Предмет та метод економічної теорії. Розвиток економічної науки

 

6. Економічна теорія  як теоретико-методологічна база  інших економічних наук

 

Економічна теорія є фундаментальною  базою, теоретичним ядром усього комплексу економічних наук — галузевих, міжгалузевих і функціональних (рис. 1.12).

Рис. 1.12. Взаємозв'язок економічної теорії з іншими науками

 

Вона досліджує природу, глибинну суть економічних явищ і процесів, базисні соціально-економічні відносини і господарську поведінку людей у певній економічній системі. Результатом цих досліджень є розкриття економічних понять, категорій та законів, які  характеризують фундаментальні основи економічного буття.

 

 

Виступаючи методологічною базою  для різних економічних наук, економічна теорія водночас:

• має враховувати знання,  набуті ними у процесі повсякденної господарської діяльності;
• спроможна обґрунтованіше висвітлити суть і закономірності розвитку економічних систем.

 

7. Продуктивні сили та виробничі відносини

 

В основі розвитку людського суспільства лежить матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло тощо. Щоб мати такі матеріальні блага, вони повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має свої специфічні особливості, відбувається за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що включає три основні моменти:

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

Предмети  праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

• предмети, дані природою;
• сировина (створені людьми предмети праці);
• вторинні ресурси;
• штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали).

 

Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:

а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.

 

У сучасних індустріально розвинутих країнах ресурсозбереження стало вирішальним джерелом задоволення приросту потреб економіки в паливі, енергії, сировині й матеріалах. Отже, важливим завданням нашої країни є зниження матеріалоємності та енергоємності національного доходу. Для цього в Україні є значні резерви.

У 1991 р. в машинобудуванні та металообробці у відходи спрямовувалося 24,9 % чорних металів. Водночас розрахунки показують, що в тому ж році зниження матеріальних затрат тільки на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту (тобто на 1%) дало б можливість одержати майже 3 млрд крб. національного доходу.

 

Однією із складових засобів виробництва є засоби праці - ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вони включають:

• знаряддя праці (машини, верстати, автомати та ін.);
• „без машинну” техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);
• „судинну” систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);
• виробничі будови, споруди, шляхи.

Загальним засобом праці є земля. Залежно від функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може виступати і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

 

                                                                         Рис. 1.13. Структура продуктивних сил. 

 

У продуктивних силах існують  певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва, тобто взаємодіють.

 

 

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру  продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили — це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили, складаються з двох основних частин: засобів виробництва і трудових ресурсів, які приводять їх у рух, тобто використовують для створення матеріальних і духовних благ. Продуктивні сили виражають відносини «людина — природа». Ці відносини вивчаються природничими й технічними науками.

 

Виробничі відносини — це суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Такою ж суспільною формою є й відносини власності. Дана система відносин найповніше відбиває соціальну сторону економіки, тобто її соціальні засади. Вона показує:

• хто володіє економічною владою, тобто привласнює засоби виробництва — вирішальні умови господарської діяльності;
• як, за яких суспільних умов і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства;
• кому дістаються продукти праці виробника, тобто хто привласнює результати виробництва.

 

Виникає питання: у чому їх подібність і відмінність, який економічний статус кожної з цих категорій?

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання і послуг через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке має місце між людьми в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні), становить відносини власності. В сучасних умовах об’єктом привласнення стає також інтелектуальна власність — патенти, ліцензії, «ноу-хау» тощо. Тому власність — це економічні відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах суспільного відтворення. Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип.

 

Продуктивні сили і виробничі відносини  в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все більшу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслідок цього між двома сторонами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини  менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах того чи іншого суспільного способу виробництва прагнуть пристосовуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це знаходить свій вияв у еволюції форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла акціонерна, її діалектично заперечує державна форма капіталістичної власності. 

 

 

8. Економічні відносини, що виникають в процесі виробництва

 

Вивчення економічних відносин має надзвичайно важливе значення, тому що ми при цьому дізнаємося, чи підпорядкована економічна діяльність інтересам народу, наскільки соціально справедливий даний соціально-економічний лад тощо.

У господарстві кожної країни є також відносини, що виникають у процесі обміну засобами виробництва, трудової діяльності, кооперації праці, фінансових ресурсів тощо. Ці економічні відносини стосуються організації виробництва, тому їх називають організаційно-економічними, які охоплюють весь господарський механізм, за допомогою якого здійснюється управління народним господарством.

В сукупності організаційно-економічних  відносин розрізняють:

Конкретно-економічні відносини — це господарський механізм окремих галузей (промисловості, будівництва, сільського господарства тощо). У кожній з них він має свої особливості і вивчається безпосередньо конкретно-економічними науками.

Загальні  організаційно-економічні відносини — сукупність форм і методів господарювання, властивих усім галузям народного господарства, тобто економіці у цілому (ринкова система організації виробництва, підприємництво, маркетинг, фінанси й кредит тощо). Загальногосподарські відносини не можуть бути охоплені окремими конкретно-економічними дисциплінами. Вони вивчаються наукою, яка називається економічною теорією.

Таким чином, економічна теорія вивчає:

Соціально-економічні відносини — це ті відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ. Їхню основу, ядро становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.

Загальні  організаційно-економічні відносини являють собою певну систему господарського механізму, а саме систему форм і методів суспільної організації і регулювання народного господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.13. Економічні відносини

 

Техніко-економічні відносини — речова форма розвитку продуктивних сил, яка утворюється у процесі суспільного поділу праці, соціалізації, кооперування, концентрації виробництва, обміну діяльності між людьми.

 

Завдання  економічної теорії - з'ясувати існуючі тут причинно-наслідкові зв'язки, закони й закономірності, які характеризують функціонування цих відносин як цілісної, логічно зумовленої економічної системи.