Педагогічні погляди Г.С.Сковороди

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 ІМЕНІ  Т.Г.ШЕВЧЕНКА

 

 

 

 

 

Реферат на тему

 «Педагогічні  погляди Г.С.Сковороди»

 

 

 

 

 

 

 

        студентки II курсу

Спеціальність: мова і

література(англійська)

21 група

Портної Аніти

 

Чернігів 2013

    Григорій Савович Сковорода (1722-1794), видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник - загалом мав ідеалістичний світогляд, однак у його поглядах прослідковувалося чимало матеріалістичних елементів. Наприклад, він вважав, що "природа є всьому початком, що вона безмежна у просторі та часі, не має ні початку, ні кінця". А людина є частиною природи: "мікрокосмосом" у "макрокосмоса. Для неї ніяких вроджених ідей не існує, а джерелом знань слугує навколишній світ.

Педагогічні погляди мислителя  в різній мірі розкриваються у  притчі "Благодарный Єродій", вірші "Убогий жайворонок", збірниках творів " Сад божественних пісень ", " Басні Харьковськія ".

Зокрема, у названій притчі йдеться про благородного журавля  Еродія, який уміло виховує дітей, рятуючи їх від егоїзму, неробства, зазнайства та аморальності. На противагу йому, мавпа намагається виховувати своїх дітей не так, як простий народ, а "по-благородному". Таке виховання здійснюють французькі вчителі. Вони вчать мавп по-французьки говорити, танцювати, співати, грати, володіти світськими манерами з метою потрапити до двору марокканського володаря.

У центр уваги педагога Г.С.Сковорода ставив розумовий розвиток людини, який необхідний для пізнання навколишнього світу і самого себе в ньому. До такого висновку мислитель  прийшов на основі власного життя, яке  було присвячене пошуку сенсу людського  буття. Навчання в Києво-Могилянській академії; піші мандрівки по країнах  Європи: Угорщині, Італії, Німеччині, Польщі; прослуховування курсів наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах; робота спочатку в Переяславському, пізніше в Харківському колегіумах, в архівах Києво-Печерської лаври, згодом Сергієвської (Підмосков'я); багаторічні мандрівки Лівобережною Україною допомогли йому дійти до низки педагогічно значимих висновків.

 Метою людського життя  є "досягнення вищих доброчинностей, і в цьому досягненні людина "не повинна ставити собі  ніяких меж". Пізнаючи себе  та самовдосконалюючись, шляхом "цілковитої перемоги духу та душевного спокою" кожний зможе досягнути щастя.

* Праця - основа суспільного  життя. У ній людина найповніше  само-реалізується, морально самовдосконалюється.  Це важливий шлях до добра,  оскільки "чим краще добро,  тим більшим трудом обкопалося  воно як ровом", а "хто  труда не перейде, і до добра  той не прийде".

Обов'язки батьків: породити дітей, потурбуватися про їхнє здоров'я, навчити вдячності, оскільки останнє - основа морального виховання. Адже "у  подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідую. Бо хто зможе  покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, котра посилається  їй від Бога? З невдячності - смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а із заздрості - лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва без законів".

 Виховувати дитину  потрібно на основі принципу "еродності" (природо відповідності), тобто навчати тому, для чого вона народжена, відповідно до її натури, що дозволило б організувати життя "за внутрішнім блаженним духом". Природні здібності дітей неоднакові, але природа, подібно до "багатого водограю", наповнює різні посудини до повної місткості". Таким чином, кожна дитина на основі цієї власної повноти має можливість у майбутньому прийти до своєї "еродної праці".

Не залишились поза увагою Г. Сковороди і такі питання, як виховання  патріотизму, любові до свободи, оптимістичного світовідчуття. Мислитель правильно  відзначав, що дії людини детерміновані  постійними законами зовнішнього світу. Але ця детермінованість не фатальна. На відміну від інших живих  істот особистість володіє свободою волі у визначенні лінії своєї  поведінки під час вибору того чи того рішення.

