Релігія та її функції

Грані між наукою та релігією особливо стираються в наші дні, коли свідомість людства або інформаційний фактор стають, як висловлювався В. Вернадський, такою ж матеріальною силою як енергія чи земне тяжіння. Ба, більше Іван Франко зазначав, що "розум і просвіта" не суперечать релігії та правдивій релігійності, але, навпаки, мусять бути їх головною основою". Без освіти і науки релігія постійно сповзає до прірви релігійного фанатизму, тобто нетерпимості й агресивності. А це є цілковитим анахронізмом для сучасної епохи.

При аналізі відношення між наукою та релігією треба пам’ятати основний методологічний принцип: це дві різні сфери людського буття. "Релігію не можна довести, ні заперечити жодною логікою, бо ж людина мислить водній площині, а вірить в інший" – наголошував вчений Борис Ярхо.

Таким чином, релігія є не просто складовою культури, а й тісно пов’язана з такими її творчо-дієвими формами як мистецтво або наука. Подорож у релігію – це мандри у глибини людської культури, в найпотаємніші закутки духовного світу людини.

Особливе місце релігії в цивілізованому розвитку людства, в системі культурних цінностей вже вказує на її можливість, і здатність задовольняти певні потреби людини та соціуму. Іншими словами, релігія має певні функції. 

Функціональність релігії – одна із її основних, сутнісних характеристик. Вона має певні рівні свого вияву:

Функціональність релігії реалізується через інтегративну сукупність певних функцій. Найчастіше виділяють такі основні функції:

1. Компенсаторна: в релігії людина знаходить те, чого не має поза нею. Зокрема, компенсується безсилля, залежність людей від об’єктивних умов. Для багатьох Бог є останньою незрадливою надією.

2. Терапевтична (утішальна): релігія знімає негативні наслідки життєвих стресових ситуацій, сприяє збереженню внутрішнього спокою. Гарний, добрий священик іноді кращій за кваліфікованого психіатра.

3. Світоглядна: релігія формує світогляд, в основі якого моральні, духовні цінності, розуміння сенсу життя. Тут знання про світ тісно пов’язуються з моральними нормами. Віруючий вчений особливо переймається наслідками революційних перетворень у науці.

4. Регулятивна: здатність  релігії через систему норм і приписів регулювати стосунки між людьми.

5. Інтегративна: релігія може об’єднувати і гуртувати людей краще за будь які клуби за інтересами. Але буває і навпаки.

6. Комунікативна: релігія забезпечує спілкування приналежних до неї людей на особистісному і поза корисливому рівні. А в наші відчувається дефіцит такого спілкування.

7. Культуроформуюча і  культурозберігаюча, етноформуюча  і етнозберігаюча. В умовах зменшення  кількості народів та їхніх  культур, зокрема мов, саме релігія може допомогти збереженню і розвитку такого потрібного для загально людського поступу розмаїття. А може і навпаки, пришвидшити процес нівелювання.

Релігія займає в житті людини і суспільства певну нішу, яку заповнити чимось іншим важко або і неможливо. Український вчений В. Липинський писав, що „релігія і церква до витворення культури і добудови держави спричинилися як нічим не замінима школа дисципліни соціальної і моральної”. Він також наголошував, що без такої стримуючої сили, якою єсть релігія і церква, в громадському житті запановує зрештою груба сила матеріальна „ЇЇ панування веде завжди до руїн і анархії, до нічим не обмеженого права сильніших кривдити слабших в і до нічим не обмеженого права слабших бунтуватися всіма засобами проти сильніших” – попереджає В. Липинський.

Є майже аксіомою, що людина із багатим духовним світом, широкими духовними запитами рано чи пізно, в тій чи іншій формі, приходить якщо не до релігії то хоча б до ідеї Бога, як персоніфікованої ідеї добра і справедливості, ідеї прекрасного. Зокрема, так сталося із Олександром Довженком, про що свідчить його запис у „Щоденнику” за 2 січні 1946 р.

Таким чином, релігія була і є незмінним супутником і складовою цивілізації. Вона є передусім духовним явищем, що разом з тим впливає на всі сторони життя людини та суспільства і про неї не можна судити спрощено та однозначно. Щоб осягнути зміст любої розвиненої релігії треба дуже багато знати.

