Кейнсіанська теорія державного регулювання економікою

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

ІНСТИТУТ СУСПІЛЬСТВА

Кафедра державного управління та управління освітою

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ на тему:

«Кейнсіанська теорія державного регулювання економікою»

 

 

Виконала:

Студентка ІІI курсу 
Групи Мб-1-12-4.0д

Чернишова Д.А.

 

Перевірила:

викладач кафедри державного

управління та управління освітою

Соколова О. М.

 

 

 

 

 

 
 Київ 2014

 

 

 

ПЛАН

 

 

Вступ

1. Історичні умови  виникнення кейнсіанства
2. Кейнсіанська теорія як теоретична база державного регулювання економіки

 

3. Теорія ефективного попиту та макроекономічна модель управління попитом

 

4. Значення економічних  ідей  Джона Кейнса

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Посилення в сучасних умовах акцентів на тому, що вирішення господарських завдань базується на пріоритеті економічних критеріїв і методів, зумовило зростання ролі регулюючої функції державного управління економікою.

Зарубіжний і вітчизняний досвід доводить, що необхідність державного втручання в економіку зумовлюється неспроможністю суто ринкових механізмів розв'язати найгостріші соціальні та економічні проблеми, задовольнити потреби громадян у суспільних товарах та послугах, забезпечити гарантії соціально-економічних прав людини тощо.

До об'єктивних причин державного регулювання економіки відносять:

• відсутність досконалої конкуренції (монополізм, інфляція, безробіття);
• наявність виробництв, на товари і послуги яких не спрацьовує ринковий ціновий механізм (виробництво суспільних товарів, національна оборона, правовий захист, судочинство);
• наявність секторів і сфер діяльності, де ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так званим зовнішнім ефектом (екстерналіями). До них належать виробництва, які здійснюють великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава в таких випадках втручається у механізм ціноутворення або надає дотації на виробництво таких товарів і послуг;
• наявність ринків, на яких адаптація до ринкових механізмів здійснюється повільно (ринок праці, коли держава встановлює мінімальну заробітну плату, надає допомогу по безробіттю, формує центри або служби зайнятості, впроваджує гнучкі форми роботи).

Отже, державне регулювання економіки можна визначити як втручання держави в економіку з використанням сукупності різноманітних важелів, інструментів, які надають їй можливість забезпечити нормальні умови функціонування ринкового механізму та домагатись розв'язання економічних і соціальних проблем.

Між моделлю і реальною системою державного регулювання існує певна тотожність, яка виявляється у подібності характеристик або функцій. Модель може виконувати свою роль лише тоді, коли ступінь її відповідності системі регулювання визначена чітко й достовірно. За цих обставин модель державного регулювання економіки повинна охоплювати найтиповіші інструменти, методи, форми і механізми, що використовуються в зазначеній системі.

Модель державного регулювання економіки — опис системи, що відображає найсуттєвіші властивості та відтворює у спрощеному вигляді структуру, найважливіші взаємозв'язки і відносини між її елементами, допомагає визначити тип державного регулювального впливу на економічні процеси і явища.

1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ  ВИНИКНЕННЯ КЕЙНСІАНСТВА

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса (1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнс був не тільки економістом. Він був неймовірно акційною, різнобічне обдарованого людиною. Посідав високі державні пости, особливо у галузях, де треба було вирішувати внутрішні та зовнішні фінансові проблеми англійського уряду в період між двома світовими війнами. Кейнс був представником Британського казначейства на Паризькій мирній конференції під час першої світової  війни, заступником канцлера казначейства, членом ради директорів  Англійського банку, казначеем у Королівському коледжі, очолював Національне товариство зі страхування життя, був керуючим інвестиційною компанією. Крім того, він редагував Кембріджський «Економічний журнал», очолював журнали «Нейшн» та «Нью стейтсмен», був головою Ради з підтримки музики та мистецтва та ін.

