Міжнародні валютно-фінансові відносини

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

 

Кафедра міжнародної економіки

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни

«Міжнародна економічна діяльність України»

на тему:

 «Міжнародні валютно-фінансові відносини»

 

 

 

Роботу виконав

студент групи ЕМ 10-2

 

Роботу перевірив

викл. Алимова О.О.

 

 

Дніпропетровськ

2013 

ПЛАН

ВСТУП

1. Суть міжнародних валютно-фінансових відносин

2. Еволюція міжнародних валютно-фінансових відносин

3. Міжнародні фінансово-економічні організації

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

ВСТУП

Зростання ролі і значення міжнародних валютно-фінансових відносин у розвитку світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв'язків наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше, поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізацїї виробництва і капіталу, усіх сфер господарського життя на рубежі II і ІІІ тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного суспільства, необхідністю спільного розв'язання усіма учасниками світового співтовариства гострих економічних, соціальних та екологічних проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного поділу і кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін, що відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї. По-четверте, домінуванням у системі світового господарства ринкових структур, інституцій та інструментів, розширенням ринкового поля світової економіки внаслідок виникнення нових підсистем. По-п'яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової економіки та інших сегментів сфери послуг.

 При розбудові відкритої  української економіки слід враховувати  усі ці новітні процеси з  огляду на те, що вже зараз третина валового внутрішнього продукту держави реалізується з допомогою зовнішньоекономічних зв'язків. Україна бере безпосередню участь у діяльності провідних міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР). Крім того, запровадження у вересні 1996 р. власної грошової одиниці — гривні — передбачає поступове включення грошово-фінансової системи України до світових валютно-фінансових ринків.

 Міжнародні валютно-фінансові відносини мають три головні виміри і проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють собою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнародних валютно-фінансових відносин. З іншого боку, валютно-фінансові інструменти є важливими засобами здійснення економічної політики, її координації у міжнародному масштабі. Нарешті, валютно-фінансова сфера виступає важливим каналом залучення додаткових фінансових коштів до національної економіки, сприяє прискореному обміну між країнами та регіонами товарів і послуг, поліпшенню системи розрахунків між суб'єктами світогосподарських зв'язків.

Останнім часом істотно  зростає значення міжнародних валютно-фінансових інститутів та фінансових центрів у  координації та регулюванні міжнародних  валютно-кредитних відносин, гармонізації національної та міжнародної економічної  і валютно-фінансової політики. Водночас слід мати на увазі, система міжнародних  валютно-кредитних відносин є надзвичайно  динамічною, її окремі ланки та сектори  зазнають відчутних змін, збагачується їх зміст, з'являються нові форми  тощо. 

1. Суть міжнародних валютно-фінансових відносин

На підставі різноманітних  форм міжнародних економічних відносин у світовій системі господарства складаються і розвиваються фінансово-валютні  відносини. Вони обслуговують світові  ринки товарів (послуг), капіталів  і робочої сили, науково-технічних  розробок і технологій. Еволюція валютних відносин пов’язана зі зростанням міжнародного поділу праці, обсягів  світового виробництва та обміну, а також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних  країн світового господарства.

Світова валютно-фінансова  система — це історично сформований  на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних  економічних відносин порядок розрахунків  між учасниками платіжного обороту  з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).

Міжнародні валютні відносини  – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Основою розвитку міжнародної  валютної системи є інтернаціоналізація  продуктивних сил, міжнародний поділ  праці, формування інтернаціонального господарського механізму та інтегрованих форм власності. Зазначені процеси, у свою чергу, визначаються дією об’єктивних економічних законів у межах світового господарства. Міжнародні валютні відносини справляють активний вплив на розвиток всіх елементів світової економічної системи, зокрема на зовнішню торгівлю, формування і еволюцію міжнародного ринку капіталів, робочої сили, інтелектуальної власності тощо.

Двома основними формами  валютної системи є національна  і світова. Виділяють також регіональну  валютну систему.

Історично першими виникли  національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених  у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок  ввозу, вивозу, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валюти й інших валютних цінностей.

Складовими елементами національної валютної системи є: національна  валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок  його дії, умови функціонування національної валюти та золота, валютні обмеження  і т.ін.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин стало створення наприкінці XIX ст. світової валютної системи. Цей процес відбувався на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку та поширення золотого стандарту.

Золото на той час виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало  стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в  країну, необмежений обмін національних валют та ін. 

2. Еволюція міжнародних валютно-фінансових відносин

Протягом останнього століття міжнародна валютна система існувала в таких формах: 1) золотого стандарту; 2) золотодоларового стандарту; 3) плаваючих курсів.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася  на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі в 1867 р.

Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента  закріплюється за золотом, а в  обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото.

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного золотого стандарту розпочалася в 1821 р., коли після завершення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту досягла в період з 1880 до 1914 рр., тобто до початку Першої світової війни.

Існувало три форми  золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в  його класичній золотомонетній формі  не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати  й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал  встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транспортування дорогоцінного металу. Не обмежувалися державою й операції з платіжними документами, цінними паперами та засобами кредиту (векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення.

Однак система золотомонетного  стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система  встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в  окремих країнах та на світовому  ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Однак найсуттєвішою вадою  системи золотомонетного стандарту було те, що за цих умов практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними, досить великими сумами

Це була друга світова  валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній  економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота.

Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних на золото.

Країни, які приєдналися  до золотодевізного стандарту, зберігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", складовими частинами якого були статути  Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції  і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової  одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних  курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

• здійснення операцій купівлі-продажу  золота лише на рівні центральних  банків країн з забороною таких  операцій для всіх інших суб'єктів.

У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала  основою четвертної світової валютної системи — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила  на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі  обмеження на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

• відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від цих країн золота;