Прийняття християнства на Русі

Про це  свідчить і те,  що він подружився з печенігами, знаходячись у них заручником (1008р.),  і його шлюб із дочкою Болеслава (1013 р.), і те, що з дружиною на Русь прибув єпископ Рейнберн, що хотів разом із Святополком увести тут католицизм.  Володимир, обурений  позицією  Святополка  стосовно християнства, викликав його  у Київ і разом із дружиною і духівником  посадив у в'язницю, але польський князь Болеслав рушив на Київ, звільнив зятя і лишив у Києві Святополка і Володимира.

Існує думка, що Святополк  був регентом старезного князя Володимира. Це цілком можливо, інакше незрозумілі  умови його перебування в Києві  після звільнення. Після смерті Володимира,  як повідомляє літопис,  "Святополк  сів у Києві... і скликав киян і став давати їм подарунки. Вони ж брали,  але серце їх не лежало до нього,  тому що брати (дружинники) їх були з Борисом".   Під час правління Святополка - із 1015 по 1019 р. християнство розвивалося на Русі зовсім слабко, у літописах так само немає нагадувань про будівництво християнських храмів. Це підтверджується також літописною характеристикою Святополка, де він названий підступним змієм, окаянним, законопорушником, що не знає бога. 

Розбрат між спадкоємцями за право володіти  київським  троном почався ще при житті Володимира. Більше від усіх претендував на трон Ярослав, але Святополк починає  торувати дорогу до трону не з нього, а із самих далеких і молодих  претендентів - Бориса, Гліба і Святослава.   Боротьба за трон досліджувалася  істориками  без урахувань  особистих мотивів  учасників міжусобної боротьби, а  в контексті боротьби двох партій - прохристиянської і поганської.  У "Сазі про Эймунда" викладається історія про те,  що якийсь князь Ярислейф найняв варяга Эймунда, який убив князя Бурислейфа.  Історики вважають,  що в сазі показаний Ярослав,  який, бажаючи послабити спілку Святополка з Борисом,  убиває за допомогою варягів останнього.  У основі подій 1015 р. лежать не особисті претензії синів Святослава, а причини політичного і ідеологічного характеру.   На Святополка,  як на язичника-варвара, були списані всі злочини Ярослава. Такі можливості з'явилися відразу ж після поразки Святополка, що не знайшов підтримки прохристиянскої київської знаті, і через майже повну відсутність свідків убивства Бориса і Гліба. Святополк, не без участі Ярослава, перетворився в кровожерного убивцю, окаянного супротивника християнства, що не знає бога.

Події 1015 р. показали, що повернення до старої віри в Києві не могло  бути. Проте і після  смерті  Святополка  Турово-Писька земля на прийняла християнства.  Її очолив Ярополк,  син Ізяслава Полоцького, активного супротивника київської політики. Його сини й онуки продовжували закладену на початку сторіччя політику опору християнізації. Полоцький князь Брячислав Ізяславович не часто згадується в літописах, але про Всеслава (1044-1101 рр.), його сина, складені легенди. Критичного  відношення  до Святополка і Всеслава історики не приховують. Всеслава завжди засуджують за взяття Новгорода (1067 р.), де він зруйнував та пограбував храм Софії, забрав приналежності культу і навіть дзвін. Швидше за все це був випад проти християнства.  Сини Ярослава, що, як і батько, були поборниками нової релігії, організували проти Всеслава спільний похід, захопили багато міст, перебили населення Мінська (1067р.).  У битві на Немізі, як відзначається у "Повесте временных лет", Всеслав тримав "бій жорстокий і багато людей пало,...  здолали Ізяслав, Святослав, Всеволод". Повіривши в клятву Ярославовичів (хрестоцілування),  він прийшов до них на переговори,  де був схоплений і відправлений у київську в'язницю.  Це можна розглядати як клятвопорушення, бо хрестоцілування ще не забезпечувало моральної відповідальності.

Подальші події розгортались стрімко: на Русь напали половці.  Ярославовичі не змогли організувати оборону Києва. Бачачи безпомічність князів, народ  зажадав загального збройного опору. Проте Ізяслав відмовився озброїти народ і був скинутий.  Повсталі міські низи, обурені бездіяльністю  князів і християнськими порядками, знаходять собі ватажка у темниці.  Всеслав був оголошений київським  князем.   Без сумніву, із темниці  на престол був посаджений супротивник  правлячої партії. До заходів Всеслава щодо захисту Русі прохристиянська організація ставилася вороже, проте формальна християнізація Русі продовжувалася.  Та тільки до початку XX сторіччя майже всі народності нашої країни, що притримувалися  дохристиянських (поганських) вірувань, були  звернені - принаймні номінально - до російського православ'я.

Висновок

Нова російська церква стала новим і багатим джерелом прибутків для її духовної матері - константинопольської церкви і новим  знаряддям експлуатації народу в  руках київських верхів. За ці матеріальні  вигоди можна було заплатити пристосуванням християнської ідеології до язичництва слов'ян.  Російська церква відігравала  складну і багатогранну роль в  історії Русі.  Безперечна її користь  як організації, що допомагала молодій  російській державності в епоху  бурхливого розвитку феодалізму.  Незаперечна  і її роль у розвитку російської культури, у прилученні до культурних багатств Візантії, у поширенні просвітництва  і створенні значних літературно-художніх цінностей. 

      Героїчна  епоха Володимира (княжив 980-1015 р.) була  оспівана і церковними літописцями  і народом тому, що в головних  своїх подіях політика князя  об'єктивно збігалася з загальнонародними  інтересами.

      Водохрещення  Русі  ввело  її  не тільки  в родину християнських слов'янських  держав,  але й взагалі у  систему християнських країн  Європи з їхніми  культурними  досягненнями.  Російська культура  і традиції збагатилися досягненнями  країн Ближнього Сходу і, звісно, культурними скарбами Візантії.  Русь виграла від спілки з  Візантією,  але водночас Русі  і  надалі припадало чинити  постійний опір політичним і  церковним домаганням Візантійської  імперії, що намагалась підпорядкувати  Русь своєму верховенству.  Проте  Володимир, хреститель Русі, вважав  свою державу повноправною серед  інших  християнських народів  світу, "яко ж увідеша в країни хрест'яньскі".

Список використаної літератури:

1. Н.М.Карамзін. Історія держави Російського. 1994.
2. С.М.Соловйов. Історія Росії з найдавніших часів. 1962.
3. А.Нечволодов. Сказання про Російську землю. 1991 (1913).
4. Б.А.Рибаков. Київська Русь і російські князівства. 1993.
5. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.
6. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.
7. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.