3.Релігія і мистецтво в умовах   рабовласницького суспільства

      Поступове розвиток продуктивних сил і пов'язані з цим перші успіхи поділу праці створили в межах первісного суспільства необхідні умови для переходу до рабовласницькому строю - до першої класової, антагоністичної суспільної формації в історії людства. Рабство виникло на основі зростання економічної нерівності, на основі зародження приватної власності. Спочатку рабство існувало в надрах первісно-общинного способу виробництва, а раб належав або всієї громаді, або представникам родової знаті. Поступово маса звернених у рабство збільшувалася, їх експлуатація зростала. Перехід засобів виробництва в руки меншини привів до підпорядкування меншості більшості. Виник рабовласницький лад, основою якого була власність рабовласника на засоби виробництва і на працівника виробництва - раба. Примусова праця рабів став основною формою суспільної праці. Суспільство розкололося на два ворожих один одному класу: панівний клас рабовласників і пригноблений клас безправних рабів. Значна прошарок вільного трудящого населення - Хліборобів і ремісників - за своїм становищем наближалася до рабів. З виникненням рабовласницького ладу з'явилося держава - політична організація панівного класу, покликана придушувати опір класів експлуатованих.

Рабовласницький лад був історично необхідним і мав у порівнянні з попередньою епохою прогресивне значення в розвитку людського суспільства, послужив основою подальшого зростання продуктивних сил і культури.

Експлуатація рабів не тільки дозволила виділити значні матеріальні ресурси для проведення величезного будівництва, що характерно для суспільств давнини, але породила поділ і протилежність праці фізичної, що виконував основною масою народу, і розумового, що став привілеєм небагатьох вільних. В умовах, коли людська праця був мало продуктивний, без такого поділу не могли виникнути мистецтва і науки.

І дійсно, саме в рабовласницьких державах давнину розвинулися література, театр, музика, пережили свій перший високий розквіт архітектура, скульптура, живопис і прикладні мистецтва.

Природно, що в рабовласницьких державах мистецтво було поставлено на службу інтересів пануючих класів. Воно було тісно пов'язане з релігією, висвячував класовий, рабовласницький лад. І все ж, незважаючи на ці обмежені умови свого розвитку, мистецтво досягло в давнину значних успіхів у художньому пізнанні світу і в першу чергу в зображенні самої людини. При цьому у тих суспільствах Стародавнього світу, де була сильна економічна та політична активність трудящої частині вільного населення, мистецтво та культура носили в значній мірі народний характер і досягли особливо високого естетичного досконалості.

Рабовласницькі суспільства виникали в різних географічних та історичних умовах. Тому природно, що кожне з них відрізнялося істотними особливостями своєї економіки і культури. Але при всьому історичному розмаїтті класових товариств давнину для них були характерні дві основні форми, два основні шляхи розвитку рабовласницьких відносин. Для одного з них - східного -- характерно повільний розвиток рабовласництва, приниження положення не тільки рабів, але й більшої частини вільних. Для іншого - античного - порівняно швидке подолання примітивних форм експлуатації і заміна їх розвиненими рабовласницькими, широка громадська активність маси вільних і більш демократичні форми держави.

В родючих долинах Нілу, Тигру та Євфрату, по берегах Аму-Дар'ї, Інду та Хуанхе раніше, ніж в інших областях земної кулі, розвиток продуктивних сил суспільства призвело до складання класового, рабовласницького ладу. Держави, на чолі яких стояла рабовласницька аристократія, виникли в Єгипті і майже одночасно в Передній Азії наприкінці 4 тисячоліття до н.е. потім у Китаї та Індії, а пізніше в Закавказзі і Середньої Азії.

Рабовласницький лад у більшості народів Стародавнього Сходу мав ряд специфічних особливостей. Вже в давні часи біля багатьох народів Сходу можна встановити «. загальне співвідношення між осілістю однієї частини їх і тривалим кочевнічеством іншій частині », що відзначається« у всіх східних племен »(К. Маркс і Ф. Енгельс, Вибрані листи, 1948, стор 73. ).

Для Стародавнього Сходу, як уже зазначено, характерно дуже повільний розвиток рабовласництва. Беручи великі масштаби переважно у господарствах, обслуговували царя і храми, рабовласництво в господарствах окремих вільних часто протягом тривалого часу мала обмежена розвиток на відміну від античного суспільства, де воно проникало в усі сфери господарського життя. Суттєвою особливістю в суспільному ладі народів Стародавнього Сходу було тривале збереження сільської общини і общинної власності. Значна частина земель фактично належала громадам. Громада відігравала важливу роль у створення штучного зрошення, необхідного для землеробства в силу кліматичних і грунтових умов. Пережитки общинного ладу довго існували на Сході; в Єгипті вони зберігалися аж до еллінізму, а в Індії ще значно довше. «Східний деспотизм і панування змінювали один одного Завойовників-кочівників протягом тисячоліть нічого не могли вдіяти з цими стародавніми громадами »(Ф. Енгельс, Анти-Дюрінг, 1951, стор 151.). Незважаючи на відоме розвиток обміну, виробництво в країнах Стародавнього Сходу в основному не було розраховано на ринок, і натуральне господарство переважало.

