Предмет риторики як науки

Риторика – це наука ораторського мистецтва про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. 
Різновиди усних виступів 
Академічне красномовство – це наукова доповідь, або промова (лекція, вузівська, шкільна) 
Судове красномовство – прокурорська(звинувачувальна), та адвокатська (захисна) промови, самозахист. 
Соціально-політичне красномовство – звітна доповідь на конференції з’їзді зборах, мітингова промова. 
Соціально-побутове красномовство – ювілейна, вітальна, застільна(тост), надмогильна, поминальна ромови. 
Церковно-богословське – церковна проповідь.  
Курс риторики складається з таких частин:  
1. історія риторики; теоретична риторика (закони риторики); 
2. практична риторика; 
3. публічний виступ. 
Античне красномовство 
Батьківщиною риторики вважають стародавню Грецію. 
Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на які повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точніше кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або диспуту, що практикувалися в публічних промовах. 
Аналізуючи ці промови, давні греки одними з перших задалися метою пояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою ми погоджуємося, а з іншою – ні, чому одна з них переконує нас і змушує визнати доводи оратора, а в іншій ми виявляємо вади як у доводах, так і в самій побудові промови? 
 
Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет, філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Найславетнішими риторами стародавньої Греції також були: Демосфен, Цицерон, Аристотель, Платон та ін.. 
Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах – культурному, економічному і політичному центрі Еллади, не маючи гарних навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит на розумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншою почали виникати школи красномовства. 
Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам’ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі. 
У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова». 
Сократ також був одним з грецьких філософів, про його погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з’явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої): 
– Ти упевнений, що не рогатий? 
– Цілком! 
– А як щодо того, чого ти не втрачав? 
– Те, що я не втрачав, залишається при мені. 
– Рогів не втрачав? 
– Ні! 
– Виходить, вони в тебе і залишилися… 
Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей або, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв’язана зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху. Оскільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей. З емоційною стороною промов тісно пов’язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови.  
Красномовство слов’ян 
Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти почалася наприкінці середньовіччя. 
Найвідомішими ораторами Київської Русі були Їларіон та Кирило Туровський. 
Іларіон (XI ст.) — перший Київський митрополит, давньоруський письменник, талановитий оратор. Найвідомішою його проповіддю є «Слово про закон і благодать», де з патріотичних позицій оцінено діяльність давньоруських князів і визначну роль Київської Русі. 
Кирило Туровський (XI ст.) — блискучий оратор і представник урочистого красномовства Київської Русі. Він закликав уважно вивчати минуле, прикрашати діяння героїв відповідними словами: 
«Прикрасять словами й звеличать царів... і, славлячи їх, похвалами кінчають» 
Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним осередком просвіти й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусії та південних слов’янських країнах, мала статус європейського навчального закладу, а слава про її випускників сягала світового масштабу. Академія виконувала високу й благородну місію. 
ВИСНОВОК. 
У наш час знову відроджується значимість живого, публічного слова яке стае об’єктом усе більш численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі вчених. Крім вивчення історії ораторського мистецтва їх приваблюють проблеми, пов"язані з впливом промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова. Завдяки бурхливому розвитку телебачення здається, що весь світ говорить із нами, є присутнім у наших будинках. Міжконтинентальні «мости», «круглі» столи, зустрічі в студіях із великими політиками, вченими, діячами мистецтва - одна з яскравих прикмет сучасності. Стрімкі зміни в демократичному суспільстві витискають епоху читання друкарських текстів із високих трибун, замінюючи їх на емоційну і живу промову сучасних ораторів.

1. Предмет риторики як науки  
Риторика (грец. rhetorike «ораторське мистецтво»), наукова дисципліна, що вивчає закономірності виникнення, передачі і сприйняття гарної мови і якісного тексту.  
У момент свого виникнення в давнину риторика розумілася тільки в прямому значенні терміна - як мистецтво оратора, мистецтво усного публічного виступу. Широке осмислення предмета риторики є надбанням більш пізнього часу. Сьогодні при необхідності відрізнити техніку усного публічного виступу від риторики в широкому значенні для визначення першої використовується термін ораторія.  
Традиційна риторика (bene dicendi scientia «наука про гарну мови», за визначенням Квінтіліана) була протиставлена ​​граматиці (recte dicendi scientia - «науці про правильну мови»), поетиці і герменевтиці. Предметом традиційної риторики, на відміну від поетики, були тільки прозаїчна мова і прозаїчні тексти. Від герменевтики риторику відрізняв переважний інтерес до переконливої ​​силі тексту і лише слабко виражений інтерес до інших, не впливає на переконливу силу компонентів його змісту.  
