Міфологія стародавніх слов’ян – головні герої міфів

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту україни

Черкаський національний університет ім. богдана хмельницького

Реферат

з історії Української культури

на тему:

міфологія східних слов’ян

Виконала

Студентка 1-Б  курсу

Психологічного  факультету

Педько Таїсія

Перевірила

доц. Синявська Л.І.

Черкаси

2013р.

План

Вступ

1.  Міфологія стародавніх слов’ян – головні герої міфів

2.  Протиставлення як основний принцип побудови міфів слов’ян

3.  Міфологія народів світу: антична, кельтська та вірування вікінгів

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Християнство на сьогоднішній день – одна з найбільш розповсюджених світових релігій, до християнських  країн можна віднести переважну  частину Європи, Росію, Новий Світ. Історія більшості Європейських країн нерозривно пов»язана із християнством, так як саме утворення цих країн багато у чому пов»язане саме з християнством.

Проте, історично склалось так, що християнство не стало корінною релігією більшості народів, місцями воно витіснило попередні релігії  й вірування, місцями ужилось, синкретизувалось з ним. Досить розповсюдженним є накладання християнських ідей на язичницькі обрядові традиції.

Саме язичництво у більшості  випадків передувало християнству, місцями  у формі складно організованого пантеону богів, як в античному світі, місцями у формі обрядового поклоніння чисельним духам та напівбогам. Християнство поступово стало домінуючою релігією, але народ зберіг у пам»яті свої попередні страхи, кумирів та богів.

Поєднання язичницької релігії  та народного фольклору породило міфологію. Міфологія кожного народу є унікальною, адже містить його особливі традиції, вірування, моральні норми тощо. І водночас існує багато спільного у міфології народів  світу, адже практично кожен народ  обожествляв сили природи, що є подібними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Міфологія стародавніх  словян – головні герої міфів

Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво” досить умовний, але  загалом добре підходить для  визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, демонізм, дуалізм  та ін.), яке означає поняття “первісна  релігія”.

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і  життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали  найважливіші сили природи.

Поняття слов'ян-язичників про земне  влаштувння були дуже складні і заплутані. Вчені-слов'янознавці пишуть, що світ здавався їм схожим на велике яйце, в міфології деяких сусідніх і споріднених народів це яйце було знесено "космічної птахом". У слов'ян ж збереглися відгомони легенд про Велику Матері Землі і Неба, праматері Богів і людей. Ім'я її було Жива. Але про неї відомо не багато, тому що, судячи з легендою, вона відійшла після народження Землі і Неба.

Посередині слов'янської Всесвіту, подібно жовтка, розташована сама Земля. Верхня частина "Жовтки" - наш  живий світ, світ людей. Нижня "спіднє"сторона - Нижній Світ, Світ Мертвих, Нічний Країна. Коли там день, у наспанує ніч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан-море, що оточило Землю. Або прорити колодязь наскрізь, і камінь буде падати в цей колодязь дванадцять днів і ночей. Як не дивно, але, випадковість це чи ні,давні слов'яни мали уявлення про форму Землі і зміні дня і ночі.

Землю тримає Риба-Кит. Уявлення про  воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів і тітанів. Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у россіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні "mor" ("смерть" та "море"). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня "mor" веде початок ім'я римського бога війни Марса, що був пов'язаний зі смертю.

Навколо Землі, подібно яєчним жовтків  і шкаралупі, розташовані дев'ять  небес (дев'ять - тричі три - священне число у самих різних народів). Осьчому ми до цих пір говоримо не тільки "небо", а й "небеса". Кожне здев'яти небес слов'янської міфології має своє власне призначення:одне - для Сонця і зірок, інше - для Місяця, ще одне - для хмар і вітрів. Сьоме за рахунком наші предки вважали "твердю", прозорим дном небесного Океану. Слов'яни вважали, що на будь-яке небо можна потрапити, піднявшись по Світовому Древу, яка пов'язує між собою Нижній Світ, Землю і вседев'ять небес. На думку древніх слов'ян, Світ Древо схоже на величезнийрозлогий дуб. Однак на цьому дубі зріють насіння всіх дерев і трав.

Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які  населяли ліси, поля, води, були покровителями  різних галузей господарства. Своїх  богів мали племена, роди, сім¢ї. Поступово у слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.

На відміну від античної міфології, добре відомої у художній літературі та витворах мистецтва, а також міфологій країн Сходу, тексти міфів слов»ян не дійшли до наших часів, оскільки у ту далеку пору, коли створювались міфи, вони ще не знали писемності.

