«Грамматика словенська» Л. Зизанія

І. Вступ

«Грамматика словенська» Л. Зизанія, надрукована 1596р. у Вільні, була одним з ранніх оригінальних граматичних посібників у східних слов’ян. У ній зроблена перша спроба систематизації граматичного матеріалу церковнослов’янської мови, осмислення його особливостей, широко відбиті риси живої народної мови ХVI ст. «Грамматика словенська» Л. Зизанія була значним кроком у словянській філології. Зизаній значно удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію. Видав і від коментував низку теологічних творів. Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її в формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — дефініції й запитання —подаються церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9—12), а іноді (напр., на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.

Дуже популярна свого часу книжка дійшла до наших днів у надто обмеженій  кількості. Примірник пам’ятки зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Він являє собою досить добре збережену книжку. Видавнича пагінація починається тільки з 9-го аркуша, тобто там, де починається текст власне граматики, однак її не скрізь видно (зрізана при оправлянні книжки). Нову суцільну пагінацію за сторінками (від самого початку) зроблено олівцем, мабуть, у XIX ст. За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з тлумаченням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях у пам’ятці переплутані аркуші  (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст.?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взята із граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст.

Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк. Порівнявши майже всі визначення праці Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст., він показав, що наша пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М. Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона. Звичайно, Л. Зизаній широко користувався львівською «Грамматікою» 1591 р., одним із співавторів якої міг бути. Але впливу цієї праці на «Граматику» Зизанія не треба перебільшувати. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (а це тоді здійснювалось через «орфографію») та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. З його праці видно, що вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов.

Книга становить значний інтерес  не тільки для історії вітчизняного мовознавства, але й вивчення української  мови того часу. У системі освіти XVI ст. граматика посідала одне з найважливіших місць, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань.

ІІ. Особливості  пам’ятки

Книжка охоплює «Грамматіку  словєнску» з тлумаченням господньої молитви в кінці її, «Лексис» Л. Зизанія та «Изложεніε ω православной вЂрЂ», «Ω въчловεчεнїи Гос(ъ)под(ъ)ни», «Ω знаменїи крестном» Стефана Зизанія. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис.

Частина перша «Граматики» Зизанія  — «Ω орθографїи» (10—16), що «єстъ пεрваА часть грамматіки, котораА нас оучит абысмо каждоε писмо на εго мЂсци писали...» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писмεнъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, ω; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, ξ, ψ). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмεна» поділяються на «Гла(с)наА... которїи голосъ з(ъ) сεбε выдаютъ» та «съгласнаА, которїи з(ъ) сεбε голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати нε могутъ, якъ и тЂло бе(з) дш̃Ђ...», а «ГласнаА ... писмεна, и гласъ подати могоутъ сами ω себЂ и слогъ съставити» . За Л. Зизанієм, ъ може бути «гласъный жε и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловεки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ,— 14). Отже, Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь. Правда, в «Канонах орфографії» автор пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери. Автор виділяє чотири «діфθонги» — ү, ы, ю, ıа, проте усвідомлює їх як диграми.

Hа багато детальніша друга частина пам’ятки —«Ω просωдїи», що «єсть оударεнїε гласа писмεн(ъ)наго», де автор викладає правила вживання просодійних знаків, яких налічує шість; ОξіА (остраА)’, ВаріА (тАжъкаА) `, Ωб(ъ)лεчεн(ъ)наА ~ КроткаА ’, До(л)гаА ˉ та Крат(ъ)каА ˘. Оскільки знаки просодії бувають над складами, мовознавець дає двічі дефініцію складу, одна з яких звучить: «Слогъ єстъ кгды сА зыйдутъ д†писмЂ, єдино съгласноε а другоε гласноε. Склад може бути «Долгїй, Кра(т)кїй и Двоврεмεн(ъ)ный» (тобто і довгий, і короткий) залежно від характеру голосної, що входить до нього. «Просодія» поділяється на три частини — «На оударεнїА, кроткую и на Врεмεна». «Ударεнїй» (наголосів) налічується три: оξїА, варіА, облεчε(н)наА. Ці різновиди наголосів, чужі церковнослов’янській і живій розмовній мові, запозичено з грецьких граматик, тому авторові довелося досить багато місця виділити для формулювання (штучних) правил вживання таких знаків.. Найпростішою виявляється рекомендація про вживання знака «КроткаА» («лагоднаА»), який пропоновано вживати на початку голосних та «дифтонгів»: ’єгдà, ’юнóша .

Автор наприкінці другого  розділу коротко говорить «Ω тітлЂ», що вказує, що в слові більше літер (звуків), ніж написано: б̃ъ, ω(т)̃цъ, сн̃ъ та ін. Нормативну роль відіграли правила вживання шести розділових знаків, викладені в кінцевому параграфі цього розділу — «Ω точкахъ». До «точок», якими розділяється текст, відносяться: «ЗапАтаА(,), Срока(.), Двосрочїε (:), И по(д)столїА (;)». Правила вживання цих знаків пов’язуються зі змістом: «запАтаА» (кома) вживається для відділення незавершеної частини висловлювання, а «срока» (мала крапка) та «двосрочїε» (двокрапка) — після незакінченого висловлювання, але завершенішого, ніж частина, що відділяється комою. «ПодстолїА» звичайно позначає запитання («въпрошεнїε»). Знакъ «Съєдинитεл(ъ)наА» (-) вживається для переносу частини слова в наступний рядок, «Точка» (.) ставиться після закінченого речення.