Методологічне відміну риторики і дисциплін риторичного циклу від інших філологічних наук полягає в орієнтації на ціннісний аспект в описі предмета і підпорядкованості цього опису прикладним завданням. У Древній Русі існував цілий ряд синонімів із ціннісним значенням, що позначають володіння мистецтвом гарної мови: благоязичіе, доброречіе, красноглаголаніе, хітрословіе, Златоуста і, нарешті, красномовство. В давнину ціннісний елемент включав і морально-етичну складову. Риторика вважалася не тільки наукою і мистецтвом гарної ораторської мови, але і наукою і мистецтвом приведення до добра, переконання у гарному за допомогою мови.  
Морально-етичний компонент у сучасній риториці зберігся лише в редукованому вигляді, хоча деякі дослідники роблять спроби відновити його значення. Робляться і інші спроби - визначати риторику, повністю видаляючи з визначень ціннісний аспект. Існують, наприклад, дефініції риторики як науки про породження висловлювань. Усунення ціннісного аспекту дослідження мови і тексту призводить до втрати специфіки риторики на тлі описових філологічних дисциплін. Якщо завданням останніх є створення повного і несуперечливого опису предмета, яке допускає подальше прикладне використання (наприклад, у викладанні іноземної мови, створення систем автоматичного перекладу), але саме по собі нейтрально по відношенню до прикладних задач, то в риториці вже саме опис будується з орієнтацією на потреби мовної практики. У зв'язку з цим настільки ж важливу роль, як і наукова риторика, в системі риторичних дисциплін, відіграє навчальна (дидактична) риторика, тобто навчання техніці породження вимоги до мовлення та якісного тексту.  
Відмінності у визначенні предмета і завдань риторики протягом її історії зводилися, по суті, до розходжень у розумінні того, яку саме мова слід вважати гарною та якісною. Склалися два основні напрями.  
Перший напрямок, що йде від Аристотеля, пов'язувало риторику з логікою і пропонувало вважати гарною промовою переконливу, ефективну мова. При цьому ефективність теж зводилася до переконливості, до здатності мови завоювати визнання (згоду, симпатію, співчуття) слухачів, змусити їх діяти певним чином. Аристотель визначав риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета».  
Другий напрямок також виник в Стародавній Греції. До числа його засновників відносять Сократа і деяких інших риторів. Представники цього напряму були схильні вважати гарною багато прикрашену, пишну, побудовану по канонах естетики мова. Переконливість продовжувала мати значення, але була не єдиним і не головним критерієм оцінки промови. Дотримуючись Ф. ван Еемерену, напрямок в риториці, що бере початок від Аристотеля можна назвати «логічним», а від Ісократа - «літературним».  
В епоху еллінізму «літературне» напрям зміцнилося і витіснило «логічне» на периферію дидактичної та наукової риторики. Це сталося, зокрема, у зв'язку зі зниженням ролі політичного красномовства і підвищенням ролі церемоніального, урочистого красномовства після падіння демократичних форм правління в Греції та в Римі. У Середньовіччі таке співвідношення продовжувало зберігатися. Риторика стала замикатися в сфері шкільної та університетської освіти, перетворюватися на літературну риторику. Вона перебувала в складних взаєминах з гомілетики - вченням про християнському церковному проповідництва. Представники гомілетики то зверталися до риторики, щоб мобілізувати її інструментарій для складання церковних проповідей, то знову відгороджувалися від неї як від «язичницької» науки. Переважання «декоративно-естетичного» уявлення про власне предмет поглиблювало відрив риторики від мовної практики. На певному етапі прихильники «літературної» риторики взагалі перестали дбати про те, чи годяться їх мовлення для ефективного переконання кого-небудь. Розвиток риторичної парадигми в даному напрямку завершилося кризою риторики в середині 18 ст.  
Співвідношення сил змінилося на користь «логічного» напряму в другій половині 20 ст., Коли на зміну старій риториці прийшла неориторика, або нова риторика. Її творці були переважно логіками. Вони створювали нову дисципліну як теорію практичного дискурсу. Найбільш вагому частину останньої склала теорія аргументації. Сферою інтересу неориторики знову була оголошена ефективність впливу і переконливість мови і тексту. У зв'язку з цим неориторики іноді іменують неоарістотелевскім напрямком, особливо якщо мова йде про неориторики Х. Перельмана і Л.Ольбрехт-Титекі.  
