Державне регулювання ринкової економіки

 Відносна частка  видобутку сировини в нашій  економіці прдовжує зростати; збільшується матеріально- і енергоємкість виробництва; застаріле, традиційне устаткування не замінюється; нові технології не впроваджуються ;знищуються професіональні якості нації, навпаки,частка витрат на науку, освіту, медицину, так само як і їх вкладу в економіку катастрофічно падають.

 Нещодавно народний  депутат України Михайло Павловський  оприлюдрив разючі факти, які  доповнюють змадьовану вище картину.  За п’ять років виробництво  України впало, на 55%. Українські  банкіри майже не кредитують  українське виробництво,а, навпаки, створюють умови для втечі капіталу за кордон і, отже, для фінансування іноземного виробництва.

 За рубіж йде  також і значна частина заробітної  плати наших громадян, оскільки 95% (!) товарів широкого вжитку на  українському ринку – імпортні. Взагалі українська грошово-фінансова система практично є антиринковою.

 Рівень фонду зарплати  в складі ВВП становить в  Україні 10%, тоді як у розвинених  країнах – 50-70%. Поза межею бідності  перебувають нині 80% громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і, особливо, приховане.

 Вільне суспільство  стало фактично некерованим, і  єдина тенденція, що чітко проглядається,  це деградація. Корумповане чиновництво  у союзі із кримінальними злочинцями, відчуваючи повну безкарність,  тягне країну у прірву.

 Дошкульно тривожить  думка і невже ж у кризовій  ситуації не знайшлося в країні  розумних людей, які могли б  передбачити обвал і хоч якось  применшити, пом’якшити дію руйнівних  сил ? Розумію, питання це –  риторичне… І мимоволі пригадуються  слова видатного історика В. Ключевсюкого: «Усім можна гордитися, навіть відсутністю гордості, так само як від усьго можна здуріти, навіть від власного розуму.» Прикро…

 Деяку надію вселяє  програма діяльності Кабінету  Міністрів України в якій накреслено  основні шляхи усунення помилок допущених у здійснені реформ. І все ж без вивчення і творчого врахування досвіду інших країн не обійтися. Повторимо : якщо самі собі не вороги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Економічні  функції місцевих органів влади.

Велику роль в реалізації економічних функцій держави відіграють її місцеві органи, система яких сьогодні в Українській державі тільки формується. Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. В більшості країн ці органи є повноправними суб’єктами господарської діяльності. Вони розв’язують більшість проблем соціального обслуговування і забезпечення населення, охорони навколишнього середовища, розвитку інфраструктури ринку. В Україні на них також покладено сьогодні продовольче і побутове забезпечення людей та інші питання. Від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх місцевих органів, багато в чому залежить її доля. На нинішньому етапі необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів забезпечували їх взаємодію.

 Функції центральних  і місцевих органів державної  влади мають бути чітко розмежовані.  У всьому світі відроджується  тенденція децентралізації функцій  державного управління, делегування  повноважень прийняття рішень з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення децентралізації функцій державного управління стало об’єктивною потребою і в Україні.

 Економічна діяльність  сучасної держави відіграє дуже  важливу роль. Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є одним з вирішальних факторів суспільного прогресу. Молода українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля вибору українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Співвідношення  між ринковим механізмом і державним регулюванням.

Пік державного регулювання  еконономіки припадає на перші післявоєнні  десятиліття. Які конкретні завдання прагнули розв’язати шляхом активного  державного втручання країни Західної Європи і Японія?

По-перше, відбудова зруйнованого чи підірваного війною народного  господарства. По-друге, підвищення конкурентноспроможності  своєї продукції і відновлення  втрачених позицій на світових ринках, де у перші післявоєнні роки безроздільно панували американські корпорації. По-третє, прискорення економічного зростання і підвищення на цій основі рівня життя населення, тобто створення в тому чи іншому варіанті ”соціального ринкового господарства”. По-четверте, посилення “технологічного розриву” з державами Азії та Африки, які отримали політичну незалежність,і посилення на цій основі техніко-економічної залежності зазначених держав від розвинутих країн Заходу. Нарешті,в ряді країн, і насамперед у США, найважливішою метою державного регулювання в умовах “холодної війни” та гонки озброєнь, які розгорнулися, було нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Сутність західноєвропейської націоналізації можна показзати на прикладі Великобританії, де лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х – початку 50-х років націоналізував вугільну промисловість. Теоретики англійського лейборизму (Дж. Стречі, Е. Кросленд та інші) оголисили лейбористську націоналізацію “наріжним каменем” британського “демократичного соціалізму”. Однак у дійсності націоналізація мала цілком практичні цілі, нацважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед машинобудування) і, відповідно, підвищення конкурентноспроможності їх продукції.