За Сковородою, свобода  дій людини залежить від ступеня  пізнання нею своєї природи і  законів зовнішнього світу. Лише пізнавши свою природу, вона може вільно спрямовувати власні зусилля на досягнення гуманних цілей, зробити життя змістовним і високоморальним.

У моральному вихованні важливо  «навчити вдячності». Причому поняття  «вдячність» тлумачив Г. Сковорода  дуже широко. Невдячність вважав джерелом багатьох моральних вад суспільства.

Цікавою є ідея Г. Сковороди  про необхідність виховання в  дітей уміння поєднувати особисті й  громадські інтереси. За основу цього  він брав особистий інтерес, але  вважав, що усвідомлений кожною людиною  особистий інтерес є передумовою  поєднання інтересів окремої  особи і суспільства. Істинне  життя і щастя, на думку Г. Сковороди, значною мірою залежать від здатності  людини сполучати особисте і громадське. Ці ідеї близькі до принципу «розумного егоїзму», який пізніше обґрунтував  М. Чернишевський. Щоправда, він вимагав  свідомого підпорядкування особистих  інтересів інтересам суспільства, а Сковорода наголошував тільки на їхньому нерозривному взаємозв'язку («сопряжениє»).

У багатьох творах Сковороди  йдеться про виховання «благого серця». Під цим він розумів  людину високих моральних якостей, а шлях до нього вбачав у розумовому вихованні, перекидаючи таким чином  своєрідний і цілком логічний місток від морального до інтелектуального виховання. Можливо, правильніше буде навпаки – від інтелектуального до морального, бо сам Сковорода  вважав, що високі моральні якості людини і добрі почуття та вчинки є  результатом істинного знання. Аморальність деяких молодих людей філософ  пояснював відсутністю істинних знань, тим, що в них не вироблені  розумні норми поведінки, критичне ставлення до своїх вчинків.

Просвітитель неодноразово застерігав молодь від пияцтва, статевої розпусти, які підривають репутацію  людини і, безперечно, шкодять її здоров'ю.

Важливе значення у вихованні  підростаючої людини має також принцип  народності, який може обмежуватися навчанням  дітей рідною мовою, оскільки народність зумовлена історичними особливостями  життя, його укладом, культурою, ментальністю. Зважаючи на це, кожен "повинен узнати свій народ і у народі себе".

 Істинність життя - не у складності, а в "простоті". Через це "ми повинні дякувати  Богу, що він створив світ так,  що все просте - правда, а все  складне - неправда".

"У істини проста  мова", - любив говорити Григорій  Сковорода. І він шукав цю  мову у спілкуванні з простим  народом у мандрівках, під час  проведення просвітницьких уроків  серед селянського люду, у бесідах  із вихованцями.   

Досить довге навчання охоплювало й тривалі подорожі країнами Західної Європи. Він опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов'янську мови. Сучасник Руссо і Дідро, Лессінга і Гердера, Новикова і Радищева, Г. Сковорода глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в торжество правди й справедливості.

З 1751 до 1769 р. Григорій Сковорода  з перервами викладав мови, етику, поетику в Переяславському колегіумі. Розроблений ним курс поетики  був заборонений церковниками. У 1754 — 1759 рр. працював домашнім учителем у с. Коврай. У 1759 — 1764 рр. викладав поетику в Харківському колегіумі, але через сутички зі світськими й духовними наставниками закладу вимушений був залишити викладання. У 1768 р. його запросили в цей самий колегіум читати курс лекцій з катехізису. Прочитаний ним курс лекцій «християнського добронравія» становив основу його праць «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной» (1753 — 1754) та «Начальная дверь ко христианскому добронравию» (1766). Викладена у цих працях концепція моралі принципово розходилася з церковними догматами. В результаті його звільнили від викладання в Харківському колегіумі.

Вороже ставлення церковної  верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусило  Григорія Сковороду залишити викладання й розпочати життя мандрівного  філософа, яке тривало 25 останніх років  його життя. Він любив жити в селянському  середовищі, переходити від слободи  до слободи, з села в село, з хутора в хутір; його зустрічали й проводжали з любов'ю, всюди він був свій.