Неориторика не відкинула результатів, отриманих в руслі «літературного» напряму. Більш того, деякі дослідники риторики до цього дня приділяють переважну увагу естетичним якостям мови (прихильники риторики як науки про художньо-виразної мови: деякою мірою автори Загальної риторики, В. Н. Топоров та ін.) Сьогодні можна говорити про мирне співіснування та взаємне збагачення «логічного» і «літературного» напрямків при домінуванні першого.  
Більшість визначень, що даються риториці різними її дослідниками протягом століть, поміщають дисципліну в русло одного з двох охарактеризованих напрямків. Нові уявлення про дисципліну відображаються в ряді сучасних визначень риторики.  
Визначення у руслі «логічного» напрямки: мистецтво правильного мовлення з метою переконання; наука про способи переконання, різноманітних формах переважно мовного впливу на аудиторію, що чиниться з урахуванням особливостей останньої і з метою отримання бажаного ефекту (А. К. Авеличев); наука про умови і формах ефективної комунікації (С. І. Гиндин); переконуюча комунікація (Й. Коппершмідт); наука мовних дій.  
Визначення в руслі «літературного» напряму: Філологічна дисципліна, що вивчає способи побудови художньо-виразної мови, перш за все, прозової і усній; близько стикається з поетикою і стилістикою (В. Н. Топоров) [1].  
У всьому різноманітті видів і родів творів словесності риторика вивчає певний аспект словесної творчості - аргументацію.  
Предметом сучасної загальної риторики служать загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх для того, щоб зробити мова ефективною.  
Було б неправильним обмежити предмет риторики будь-якими конкретними розрядами словесних творів - тільки ораторській промовою, проповіддю, публіцистикою, масовою інформацією, хоча риторика вивчає переважно твори саме такого роду. Аргументація міститься і в наукових, і в філософських, і навіть у художніх творах. Риторика вивчає будь-які твори слова, в яких міститься аргументація. Особливість риторики полягає в тому, що вивчення творів слова для неї не самодостатня мета, але засіб.  
Більшість наук про слово, як порівняльна і теоретична граматика, лексикологія, стилістика, історія мови, теорія літератури та інші, обмежують свій предмет фактами мови - вони досліджують продукти мовленнєвої діяльності. Предмет риторики - твір слова, яке ще не створено, але яке треба створити.  
Риторика прагне відповісти на питання: як створити висловлювання на певним чином заданих умовах? Тому вона являє собою скоріше філологічну інженерію, ніж фундаментальну науку. Але з цього не випливає, що її понятійна система і склад розділів залежать від зволення чи смаку автора того чи іншого керівництва, - риторика узагальнює досвід мистецтва аргументації і відображає реальні норми культури слова, що склалися історично [2].  
У системі мовної освіти риторика стежить за граматикою. Спочатку вивчають граматику, потім переходять до риторики. Між граматикою і риторикою є істотне методологічне відмінність. Граматика або лінгвістика, передбачає, що всі люди, використовуючи ту або іншу мову, повинні знати його єдність. Риторика передбачає зворотний теза: кожен творець мови повинен бути індивідуальний, не схожим на інших, повідомляти щось нове, звідси основна вимога риторики: заборона на відсутність новизни в повідомленні.  
Граматика і риторика зв'язуються через стилістику. Стилістика передбачається як правильність мови, так і її привабливість. Як будь-яка наука, риторика спирається на основні категорії, які можуть бути представлені двома схемами:  
1. Схема Квінтіліана:  
1) Винахід;  
2) Розташування;  
3) Виконання;  
Ця схема є методика підготовки усного мовлення та її вимови. Дана схема байдужа до змісту промови.  
2. Схема Арістотеля:  
1) Етос;  
2) Пафос;  
3) Логос.  
Порушується дійсність, мова перетворюється в процес суспільного життя.  
Феномен мови є не тільки тим, що складає основна ознака суспільства - спілкування, але і дає уявлення про динаміку розвитку суспільства завдяки промові.  
Риторика - вчення про розвиток думки в слові. Сюди одно стосується і інвенція (винахід) і локуція (вираз винайденого в словах).  
В основі інвенції і елокуціі лежить поняття про семантизації висловлювань у вигляді понять і образів.  