У V-VII століттях після Великого переселення народів, слов»яни зайняли територію Центральної та Східної Європи від Ельби до Дніпра та Волги, від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова. Йшли віки і слов»яни все більше відокремлювалися один від одного, утворювали три основні сучасні гілки найчисельнішої сім»ї народів Європи. Східні слов»яни – білоруси, росіяни та українці, західні – поляки, словаки та чехи та південні – болгари, македонці, серби, словенці, хорвати, боснійці. Не дивлячись на розділення слов»ян, їх міфології і понині зберегли багато спільних рис. Так, у всіх слов»ян відомий міф про двобій бога грози з його демонічним суперником та про перемогу громовержця, усім слов»янам традиційно знайомий старовинний звичай у кінці зими спалювати опудало – втілення злих сил чи ховати міфічне створіння Масляниці та Ярила.

Слов»янська міфологія та релігія складалися із обоготворіння сил природи та культа предків. Єдиним вищим богом, «творцем блискавок», яким був у індусів Індра, у греків Зевс, у римлян Юпітер, у германців Тор, у литовців Перкунас – у слов»ян був Перун. Слов'янипредставляли його собі літньою розгніваним чоловіком з рудо-золотою бородою. Відразу відзначимо, що руда борода - неодмінна риса

Бога Грози у самих різних народів. Зокрема, рудобородий вважали  свого Громовержця (Тора) скандинави, сусіди і родичі слов'ян поіндоєвропейської сім'ї народів. Зброєю Перуна спочатку були камені, надалі - кам'янісокири і нарешті - золота сокира.

Сокира - зброї Громовержця - з глибокої давнини приписувалася чудовасила. Сокирою били по лаві, на якій хто-небудь помер: вважали, щотим самим буде "підсікти" і вигнана Смерть. Сокира навхрестперекидали через худобу, щоб вона не хворіла і добре плодилась.

Сокирою креслили над хворим Сонячний Хрест, закликаючи на допомогу відразу  двохбратів-Богів. А на лезах сокир часто вибивали символічнізображення Сонця і Грома. Поняття про бога-громовика зливалось у слов»ян з поняттям неба, уособлення якого деякі вчені бачать у Сварозі. До вищого рівня слов'янської мифології відносилися два праславянских божества, чі імена вірогідно реконструюються як Перун і Велес, а також жіночий персонаж, праславянского ім'я якого залишається неясним. Ці божества втілюють військову і господарсько-природну функції. Вони зв'язані між собою як учасники грозового мифу: бог грози Перун, існуючий на небі, на вершині гор, переслідує свого зміеевидного ворога, проживаючого внизу, на землі. Причина распри - викрадення Велесом худоби, людей, а в деяких варіантах - дружини громовержца. Що переслідується Велес ховається послідовно під деревом, камнем, звертається в людину, коня, корову. Під Час двобою з Велесом Перун розщіплює дерево, розколює камень, мече стріли. Перемога завершується дощем, що приносять плодороддя. З громом небесним пов'язана й легенда про походження перлів. Слов'яни вважали, що вони зароджуються з відображення блискавки, відображеної в очах молюска-перлові скойки в момент, коли той злякано закриває стулкираковини при вигляді грози ..

Інші вищі боги вважалися синами Сварога – Сварожичами – такими богами були сонце та вогонь. Сонце обожествлялось під назвою Даждьбога, а також Хорса.

Не всі боги у слов»ян були спільними. До прихода на береги Дніпра русів тут не знали Хорса. Проте, він відомий серед інших народів: іранців, персів – зороастрійці преклонялися богу сонця, що сходить – Хорсету. Виходило, що на Русі одночасно існувало, принаймні, три бога сонця – Даждьбог, Хорс та Ярило. Проте, між ними існувала різниця. Даждьбог протиставлявся світу тьми, Наві. Він уособлював собою небесне світло. Він є завжди, навіть у похмурий дощовий день, коли небо затягнуте хмарами. Цеі є Білий Світ, як називали наш світ, так і казали : «Обійти увесь білий світ». Даждьбог дуже схожий на вродливого молодого князя зі срібної бородою і золотими вусами. По мірі того, як день розвивається, він поступово стариться, але кожне ранок знову змолажувається. Даждьбог літає по небу в оздобленої алмазами золотий колесниці, яку тягнуть дюжина білих лошадей з золотими гривами, що дихають вогнем. Даждьбог знаходиться в шлюбі з Місяцем. Вродлива молода дівиця з'являється в початку літа, старіє з кожним удень і залишає Даждьбога взимку. Говорять, що землетруси — знак поганого настрою пари.

