Економічна криза 1900-1903 років та українське суспільство

1. Економічна криза 1900-1903 років та українське суспільство.

На початку 1900-х років в Росії після  бурхливого промислового підйому настала  економічна криза (1900-1903 рр.). Криза зачепила економіку не тільки Росії, але і  більшості капіталістичних країн - це був світова криза. Економічні кризи - результат основної суперечності капіталізму: між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення доходів. Стихійність  розвитку, характерна для капіталізму, призводить до того, що настає різка  диспропорція (невідповідність) між  виробництвом товарів і їх споживанням. Економічні кризи неминуче призводять до скорочення виробництва, зростання  безробіття, погіршення становища народних мас. У Росії економічну кризу  прийняв особливо гострий і затяжний характер, що пояснювалося, перш за все, наявністю кріпосницьких пережитків низьким життєвим рівнем населення.

Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці  Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних  банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко  скоротити виробництво, а то й  зовсім зупинити його. Восени 1899 рр. в  Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено  про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося  негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей  промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким  чином, криза виявила крихкість  промислових галузей, які трималися  на державних замовленнях і обслуговували  будівництво залізниць.

Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже  не постраждала від кризи. У той  час, як для гірської та металургійної  промисловості настали важкі  часи, рівень виробництва текстильної  промисловості, наприклад, залишився  незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств  вимушені були закритися і звільнити  своїх робітників. "Оздоровлення" ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під  тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився  картель по продажу металургійних  виробів - "Продамет", який об'єднав  найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені "Продвугілля" для продажу вугілля, "Продвагон" для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села.

1901 р. виявився  неврожайним, йому передував 1900 р., досить посередній за результатами. Повсюди в селі давало себе  знати перенаселення. І без  цього жебрацька оплата сільських  трудівників впала ще нижче;  традиційна заборгованість селян-бідняків  посилилася. Навіть великі поміщики  відчули на собі наслідки кризи:  світові ціни на зерно знизилися,  що помітно вплинуло на їхні  прибутки, оскільки внутрішній ринок  не ріс. Вітте був усунений  зі своєї посади. Поміщики звинуватили  його в розвалі сільського  господарства па догоду промисловості,  яка не змогла встояти перед  кризою, що прийшла із-за кордону.

Позбавлені  можливості модернізувати свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за високими цінами орендувати землі  у поміщиків або захоплювати  їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася  ціла хвиля заворушень на селі. На Україні  і Середньому Поволжі вибухнули  бунти. Відомства царського уряду  нарахували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 "селянських повстань". Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких  садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали  собі худобу і сільськогосподарський  інвентар.

Тим часом  характер російського села поступово  мінявся; з появою сільських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставало менш замкненим. Земствам вдалося ввести початкову  освіту. Тепер вже 20-25% селян були грамотними і здатними засвоювати ідеї, поширювані, згідно з донесеннями  поліції, "студентами і всілякими  агітаторами, переодягнутими коробейниками, мандрівниками або бродягами". Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902 р.: "Селяни охоче читають брошури, передають їх один одному або влаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділ поміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням". Розширенню контактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що все молоде чоловіче населення (за винятком старших синів у сім'ї) відбувало загальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідного середовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час "мертвого сезону". Все це сприяло виникненню нового покоління селян, яке не знало кріпацтва, більш освіченого, більш відкритого, більш незалежного і "фрондерського".

З новим підйомом економічного виробництва, що намітився  в 1903 р., міські робітники знову прийшли  у хвилювання. За один тільки 1903 р. страйкувало  більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики  Баку, доведені до крайності убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими  компаніями внаслідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умов праці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків були заборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вони почали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичні свободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ внаслідок стихійних "пепідконтрольпих" страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зуба гов був зміщений.

Нарешті, заворушення  торкнулися й студентів - спадкоємців  різночинної інтелігенції 1860-1870 рр., - число яких неухильно збільшувалося (в 1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіло миритися із "суворим нашийником" вищих учбових закладів, позбавлених  всякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їм відмовляв. У лютому 1899 р. поліція  увірвалася в приміщення Санкт-Петербурзького університету і розправилася із студентами.

Петербурзьких студентів загрожували віддати  в армію простими солдатами. У  відповідь вони почали бойкотувати  заняття; протягом ряду років в університеті поновлювалися страйки, які незабаром  перекинулися в провінцію. У березні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський  з'їзд студентів, на якому прихильники  ліберальних поглядів і есери  виступили один проти одного. У  студентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжило традицію революціонерів-народників максималістського  порядку; саме вони й г.отупили до лав "бойової організації" есерів. Незважаючи на суворість відбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові заклади перетворювалися на розсадник антиурядової агітації.

"Всі класи  суспільства прийшли в паніку", - писав у своїх донесеннях  М.Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.; в країні здійснюються політичні вбивства, йдуть страйки, селянські бунти, нові верстви суспільства, охоплені ідеями радикалізму і оновленого народництва, перетворилися в опозицію державі. Реакція влади не примусила себе чекати. Репресії почалися з того моменту, коли в квітні 1902 р. міністром внутрішніх справ був призначений Плеве. На всі ускладнення обстановки він реагував політичними та адміністративними заходами. Для придушення селянських повстань і робітничих страйків було послано армію. Зазнали переслідування євреї (в 1902-1904 рр. в Кишиневі та Одесі прокотилися масові погроми), уряд прагнув направити на них хвилю народного гніву. Всі земські діячі, які хоч трохи підозрювалися у лібералізмі, були зміщені зі своїх постів. У 1903 р. Плеве признавався французькому послу Бомпару: "Мене висунули на цей пост як людину міцної руки. Якщо я виявлю легкодухість у проведенні репресій, сенсу в моїй діяльності не буде... Коли я вже почав, треба продовжувати. Я сиджу на пороховій бочці і вибухну разом з нею". Не можна точніше виразити безнадійність становища, в яке поставили самодержавство його непохитність і відмова від будь-яких реформ.