Основна (третя) частина  пам’ятки — «Ω εтvмологїи» , де викладено вчення про «части слова» — морфологію. За традицією «рεчεнїε» («час(т) малаА ω(т) слова в(ъ)зимаεма. яко, ходитъ») тут означає «слово», а «слово» («рεчεнїй сложεнїε. єжε явлАε(т) мыс(л) самосъвε(р)шε(н)нε. яко павεлъ въ храмЂ ходи(т)») — «речення».

У «Граматиці» Зизанія, як і в грецьких посібниках, налічується  вісім «видωвъ слова» — частин мови: различіє (артикль), ім'я, містоім'я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. (перелік такий, як у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Перші п’ять частин мови — «скланАεмыА». решта — «нεскланАεмыА». Як окрему категорію артикль введено під впливом граматик грецької мови, насамперед львівської 1591 р. Зизаній увів орудний відмінок у слов'янську граматику.

Розділ «Ω имεни»  об’єднує іменники, прикметники та числівники. Найбільше уваги приділено іменникам, найменше — числівникам. Ім’я характеризується сімома категоріями: «Раз(ъ)сужденїε, Родъ, Видъ, Число, Начертанїε, Падежъ, и Склонεнїε» «ИмА» має чотири «роды», які розрізняються за допомогою вказівних займенників, — «чоловічий» (той вЂтръ), «жіночий» (таА жена), «середній» (тоє нεбо), «спільний» (той u таА пїАница). Налічує шість відмінків: «имεнов(ъ)ный, Род(ъ)ный, Датεлный, Творитεлный, Винитεлный и Зватεлный» Місцевого відмінка ще не виділено (закінчення його об’єднано із закінченням давального).Наш мовознавець зробив першу спробу поділу імен на відміни — «склонεнїя», яких налічує десять.(8 іменникових і одна прикметникова, одна спільна для обох частин мови).

Багато місця в «Граматиці»  Зизанія відведено дієслову —  «глаголу», «гласъ явлАющъ дЂлати нЂчто  или страдат(и)». У дієслова виділяється  дев’ять категорій: «залогъ, образъ, видъ, начε(р)танїε, число, лицε, врεмА, супружεство и родъ». Дієслово має п’ять «залогω(в)» (станів): «дЂлатε(л)ный» (учу), «страдатεл(ъ)ный» (учусА), «срε(д)нїй» (стою), «посрεдствεн(ъ)ный» (боюсА), «ωбщїй» (учусА гра(м)матіки). «Образω(в)» (способів) у дієслова чотири: «из(ъ)явитεл(ъ)ный, або оуказатεл(ъ)ный» (оучу), тобто дійсний, «повεлитεл(ъ)ны(й)» (учи) — наказовий, «жεлатεлны(й) имЂти, или молитвεн(ъ)ный» (да оучу) — бажальный, «непрεдЂ(л)ный» (оучити) — неозначений. Проте вчений пропустив умовний спосіб. Варто звернути увагу на те, що Л. Зизаній увів новий термін «ωбразъ» замість «изложεнїε» у львівській «Грамматіці» 1591 р. Зизаній вважає, що дієслово має три «врεмεна» — «настоАщεε», «протАжεн(ъ)ноε» і «будущεε», з яких «ра(ж)даю(т)сА» ще три: «изъ настоАщаго, мимошε(д)шεε. Из(ъ) протАжεнънаго, прεсовε(р)шεн(ъ)ноε. Изъ будущаго, нεпрεдЂлноε», або «нεωбавноε». У «Граматиці» Л. Зизаній уперше поділив церковнослов’янські дієслова на дві дієвідміни — «супружεства». Автор добре відчував наявність у слов’янського дієслова спеціальної категорії доконаності й недоконаності дії, але тодішня теорія не дозволила йому виділити вид дієслова в нашому розумінні.

«Каноны Орθографїи»  присвячені викладові основних правил правопису. Правила Зизанія закріплюють тодішню практику, що була своєрідним синтезом давньоруських традицій та результатів так званого другого південнослов’янського впливу. Наприклад, до правил, що відбивають давньоруські традиції, відноситься, зокрема, «канон» про вживання ıа на початку, А — в середині слова. Автор не вживає Ж, а лише зауважує, що вживають цю букву «людіε сербстїи, и волохове въмЂсто ү и ю». До правил, що закріплюють так званий другий південнослов’янський вплив, відноситься рекомендація писати a «въмЂсто другого А» (дрεвнАа), ї перед голосними (сп̃сεнїε, ω спасεнїи). Привертають увагу правила, що радять уживати літеру ω замість о для відрізнення форми давального відмінка множини (богωмъ) від орудного однини (богомъ), прислівників (любε(з)нω) від прикметників середнього роду (любε(з)но), і замість и для відрізнення форм давального (кості) від родового (кости) однини іменників типу кость.

Невеликий розділ «Ω мεтрЂ поε(т)ско(м)» (183—185) дає основи теорії віршування за грецькими зразками.

У дусі часу Зизаній завершує свою книжку поясненням так званої господньої молитви. Автор староукраїнською мовою тлумачить кожне слово її тексту.

III. Література

1.Німчук В.В. Систематичний підручник церковнослов’янської мови «Грамматіка словенска» Л.Зизанія / Зизаній Л. Граматика словенська. К., 1980.

2.Німчук В.В. Мовознавство в Україні в XIV-XVII ст. К., 1985.

3. Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р. // ЗНТШ. — 1911. — Т. 102. — Кн. 1.