвитку моралі у сучасній цивілізації.

|

Буржуазна мораль з часів свого  виникнення зазнала значних змін, які відображають саму суть буржуазного способу існування. Зростання темпу життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливостей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства: успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихильності до неї Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму коротко такі:

— автономна особистість наділена правом приймати рішення і нести за нього відповідальність;

—   свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що зовнішня соціальна регуляція все більше перетворюється на саморегуляцію;

—  внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною до рефлексивності і безпристрасності (розважливості) ;

—  людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки перед людьми і законом, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, верствового чи іншого становища, відповідно до визначення Загальної декларації прав людини (1948 p.);

—  церква розглядається як вільне зібрання рівних;

— людина здатна до самоконтролю і  має право на свободу віросповідання.

На відміну від жорсткої, аскетичної програми раннього протестантизму, буржуа прагне забезпеченості, збільшення багатства — це розглядається як реалізація життєвого призначення людини і служіння Богу. Однією з важливіших чеснот є ощадливість. Феодальну честь витискають поняття чесності, обов'язковості, пунктуальності, що визначають репутацію. її основа — працьовитість і професіоналізм, що викликає повагу до певної межі, яка співвідноситься з рівнем оплати. Демонстрація успіху, благополуччя — це також спадкова часина доброї репутації, надійності. Натомість, бідність на світанку капіталізму розглядається як злочин (у XVII ст. бідні, хворі, бродяги ізолювались від суспільства, їх віддавали до робітних домів). Сучасний капіталіст, вважаючи, що убозтво — це право людини, реалізація її свободи, все ж віддає перевагу створенню доброчинних фондів і закладів, різноманітних програм для професійної освіти в'язнів. Суспільство намагається захистити традиційні цінності — дім, родину, незважаючи на те, що часто професійна діяльність вступає у суперечність з ними. У той же час, при всій відкритості культури, буржуа старанно захищає своє приватне життя, недоторканність особистості й житла, професійні, бізнесові таємниці. Завдяки інтенсивному розвиткові науки, взагалі цивілізації, подовжується життя, це змінює розуміння прав особистості, зміст гуманізму.

З самого початку своєї історії  буржуа характеризується як вкрай агресивний, наполегливий соціальний тип, що прагне успіху будь-якою ціною. У пошуках  найкращих умов, сировини, ринку збуту буржуа виходить за межі своєї держави, доповнюючи свій націоналізм його протилежністю — космополітизмом. Буржуа створює світовий ринок і людство як таке, охоплюючи його торгівлею і виробництвом (глобалізм), відтворює соціально-економічні відносини різних рівнів розвитку, відроджує рабство, работоргівлю, імперії, колоніальну залежність. Це особливо яскраво демонструє XX століття. Розподіл світу між капіталістичною і соціалістичною системами спричинив їх напружене суперництво. Зовні вони зовсім різні, будуються за протилежними принципами (перша — на індивідуалізмі, друга — на колективізмі), але найбільш гострі моменти виявляли їхню схожість: маніпуляція свідомістю мас, придушення інакомислення, створення кумирів, колективна відповідальність, синдром «чужого» тощо. Так, початкова фаза розвитку капіталізму на могутнім шарі традиційної культури у Російській імперії кінця XIX— початку XX ст. призвела до відродження моралі, яку визначають такі риси:

— общинність, що нівелює особистість, примусова та добровільна відмова (аж до рабського стану)  від власної волі; знецінення індивідуального життя, ущемлення особистих інтересів — «заради загального блага»;

—  міфологізованість свідомості: уособлення ідеалу (культ особи), віра в магічну силу слова, наказу, перекладання права рішення на начальство;

—  зрівняльна рівність («проста радянська людина», «незамінних людей немає») як цінність поряд з системою пільг, звань, заохочень («знатна свинарка»), які виправдовували існування привілеїв панівної еліти;

—  постійне відродження ворожості до «чужого» («ворог народу», «шкідник» тощо), із знищенням якого життя стане краще і веселіше; моральна оцінка прирівнюється до судового вироку — за відсутності правового захисту;

—  утвердження соціальної неповноцінності деяких видів діяльності, груп населення (інтелігенції, віруючих), ідеологій (український буржуазний націоналізм) та національних культур;

—  колективна відповідальність (родин репресованих, трудових колективів тощо), що й породило єдине у своєму роді явище — радянський народ, відомий своєю терплячістю, миролюбством і душевністю.

Таке становище зберігалося  завдяки надзвичайно замкненому інформаційному простору, у межах якого нав'язувався ідеал людини, яка жертвує сьогоднішнім благом заради світлого майбутнього людства. Аскетичне самообмеження у поєднанні із соціальним оптимізмом і страхом несхожості з ідеалом (конформізм) поступово стають основним стрижнем існування людини з огляду на гальмування розвитку економіки, політики та інших сфер суспільного життя. Із соціальної системи цінностей були вилучені інші стимули, окрім моральних. Ідеологи вдалися до останнього засобу — моралізаторства, апелюючи до почуття відповідальності й працелюбства («активний, діяльний характер моралі»), колективізму («відданість загальній справі») і гуманізму («все — на благо людини!»). Але резерви цього способу розвитку були вичерпані, що й породжувало «соціальну пасивність», «подвійну мораль», «розбіжність слова і діла».

Для визначення реальної цінності результатів  цих змін потрібна певна часова дистанція, нашому ж часу доступно лише визначення загальних тенденцій розвитку людської натури:

—  мораль усвідомлюється як окремий, самостійний вид діяльності, стосунків, свідомості;

—  у міру розвитку писемної культури й наукового знання моральна свідомість відчуває все більший вплив етики;

—  у зв'язку із зростаючою спеціалізацією людської діяльності виникають і спеціальні моральні кодекси (лікаря, юриста, воїна, педагога і т. п.);

—  у коло моральних проблем включається не тільки ставлення людини до людини, а й людини до середовища існування: сьогодні це складова гуманізму;

—  норми моралі набувають загальнолюдського характеру;

—  зростають свобода і відповідальність особистості, її моральна цінність, таким чином відбувається гуманізація моралі.

Вивчення історичних змін у звичаях  людей містить величезний моральний потенціал. Як би не зміцнювалися моральні закони, як би не удосконалювалися моральні норми, найважливіше відкрито вже давно. І хоча цей принцип виголошували різними мовами, і кожен формулював дещо інакше, сенс його залишався незмінним: вчиняйте іншим так, як хочете, щоб люди чинили вам.