Опорою риторики (як вчення про семантизації) є поняттєва структура мови, яка доповнюється емоційною виразністю і емоційним впливом на слухача або читача. Зв'язок між понятійної та емоційної структурою мови лежить через теорію парадоксів (витійство), де поряд з силогізмами застосовуються софізми і прийоми еристики. Предметно-теоретична мова і вигадана мова (тобто художній вимисел) розрізняються, хоча всі види мови єдині з точки зору понятійного, емоційності і вітійства.  
Дидактичним центром риторики є красномовство. Красномовство утворює образ оратора, тип красномовства, отже, визначає характер образу оратора. Виховання образу оратора - педагогічна мета риторики. Кращим оратором є розважливий, праведний та емоційна людина, що володіє волею стати громадським діячем, корисним суспільству. Естетика мови поєднується з етикою, етика утворюється через естетику [3].  
Ці характеристики раціональної риторики містять в собі єдину мету - формування людини через навчання його найкращим чином мислити і відчувати і виражати це красномовним чином. Для цього створюється нормування прийомів композиції, характерних для різних видів мовлення.  
Так досягається мета виховання людини нового стилю для вирішення будь-яких життєвих, в тому числі риторичних завдань.  
Принципи риторики відбуваються з діалектики. Характерно, що цивілізації Сходу не розробили принципів риторики, так як діалектична філософська бесіда не була властива їх культур. Арабська ісламський світ розробляв риторику з грецьким зразкам і головним чином як гомілетику і логіко-філософські трактати, індуїзм зосередився на філософсько-психологічної проблематики; буддизм, розробивши логіку, використовував її як гомілетику; китайська філологія використовувала логіку "Книги змін" для композиційних форм письмово- літературних творів. Оскільки діалектика як діалог по особливому умові не стала звичаєм східного суспільства, представляти людину як творця і одержувача мовної семантичної інформації як би не було потреби.  
Традиційно вважається, що риторика відноситься до ораторській прозі або до прози документної, наукової та ін, а поезія - до поетичних творів. Вважається, що поетика і риторика відволікаються від різного емпіричного матеріалу текстів, і тому вони різні [4].  
У риториці важливий логічний аналіз, перш за все як інструмент риторичної критики. У риториці такий аналіз можна зробити тільки через тезаурус.  
2. Структура риторики  
Риторика включає два основних розділи - загальну риторику і приватну риторику.  
Загальна риторика є науку про універсальні принципи і правила побудови гарної мови, що не залежать від конкретної сфери мовної комунікації. Приватна риторика розглядає особливості окремих видів мовної комунікації у зв'язку з умовами комунікації, функціями мови і сферами діяльності людини. У сучасній риториці термін «загальна риторика» має також друге значення - один з напрямків нової риторики. Початок використання цього терміна поклав вихід у світ книги Дюбуа Ж. та ін Іноді «загальна риторика» використовується як синонім «неориторики» [5].  
Будова загальної риторики відображає хід створення ритором висловлювання від задуму до завершеного тексту. Загальна риторика містить:  
· Вчення про ритор;  
· Вчення про аргументацію, тобто про ставлення аргументів до аудиторії, до якої вони звернені і яка приймає рішення про їх прийнятності;  
· Вчення про риторичному побудові, тобто про створення твору слова.  
У навчальному викладі риторичне побудова звичайно поглинає вчення про ритор і теорію аргументації. Це робиться, щоб не ускладнювати і без того трудомісткий процес навчання.  
Риторичне побудова являє собою вчення про так званому «внутрішньому слові», або «внутрішньому висловлюванні». Висловлювання розглядається на рівні загального задуму (семантики), на рівні словесної конструкції (синтактики) і на рівні словесного втілення (прагматики - відносини слова як виразного засобу до одержувача мови), що й проявляється у класичному поділі загальної риторики на винахід (інвенції), розташування (диспозицію) і вираз (елокуцію).  
Приватна риторика містить вчення про конкретні пологах і видах словесності. Спеціально в приватній риториці вивчаються ті види слова, якими повинен активно володіти кожен освічений чоловік:  
· Листи з предметів гуртожитку та літературні;  
· Документи і ділова кореспонденція;  
· Діалоги, в основному літературні, але дають уявлення про правила побудови і ведення дискусії;  
· Оповідна (історична) проза;  
· Усне слово у вигляді політичної, судової, академічної ораторики, проповідницької (духовної), педагогічної та пропагандистської мовлення;  
· Науково-філософська проза.  