В політичному відношенні для Стародавнього характерна необмежена деспотична влада царя. Тут не було умов для виникнення рабовласницької демократії, що з'явилася пізніше в Стародавній Греції. Східні деспоти в інтересах рабовласницького класу вели загарбницьку політику. Історія Стародавнього Сходу заповнена незліченними війнами за оволодіння землею і рабами. Ці війни приносили величезні лиха народам. Під владою окремих монархів іноді виявлялися дуже великі території, але такі держави, включали різні племена і народи, що жили своїм відособленим економічної і культурним життям, здебільшого були неміцні і легко розпадалися.

В давньосхідних деспотіях цар, об'єднуючи сільські громади, був верховним власником всієї землі, цього полягала економічна основа державної влади. «Окрема людина при цій формі власності ніколи не стає власником, а є тільки власником, він, по суті справи, сам - власність, раб того, в кому уособлено єдність громади »(К. Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, 1940, стор 26.). Такі економічні відносини людей неминуче породжували погляд на людину, як на безвольного царського раба.

В ідеології давньосхідних товариств величезну роль грали релігії, поставлені на службу деспотії. Царська влада була обожнений, і боги оголошені покровителями земної монарха. Давньосхідні релігії, в яких колосальне значення мала обрядова сторона і меншу - етико-дидактична, лякали простих людей, придушували їх волю. Жрецтво створило культ повновладних і жорстоких богів, взяло під свідомої переробки міфи і уявлення, склалися ще в умовах первісно-общинного ладу.

Література та образотворче мистецтво стали ідеологічною зброєю панували класів. Їх ідейний зміст в основному визначалося вимогою прославляти влада богів і царів. Погляд на людину як на власність царя та наявність примітивно-релігійних уявлень про світ перешкоджали широкому розвитку гуманістичного початку в ідеології і робили обмеженим розкриття образу людини в мистецтві. Тим не менше мистецтво, як і вся культура давньосхідних товариств, у порівнянні з ранніх етапах розвитку епохою представляє важливий крок уперед у розвитку духовного життя людства. Виникла писемність, і були розроблені різні її системи (ієрогліфи, клинопис та ін); з'явилися зачатки наукових знань в галузі математики, астрономії, медицини; зародилися елементи філософських поглядів. Створилися і набули значного розвитку художня література та мистецтво, що характеризують важливий етап художнього пізнання світу людиною.

Естетичне ставлення людини до дійсності було ще багато в чому примітивно і тісно пов'язане з обожнюванням сил природи і тварин. Однак дуже важливе, історично прогресивне значення мистецтва Стародавнього Сходу і особливо Стародавнього Єгипту укладено в тому, що в ньому центральне місце посів образ людини. І, хоча цей образ дуже часто був пов'язаний з прославленням деспота або з пошаною до міфічними істотами і мав на меті викликати почуття страху і покори, все ж у творах стародавнього мистецтва вже знайшло вираз уявлення про значущості і величі людини, відбилися істотні риси реального життя і народні міфи про всесвіт. Як народність, так і реалізм у мистецтві Стародавнього Сходу мали обмежений, недостатньо розвинений характер, але саме вони складали життєву основу художнього творчости. Єгипетські піраміди, зіккурати Дворіччя, палаци та храми не тільки звеличували небесних і земних владик, але були свідченням високої художньої обдарованості древніх народів, досягненням їх гігантського колективної праці. Об'єктивно художні образи цих пам'яток стверджували перші кроки людства, які підпорядковувалися собі сили природи, хоча безпосередньо їх зміст служило інтересам панівних класів.

В рабовласницьких суспільствах Стародавнього Сходу одержали розвиток скульптура і живопис, що існували в більшості випадків у синтезі з монументальним архітектурою, а також прикладне мистецтво. Синтез образотворчих мистецтв, в якому домінуюче значення мала архітектура, був особливістю і разом з тим істотним досягненням художньої культури стародавніх східних народів.

Характерною рисою образотворчого мистецтва Стародавнього Сходу з'явилася вироблення канонів -- обов'язкових норм побудови художнього зображення. Створення канонів, з одного боку, пояснювалося відносної повільністю історичного і художнього розвитку, необхідністю закріплювати досягнення в зображенні людського тіла і знайдені композиційні рішення. У країнах Стародавнього Сходу хоча і висунувся ряд значних художніх індивідуальностей, але все-таки мистецтво в цілому було пов'язано законами ремісничого виробництва. Образно, створені видатними художниками, передавалися ремісникам для повторення. З іншого боку, давньосхідні релігії з їх суворої обрядовістю перетворювали раз вироблену іконографію божества, а також і царя - в канон, відступ від якого розглядалося як святотатство.