Як філософ Григорій Сковорода  відомий насамперед своїми про-світницькими етичними ідеями, заснованими на критиці соціальної не рівності, паразитизму експлуататорських класів, на моральному звеличенні трудового народу. В центрі уваги Григорія Сковороди, як і всіх просвітителів XVIII століття, була проблема людського щастя. Сенс життя людини він вбачав у самопізнанні, а щастя — у праці, яка відповідає її природним нахилам.

Тому для Сковороди  людина — це не просто тілесний індивід, це окремий світ, «мікрокосмос». Пізнання людини означає, за Сковородою, не просто знання її тілесної організації (плоті), а осягнення її внутрішньої, духовної природи. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Мислитель не заперечує ролі й значення наукових і технічних досягнень, але наголошує на недостатності прогресу самого по собі для людського щастя. Він чи не першим із філософів нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду.

Григорій Сковорода повстав  проти соціального поневолення  людини, проти влади речей, здирства, користолюбства, наруги над вільним  потягом людини до відповідної її нахилам, «сродної», праці. Ідея Григорія Сковороди про забезпечення всім і кожному «сродної» праці передбачала перебудову суспільного життя на основі перетворення праці у найпершу потребу і найвищу насолоду. Його критика спрямована проти паразитизму панівних класів, проти використання ними результатів людської праці для задоволення егоїстичних, «плотських інтересів».

Головний педагогічний принцип  Сковороди — розвиток природних  здібностей людини. Суттєві моменти  його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у  філософських творах, давно привернули увагу дослідників.

Метою виховання він вважав не тільки навчити знаходити істину, пізнавати явища природи, а насамперед — прищепити благородні почуття, такі як дружба, вдячність, любов. Природу  людини характеризує не стільки її розум, скільки «благое серце», «добра воля», тобто схильність до здійснення добрих вчинків. Природа «єсть всенародная и истинная учительница». Та це не означає, що процес виховання відбувається стихійно, сам собою. Ролі педагогічної науки, вихователя, школи Григорій Сковорода надає важливого значення. Хто бажає навчити інших мудрості життя, повинен довго навчатися сам, мати необхідний моральний авторитет вчителя, вміти поєднувати слово і діло, наголошував він.

Освіту Григорій Сковорода  розглядав як один з основних засобів  у реалізації свого соціального  ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного  досвіду, він обґрунтував низку  актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної  педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну  невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного  благородства, манери світської поведінки.

Як до одного із засобів  виховання Григорій Сковорода звертався  до рідного слова, народної творчості. Він засуджував механічне засвоєння  чужоземних педагогічних теорій, стверджував, що люди простого звання здатні до самостійної  педагогічної діяльності. На глибоке  переконання мислителя, освіта має  бути доступною для всього народу.

У його педагогічних поглядах відбились основні напрями передової  педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини  і народу. У притчах та байках Сковорода висміював бездуховне дворянсько-аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого — утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.

Григорій Сковорода наголошував, що в кожній людині закладені великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб  ці здібності розпізнати і відповідно розвинути. «Клубок сам собою поточишся из горы, отними только препятствующий камень претыкания. Не учи его катиться, а только помогай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура её научила...»

Григорій Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основою виховання. Він  відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків  як природних вихователів своїх  дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця і тіла, обстоював трудове виховання.

У притчі «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода протиставляє дві системи виховання: демократичну та реакційну і фактично викладає основи своїх педагогічних поглядів.

Письменник вірить у здібності  народу, всіляко підносить його мистецтво  слова і виживання, протиставляючи їх «желудковой и череватой философіи», яка пропагує спосіб життя та освіти панства. Вустами мудрого птаха Еродія він так пояснює різницю між вихованням бідняків і панівних класів: «У них воспитаніе дело драгое. У нас же вельми дешевле. Мы воспитываем даром. В них же великою ценою».

Автор уявляє ідеал виховання  людини згідно з її природними даними. На його думку, «главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое здравие; 3) научить благородності!».