Монашество и монастыри

 

                                                   План:

1. Зародження чернецтва……………………………………………..3
2. Монастирі – спільний дім ченців…………………………………13

     Література……………………………………………………………...18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            Зародження чернецтва

Чернецтво— релігійне об'єднання, що склалося в християнстві наприк. III — на поч. IV ст. в Римській імперії як форма протесту проти соціального гніту внаслідок прагнення створити справедливий суспільний устрій. Та релігійна ідея, що оволоділа чернецтвом, перетворила його на особливий церковний інститут, який проповідував відхід від реальних життєвих цінностей, необхідність ізоляції від світу, аскетизм в ім'я спасіння душі. У міру того, як християнські церкви ставали організованішими, деякі християни почали вважати, що вони втратили дух благочестя, прилучившись до мирської марноти. Вони кидали міста, шукали усамітнення в далеких і глухих місцях, дотримувалися суворого самозречення, поєднаного з молитвами в ім'я спасіння душі та роздумами над Святим Письмом.

Як носії стихійних і суворих  традицій релігійної поведінки, вони кидали виклик нормативному християнству і прямо чи непрямо осуджували ідею утворення досконало організованої церкви, тісно пов'язаної із суспільством. Однак нормативне християнство зуміло приєднати їх до своєї структури і вже в V ст. монастирський рух став невід'ємною частиною нормативного християнства, віддушиною для надто палкої меншості, яка інакше могла б відколотися від основної маси віруючих.

На Русі чернецтво з'явилося наприк. X — на поч. XI ст. Чернець (рос. инок — не такий, як усі) дає обітницю послуху (абсолютне підкорення монастирському статуту і керівникам), відмови від власності, від подружнього життя, цілковитого зречення власної волі. Ченці одного монастиря називаються братією.

Існує три ступені чернецтва: рясофор, малосхимник, великосхимник. Одяг ченців — символ відмови від миру. Той, хто хоче стати ченцем, приймає постриг. З чернецтва формується вище керівництво церкви — єпископат.

У перші часи християнської  Церкви майже всі віруючі вели чисте і святе життя, якого  вимагає Євангеліє. Але знаходилося багато віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безперестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались "аскетами".

З третього століття, коли, внаслідок  швидкого поширення християнства, суворість  життя серед християн стала послаблюватися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі подвижники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.

Так було покладено початок чернецтву, способу життя, віддаленому від спокус світу цього.

Чернече життя - доля небагатьох обраних, які мають "покликання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).

Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне - звичайне і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше - ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".

Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".

Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.

Чернецтво саме по собі не є  метою, але воно - наймогутніший засіб  для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво - найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за нього, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.

Батьківщиною чернецтва  вважається Єгипет, а отцем і засновником - преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновником поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, віддаючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели кошики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника - авви (тобто "отця").

Та ще при житті Антонія  Великого з'явився інший спосіб чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкорялись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.

З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії - Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.

В Русі чернецтво з'явилося  майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва  в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.

Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язково виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.

Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки  -з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.

Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незво-ротну  обітницю.

Люди, які проходять попередні  випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послушник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво має  два ступені - малий і великий (спосіб ангельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.

При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин малої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається нове ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігумену ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.

На того, хто прийняв  малу схиму, надівають параманд (невеликий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та знарядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик покривається мантією - довгим плащем без рукавів. На голову йому надівається клобук, так називається камилавка з довгим покривалом - наміткою. В руки даються чотки - шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.

На завершення обряду в  руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. причастя.

Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голову і плечі.

У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.

Якщо чернець висувається  в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл - знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скрижалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Божими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства - у єпископи.

Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.

Незважаючи на те, що ченці  віддаляються із світу для досягнення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий благотворний вплив на тих, хто живе у світі.

Допомагаючи ближнім у  духовних потребах, ченці не відмовлялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потребам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, годували та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милостині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.

Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і померлих, яку вони творять.

Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці - це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, найповніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого обла-чення". Воістину, монастирі - невичерпне джерело наставления для мирян.

У середні віки монастирі мали велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти.

Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.

Чернець зрікається родинного  життя і перебуває у безженстві (так званий обіт-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге  життя (обіт убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на сході, складали формальне  приречення-присягу на «обіти». Побут ченців і зобов'язання регулюються чернечим уставом, в Україні зазвичай студитським і василіянським. Залежно від чину ченці носять спеціальний, переважно чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступені, чернець дістає, звичайно, нове ім'я, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в Католицькій Церкві, не обов'язкове. Світські особи, що готуються стати чернцями, звуться послушниками, вони живуть у монастирях, де виконують різні послуги («послушання») при богослужбах, у господарстві, на монастирських підприємствах. Частина ченців (у Католицькій Церкві більшість) залишається в контакті зі світом: працюють активно в пастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють науково тощо.

Чернечий стан сам собою  не включає жодних свячень, і давніше, зокрема на Сході, свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих монастирях і їхніх церквах. Такі ченці із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять так зване «чорне» духовенство. Загал чернецтва перебуває у монастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь монастиря. У деяких монастирях на Сході, зокрема не католицьких, частина чернців сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті чернці працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва.

В Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних чернців, що, шукаючи або вдосконалення, або  кращих умов життя, не жили в одному монастирі, а мандрували з одного до іншого.

Чернецтво (монастирська «братія») підлягають ігуменові («зверхник» грецькою мовою), якого вони обирають; виборні бували також інші чернечі пости. Великі монастирі очолювали звичайно архімандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільше призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сході, всі монастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місцевому єпископу; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.

В Україні чернецтво появилося  з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував  монастир уже у 10 ст. та що 1017 згорів Софійський монастир. З 1062 у Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у 12 ст. в Києві вже було 17 монастирів. За княжих часів усі митрополити та єпископи в Українській Церкві традиційно були з-поміж ченців і мали вплив на світські справи. У 16-17 ст., з поширенням права подавання, на монастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архімандритів відбувалося тоді часто поза церковною зверхністю, і сторонні особи використовували майно монастирів, збіднювали ченців та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень чернецтва, хоч і тоді окремі ченці й чернечі громади були центрами релігійного і культурного життя. У монастирях працювали визначні богослови і письменники (Мелетій Смотрицький), а у ченці постригалися члени княжих й інших визначних родів; так, у кінці 16 ст. стали ченцями: князь Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у монастирі перебувала мати гетьмана Івана Мазепи. Українські ченці прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій половині 18 ст. — Росії, наприклад, ієрархи С. Яворський чи Т. Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого початку заснування таких монастирів як Києво-Печерської Лавра, Почаївської Лавра, Дерманський монастир. У 17 ст. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), монастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнах (1619).