В античних підручниках риторики розрізнялися три функціональні типи мови: дорадча (схиляюча або відхиляє), судова (обвинувальна або захисна) і урочиста, церемоніальна або показова (хвалебна або засуджуюча) мова. Дорадча мова використовувалася у політичному красномовстві. Вона повинна була виходити із ціннісних категорій корисного і шкідливого. Судова мова грунтувалася на категоріях справедливого і несправедливого, а церемоніальна - на категоріях гарного й поганого. У Середньовіччі переважним видом красномовства було церковне красномовство, що виходило з категорій бажаного і неугодного Богові.  
У новий час статус різних сфер соціальної комунікації відносно зрівнявся. До традиційних видів красномовства - політичному, судовому, урочистому і богословському додалися нові - академічне, ділове і публіцистичне красномовство.  
Нині можна розрізняти стільки ж приватних риторик, скільки існує сфер комунікації, функціональних різновидів мови, а в ряді випадків - і більш дрібних функціональних підрозділів (наприклад, риторика телевізійного виступу є підрозділом публіцистичної риторики).  
Найбільший вплив на суспільну свідомість у кожну епоху надають домінуючі види мовної комунікації. Тому й вивчають їх риторичні дисципліни привертають найбільший інтерес. В даний час це риторика засобів масової інформації, політична та ділова (комерційна) риторика.  
Серед інших підрозділів риторики - поділ на теоретичну, прикладну і тематичну риторику. Теоретична риторика займається науковим дослідженням правил побудови якісного мовлення, а прикладна використовує знайдені правила і закономірності, а також кращі зразки найбільш успішних промов, в практиці навчання словесності. Теоретична і прикладна риторика тотожні наукової і навчальної риторики. Тематична риторика розглядає об'єднання різних видів словесності навколо однієї важливої ​​теми, наприклад, виборів президента. Вона набула поширення в США.  
3. Функції риторики  
Головна функція риторики: практична - володіння мистецтвом доцільного слова. Мистецтво слова - найпотрібніше, але і найскладніше з усіх мистецтв, тому освоєння його вимагає серйозної праці і грунтовної підготовки. Не існує легких шляхів до важких цілям.  
Але у риторики є й освітня функція, бути може, не менш важлива. Освоєння мистецтва слова неможливо без вільного володіння літературною мовою, без систематичної освіти - знання богослов'я, історії, філософії, права, художньої літератури. В іншому випадку мистецтво слова стає балаканиною [6].  
Вивчення риторики передбачає досконале знання російської літературної мови - інструмента аргументації. Тому в ході вивчення риторики слід постійно звертатися до підручників російської мови, до інструкцій з стилістиці, до тлумачних і енциклопедичним словникам, повторюючи і оживляючи в пам'яті ті розділи шкільного курсу російської мови, які, може бути, забуті або не освоєні достатнім чином.  
Щоб навчитися будувати письмову і усну публічну мову, необхідно:  
· Розуміти, як влаштована аргументація, тобто знати теорію;  
· Читати і розуміти класичні твори, розвинути в собі вміння розуміти будову твору і задум його автора;  
· Вправлятися в побудові різного роду усних і письмових висловлювань, засвоїти навички самостійної творчої роботи зі словом;  
· Говорити і писати публічно.  
Висновок  
Отже, ми визначили предмет риторики як науки, розглянули структуру риторики, функції риторики.  
У перспективі, мабуть, слід очікувати перетворення риторики як сучасної семіотичної дисципліни в більш «точну» науку, в тій мірі, в якій критерій точності застосуємо до гуманітарних наук. Це повинно здійснитися за допомогою детального кількісного та якісного опису закономірностей пристрої всіх існуючих типів тексту і мовних жанрів. Можливе створення докладних каталогів типів перетворень плану вираження і плану змісту, опис всіх можливих структурних типів природномовних аргументів. Цікаво також дослідження прогностичного потенціалу риторики - наскільки виходячи з можливостей дисципліни можна пророкувати якості з'являються у зв'язку з виникненням нових сфер соціальної практики нових мовних жанрів і типів текстів.  
Риторика при правильному її використанні є ефективним інструментом у боротьбі з мовною агресією, демагогією, маніпулюванням. Тут важлива роль належить дидактичної риторики. Знання основ дисциплін риторичного циклу дозволить розпізнати демагогічні і маніпулятивні пропагандистські прийоми в засобах масової інформації та в приватній комунікації, а, отже, ефективно захищатися від них.