У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зокрема, проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 p.), про яку Дж. Гелбрейт у свій час писав, що «вона є абсолютно незрозумілою, погано написаною та передчасно опублікованою».

Однак ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К. Маркса.

Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембріджської школи. Економічна криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості та пішов у непам'ять.

Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А.Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії— теорію державного регулювання економіки.

На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають, макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обгрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою» .

2.КЕЙНСІАНСЬКА ТЕОРІЯ  ЯК ТЕОРЕТИЧНА БАЗА ДЕРЖАВНОГО  РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

 

Дж. Кейнс в книзі “Загальна теорія, зайнятості, відсотка та грошей” (1936) вперше піддав конструктивні критиці класичну теорію макроеконом. регул-ня. На противагу клас. теорії ринкового само регул-ня та держ. невтручання в економіка він запропонував альтернативну теорію, в основі якої лежить державне регул-ня економіки. Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на доказ кейнс. Теорії 1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції керуються неоднаковими мотивами:1) % ставка; 2) одержання доходів від заощаджень; досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем: з метою накопичення грошей для здіснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; для створення резерву з метою здійснення непередбачених витрат; з метою нагромадження, щоб забезпечити майбутні потреби. Кейнсіанці, на відміну від класиків, уявлення про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій вважають надмірно спрощеним. На їх думку, крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень.

 

3. ТЕОРІЯ ЕФЕКТИВНОГО  ПОПИТУ ТА МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ  УПРАВЛІННЯ ПОПИТОМ 

Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія, є утопією.

Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення.

Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага).

Особисте споживання — найбільш значна категорія витрат — становить близько 2/3 усіх закуплених товарів та послуг. Отже, фактори, що визначають споживання, можна взяти за відправну точку для дальших міркувань.

Кейнс розглядав дохід, що є у розпорядженні суспільства, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру споживацьких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення цього доходу. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є у суспільному розпорядженні, зв'язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а у психології людини, яка нібито схильна споживати менше в міру збільшення її доходу. Це його ствердження відоме під назвою «основний психологічний закон суспільства».

Другий компонент «ефективного попиту» — виробничий попит, за Кейнсом, є показником бажання капіталістів інвестувати свої капітали. Він відображується в інвестиціях, рівень яких визначається, головне, станом довгострокових очікувань, зумовлених тим, «якою може бути очікувана структура майбутніх доходів підприємця, якщо ... він бажає збільшити своє капітальне майно». Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошових засобів та попиту на них.

Необхідна умова для нормального розвитку економіки та досягнення її рівноважного стану, за Кейнсом, полягає в тім, щоб вакуум, утворений унаслідок розриву між рівнем доходу та споживання (згадаємо «психологічний закон»), заповнювався збільшенням інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.

Докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента, і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживацьких витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від вирішення фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують — виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Кейнс зробив цей висновок одним з центральних пунктів свого аналізу. Саме заощадження населення можуть бути єдиним фінансовим джерелом інвестицій підприємств, а отже, величини заощаджень та інвестицій н економіці в кінцевому підсумку збігаються. Але це зовсім не так на стадії планування витрат.

Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мат и пінку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал).

Третій мотив є дещо відмінним від перших двох. Кейнс вважав, що господарські агенти триматимуть частину портфеля своїх активів у ліквідній формі, коли вони вважатимуть, що володіння активами в іншій формі є ризикованим. Нездатність підприємств забезпечити рівномірний потік інвестицій для того, щоб заповнити створений заощадженнями «потенційний розрив» між виробництвом та споживанням, Кейнс приписує втраті «довіри», порівнюючи цю нездатність з небажанням гравця, що втратив надію на успіх, робити дальші ставки. Якщо «розрив» неможливо закрити запланованими інвестиціями, він закриється автоматично небажаними інвестиціями, що матимуть вигляд накопичених запасів споживчих товарів; пізніше «розрив» так само автоматично зменшиться внаслідок скорочення виробництва, зайнятості та доходу.