Так, одним з найважливіших  елементів витрат виробництва є  затрати на енергію і транспортні  тарифи, які в Англії на той час визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було найдорожчим у світі. Ця обставина пояснювалася тим, що в цій найстаршій галузі промисловості переважали дрібні, слабо механізовані, часто напівзатоплені шахти, а тому продуктивність рпаці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнували інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов лейбористський уряд, який націоналізував вугільну промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету, тобто платників податку.В результаті мети було досягнуто: ціна на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко скоротилися.

 

Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування. Всі ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки “держави” загального добробуту, зразком якої вважалася Швеція.

Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства.Інакше кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції.

По-друге, надмірні трансфертні  платежі справляли негативний вплив  на розвиток економіки. З одного боку, надто високі соціальні допомоги підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти гроші своєю працею. З іншого,- зростання трансфертних платежів вимагало надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в іноваціях та зростанні обсягу виробництва.

Тому в 70-х роках  на сцену виходять такі напрями економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого державного втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів, насамперед чікагської школи М. Фрідмена.

Сказане не означає, однак, відмову від кейнсіанських ідей державного регулювання економіки  і тих конкретних інструментів регулювання, які були розроблені послідрвниками Дж. М. Кейнса і успішно перевірені на практиці. На мою думку, припливи і відпливи в галузі державного регулювання, боротьба кейнсіанців з неокласиками і, зокрема, монетаристами відбиває об’єктивний процес пошуку оптимального співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання,оптимальної моделі регульованої ринкової економіки.

 

 

 

 

 

Висновок.

 Хоч проблема державного  регулювання перехідних процесів, що відбуваються в економііц  України, виходить за рамкиданої  роботи, для підведення підсумку  ми коротко зупинимося на цьому  важливому питанні. До недавнього часу держава самоусувалася від регулювання зазначених процесів, внаслідок чого перехід до ринкової економіки набув характеру стихійного сповзання у нецівілізований, спекулятивний ринок. В цьому – одна з основних причин глибокої економічної кризи, безпрецедентного падіння виробництва і зниження рівня життя народу.

 Тепер становище  починає кардинально змінюватися,  що знайшло свій вияв у жовтневій  доповіді Президента і Програмі  діяльності уряду на 1995-1996 роки. Зазначена  програма передбачає розробку значної кількості цільових державних програм (частину з них вже розроблено), націлених на пожвавлення і розвиток найважливіших секторів економіки, зокрема галузей з швидким оборотом капіталу, підвищення ступення керованості державними підприємствами, проведення жорсткої монетарної політики з метою приборкання інфляції, введення вексельного обігу з тим, щоб подолати кризу платежів, стимулювання інвестиційної діяльності комерційних банків і надання під жорстким контролем централізованих інвестиційних кредитів найперспективнішим підприємствам, встановлення чіткого зв’язку між оплатою працівників держ-сектора і результатами іх праці та інші заходи. Зрозуміло, це лише перші кроки на першому. Найважчому етапі реформи. Вони, однак, переконливо свідчать про те, що держава має намір узяти під контроль найважливіші макро- та мікроекономічні процеси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література.

 

1. Основи економічної  теорії: / За ред. С. В. Мочерного;-Тернопіль. 1993.

2. // Економіка України  №11. 96р. ст.69-77.

 

3. // Економіка України №7. 96р. ст.31-38.

 

4. // Семюельсон П., Макроекономіка.-К-95. ст.72-85.

 

5. // Політика і час.-1997.-№2.- ст.24-32.

 

6. // Дзюбик С., Ривак  О. Основи економічної теорії.-К.: Основи. 1994.- ст.5-78.

7. // Економіка України  – 1993.№1 ст.79-87.

 

8.Климко-Нестеренко,Основи економічної  теорії.-ст.66-69.

 

9.Климко-Нестеренко,Основи економічної  теорії політ. економічний аспект. 2-ге видання.-ст.591.

 

10.// Освіта.-1995.-16 серпня.-ст.5.

 

11.// Економіст 96.№5 ст.22-30.

 

12.// Економіст 96.№3 ст.23-33.