Дистанційне навчання

      Дистанційне навчання – це організований з використанням ІКТ і відповідних цифрових освітніх ресурсів процес, якому притаманні всі особливості звичайного (очного) навчального процесу де окремі елементи взаємодії учасників і організаторів навчально-виховного процесу розносяться і розподіляються у часі і просторі в межах попередньо встановлених та узгоджених тривалості і терміну – графіку взаємодії (плану організації навчання). При цьому, навчальна взаємодія може здійснюватись як синхронно у часі (коли взаємодія учасників здійснюється в один і той самий час), так і асинхронно у часі, (коли не вимагається і не передбачається одночасна участь учасників при здійсненні їх навчальної взаємодії).

    Дистанційний  курс – це запланована викладачем навчальна діяльність слухача та його підтримка наявними інформаційними технологіями, зокрема мультимедійними технологіями (аудіо, відео, анімації) 

    Основними завданнями дистанційного  навчання є:

• розширення можливостей доступу до якісної освіти;
• індивідуалізація навчання;
• забезпечення якості навчання незалежно від місця знаходження;
• забезпечення можливості вивчати обрані дисципліни з використанням сучасних інформаційних технологій;
• підвищення ефективності навчальної діяльності;
• підвищення ефективності організації навчального процесу за рахунок використання у викладанні перспективних технологій;
• підвищення ефективності використання навчальних приміщень;
• підвищення ефективності діяльності органів управління освітою за рахунок можливості організації дистанційного моніторингу.

    Основними принципами організації дистанційного навчання є:

• принцип інтерактивності – полягає в можливості постійних навчальних зустрічах всіх учасників на відведених спеціалізованих «зборах».
• принцип адаптивності – дозволяє використовувати навчальні матеріали нового покоління це сприяє поєднанню різних моделей проведення занять із застосуванням мережних засобів навчання: інтерактивних тестів, тренажерів, лабораторних практикумів.
• принцип гнучкості, дає можливість учасникам навчального процесу працювати в необхідному для них темпі і в зручний для себе час;
• принцип модульності, дозволяє використовувати необхідні мережні навчальні ресурси (або окремі складові навчального курсу) для реалізації індивідуальних навчальних планів;
• принцип оперативності і об'єктивності оцінювання навчальних досягнень учнів.

Дистанційне навчання зорієнтоване наперед на таку аудиторію:

• обдаровані люди, які спроможні самостійно або прискорено опанувати навчальні програми;
• особи з обмеженими фізичними можливостями;
• особи, що проживають у географічно віддалених і важкодоступних до загальноосвітніх навчальних закладів населених пунктах;
• громадяни України, які тимчасово або постійно проживають за кордоном;
• іноземці, які прагнуть отримати загальну середню освіту за українськими програмами.

       Розвиток дистанційної освіти в Україні розпочався значно пізніше, ніж у країнах Західної Європи і здійснювався за умов низького рівня інформатизації українського суспільства, незначної кількості оснащення комп'ютерною технікою шкіл України та відсутності спеціалізованих методик дистанційного навчання. Теоретичні, практичні та соціальні аспекти дистанційної освіти розроблені в нашій країні недостатні, кількість наукових організацій та вищих навчальних закладів України, які активно розробляють або використовують відповідні курси дистанційного навчання досить незначна.

       Розвиток ДО(дистанційна освіта) в Україні пройшов два фундаментальні етапи становлення. Згідно "Концепції розвитку дистанційної освіти в Україні" від 20 грудня 2000 року в перший етап розвитку вітчизняної дистанційної освіти протягом 2001 року відбулося:

• створення організаційної структури системи ДО;
• розробка правових основ і стандартів ДО;
• створення матеріально-технічної бази реґіональних і локальних центрів ДО;

• створення первинного фонду дистанційних курсів і забезпечення їх експериментального впровадження;

• розробка засад фінансування системи ДО;
• реалізація пілотних проектів впровадження ДО.

       На другому  етапі розвитку дистанційної освіти в Україні протягом 2002-2003 рр. проходило:

• повномасштабне розгортання і впровадження дистанційної освіти як форми навчання, рівноцінної з очною, заочною та екстернатом;
• впровадження системи багатоканального фінансування юридичних і фізичних осіб системи ДО;
• розробка і впровадження системи пільг щодо використання комп'ютерних мереж і телекомунікаційної інфраструктури для складових системи ДО (юридичних і фізичних осіб);
• впровадження системи ліцензування, атестації та акредитації закладів ДО;
• інтеграція системи ДО України у світову систему.

       Організаційна структура системи дистанційної освіти України на даному етапі включає:

• Раду з питань моніторингу розвитку дистанційної освіти при Кабінеті Міністрів України;
• координаційну Раду Міністерства освіти і науки України з питань дистанційної освіти;
• Український центр дистанційної освіти;
• регіональні центри ДО у містах Харків, Львів, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Хмельницький;
• локальні центри ДО;
• базові центри ДО за напрямками фахової підготовки;
• науково методичні комісії за напрямками діяльності системи ДО.

     Незважаючи  на досить об'ємний перелік позитивних якостей дистанційної освіти, як і в будь-якій іншій формі навчання, в ній можна виділити кілька недоліків. Перш за все це ускладнена ідентифікація дистанційних студентів, оскільки на сучасному етапі розвитку технологій перевірити, хто ж саме здає екзамен досить складно. Однак, ВНЗ, які надають можливість навчання на дистанційних курсах, знайшли вихід з ситуації в обов'язковій присутності студента на кількох екзаменах у вищому навчальному закладі. При цьому є обов'язковим надання документів, що підтверджують особу.

     Крім  того, досить вагомою проблемою є  низька пропускна спроможність електронної  мережі під час навчальних чи екзаменаційних телеконференцій. Від цього, передовсім, страждають дистанційні студенти невеликих  містечок України, яким, власне, найбільше підходить ДО через географічну віддаленість від наукових осередків.

     Серед важливих недоліків дистанційної форми  освіти в Україні варто також  виділити недостатній безпосередній  контакт між персональним викладачем (тьютором) та дистанційним студентом через надзвичайну професійну завантаженість вітчизняних педагогів. Студенти закордонних дистанційних курсів можуть отримувати відповіді на свої листи вже через кілька годин, оскільки викладачів в країнах зі значним досвідом впровадження ДО набагато більше, ніж студентів. На жаль, в Україні склалася протилежна ситуація - бажаючих отримати дистанційну освіту у нас багато, а досвідчених викладачів, знайомих з новітніми технологіями дистанційного спілкування, обмаль.

     Загалом, дистанційна освіта в Україні не відповідає вимогам, що ставляться до інформаційного суспільства і не забезпечує повноцінного входження України в міжнародний освітній простір. Щоб система дистанційного навчання (ДН) зайняла гідне місце в системі освіти України, потрібно, передовсім, створити глобальну комп'ютерну мережу освіти й науки, оскільки саме комп'ютер дає змогу отримувати навчальний матеріал, є водночас і бібліотекою, і центром довідкової інформації, і комунікативним центром, що робить його одним з учасників реалізації програми безперервної освіти в Україні.