Хорс – бог сонячного, жовтого світла. Сонячний настрій та ім»я бога відображаються у багатьох наших словах: хороший, хоровод, хороми. У багатьох народів слово «хоро» означає сонячний диск, коло. Навіть місто Корсунь раніше називалось по імені бога сонячного світла – Хорсунь. Усе неприємне, позбавлене радості називали нехорошим. У літописах розповідалось, що зображення Хорса стояло в Києві на пагорбі у числі головних богів.Хорс – бог миропорядку, пов»язаного з ходою сонця. Хорс та Даждьбог відносяться як грецькі Геліос та Аполлон.

Брат Сварога, самий таємничий  бог та хранитель стад Велес спочатку також був сонячним богом. Велес – один із найвеличніших богів стародавнього світу. Саме він привів створений Родом і Сварогом світ у рух – створив зміну пір року, дня і ночі. В уявленні слов»ян Велес виступав у образі вічного мудрого старця, учителя Закону. На його честь були збудовані величні храми в Новгороді, Ростові, Києві тощо. Навіть зараз на зимові свята ряжені одягають одяг хутром догори та маски з ріжками. Це збереглося з Велесових свят. Проте, згідно християнських апокрифів, Велес виступав як бог зла. Так, чехи, навіть після прийняття християнства, пам»ятали його як одного з наймогутніших демонів і приносили йому в жертву чорних кур та голубів. У деяких племен Велес також іменувався Ящером, був богом-перевертнем – як Вогняний Змій він описаний у сербів, як Сірий віщий Вовк – у російських казках. До наших днів частково збереглася «Велесова книга» - переклад священних текстів новгородських волхвів IX ст.., в якій розповідається найстародавніша історія слов»ян та інших народів від кінця ІІ тис. до н.е до І тис. н.е.

Чорнобог (Чорний Змій) – повелитель Наві, Пекельного царства. Бог холода, знищення, смерті, зла, безумства – втілення всього поганого та чорного. Зображався у вигляді чорного людиноподібного ідола зі срібними вусами. Йому приносили жертви перед початком військових походів – часто криваві, іноді навіть людські – вбитих полонених та рабів. У хроніках збереглися згадки про честування Чорнобога на святах – гостей обносили чашею, про цьому кожен мав промовляти прокльони, що вражало іноземців.

Існував у слов»янській міфології й свій варіант уособлення грецької богині полювання Артеміди. Звалась богиня Деваною і була дочкою Перуна. Була Девана великою полювальницею та могла перетворюватись на звірів. Не знала вона собі рівних і тому через гординю вирішила завоювати трон Сварога та правити трьома світами – Прав»ю, Яв»ю та Нав»ю. Про її намр дізнався Даждьбог і розповів все Перуну. Розгнівався він, почав вмовляти дочку, та вона його не слухала. Нічого Громовержцю не залишалось, як викликати її на двобій. Довго точилась битва і лише перетворившись на лева здолав Зевс Девану.

Інше жіноче божество – Лада - Аргімпаса - Латона є богинею кохання, весни та життевих сил. Кохання – поняття досить пізнє, і з того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, що слов'яни стояли на дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цього образу у слов'ян не досліджена, алде у індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), і може бути пов'язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині – воїтельниця у слов'ян взагалі не визначений, але має бути співставленим з Ізідою, та Іштар (Астартою).

З початком мифологізації історичної традиції зв'язуються герої мифологічного епосу. Вони відомі лише по даним окремих слов'янських традицій: такі генеалогічні герої, наприклад Кий, Щек, Хорив у східних славян. Тим не менше, і для праславянской мифології правдоподобна реконструкція рівня генеалогічних героїв. Більш давні витоки в персонажів, що виступають як супротивники цих героїв, наприклад, чудовищах змієобразної природи, пізніми варіантами яких можна вважати Солов'я-розбійника, Рарога-рарашека. Можливий праславянскій характер мифологичного сюжету про князя-оборотне, від народження наділеним знаком волшебної влади (сербский епос про Вуке Вогняний Змее і східнослов'янський епос про Всеславе).

Казкові персонажі - повидимому, учасники ритуалу в їхніх мифологізованному обличчі і проводири тих класів єств, що самі належать до нижчого рівня: такі баба-яга, кощій, диво-юдо, лісний цар, водяний цар, морський цар.

До нижчої мифології відносяться різні класи неіндивидуализованної (часто і не людинообразної) нечесті, духів, тваринних, зв'язаних зі всім мифологичним простором від вдома до лісу, багна і т. П.: домові, лешие, водяні, русалки, вила, пропасниці, мари, мори, кикимори, судачки у західних славян; з тваринних - ведмедь, вовк.