Російська дитяча література другої половини 19 ст.

У другій половині дев'ятнадцятого  століття, російська література переживає розквіт. У суспільному житті країни в цей період відбуваються важливі події: Кримська війна, численні селянські хвилювання, скасування кріпосного права, становлення капіталізму. У другій половині 19-го століття з'являється ціла плеяда талановитих російських письменників: Ф.М. Достоєвський, І.С. Тургенєв, І.А. Гончаров, О.М. Островський, Н.А. Некрасов, М.Є. Салтиков - Щедрін,Л.М.,А.П.Чехов.                                                                                      Друга половина XIX століття виявилася надзвичайно плідна для російської дитячої літератури, яка відображала загальні тенденції культурного розвитку. Однак особливості засвоєння знань дитиною і сама форма сприйняття інформації його свідомістю робили актуальними конкретні, літературні та фольклорні жанри: вірші, казки, потішки, загадки, байки, приказки, скоромовки, прислів'я, розповіді, анекдоти , притчі, билини, повісті, малі ліричні жанри. У середині XIX століття особливою популярністю користувалися повісті пригодницької та детективної направленості; науково-фантастичні твори. Інтенсивно розвивалася науково-пізнавальна література: друкувалися адаптовані для дітей перекладні книги Брема і Дарвіна. 
Багато книжок знайомили юних читачів з рідною природою. Їх автори пропонували дітям своєрідні замальовки-спостереження. 
Навколишній світ поставав не тільки у видовому, але і в просторовій різноманітності. У цих книгах,уривки з яких друкувалися у дитячих журналах, органічно поєднувалися великий матеріал, тонкі спостереження, і захопливість розповіді. 
До середини XIX століття міцно увійшли в дитяче  читання твори                І. А. Крилова, А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Н.В.Гоголя, і в наступні десятиліття майже кожен великий російський письменник так чи інакше брав участь в подальшому розвитку літератури для дітей. З одного боку, це були твори, спеціально їм адресовані, з іншого - книги, написані для дорослих, які є зрозумілими і цікавими маленькому читачеві. 
На формування дитячої літератури другої половини XIX століття значний вплив мали дитячі журнали. Особливо багато їх з'явилося в 60-ті роки XIX століття, і це призвело до вузької журнальної спеціалізації: одні видання починали орієнтуватися на певний (дитячий або юнацький) вік, а іншим надавали яскраво виражену тематичну або розважальну спрямованість. 
Наприклад, журнал «Сімейні вечори» (1864-1890) М.Ф.Ростовского включав два розділи - для молодших і старших читачів. Дітям залежно від віку пропонувалися казки, повісті , ігри, оповідання, статті з мистецтва, географії та історії. Популярний був журнал «Пролісок», що видавався з 1858 по 1862 під редакцією співробітника «Современника» В. Н. Майкова за участю І. А. Гончарова, І. С. Тургенєва і М. А. Некрасова, в ньому друкувалися твори Чарлза Діккенса, Вальтера Скотта, Д. В. Григоровича, казки А. Н. Афанасьєва. 
Література, призначена для дітей та юнацтва, у другій половині XIX століття зробила крок на новий щабель свого розвитку. З одного боку, з'явилися твори, спеціально написані для дітей і адресовані їм. З іншого - багато творів дорослої літератури перейшли в коло дитячого читання. Особливо слід відзначити роль журналів і хрестоматій, видань які, спираючись на фольклорні та літературні традиції, знайомили юних читачів з творами вітчизняної та зарубіжної літератури.

   Некрасов Микола Олексійович 
                                                                 (1821-1877)

Відомий російський поет Микола Олексійович Некрасов походив з дворянської, колись багатої сім'ї. Народився 22 листопада 1821 р. у Вінницькому повіті Подільської губернії , де у той час мешкав полк, в якому служив батько Некрасова. Мати, Олександра Андріївна Закревська — варшав'янка, донька багатія. Виріс М. О. Некрасов серед селянських дітей. Ніякі заборони батьків не могли утримати його від спілкування з сільськими хлоп'ятами. Згодом проста мова, багата і співуча, така, що зачаровує своєю музикою, яка була засвоєна сином поміщика в ярославському селі, стали основним інструментом поета. Його поеми і вірші написані народною мовою так красиво і точно, що створюється враження, ніби з мережив сплітаються образи і картини нелегкого побуту селян. 
У низці віршів, особливо в «Останніх піснях», у поемі «Мати» і в «Лицарі на годину», Некрасов змалював світлий образ матері, яка скрасила непривабливу обстановку його дитинства. Чарівливість спогадів про матір позначилася на творчості Некрасова незвичайною чуйністю його до жіночої половини людства. 
У1832 р. Некрасов вступив до ярославської гімназії, де дійшов до 5-го класу. Учився він погано, з гімназійним начальством не ладнав (частково через сатиричні вірші), й оскільки батько завжди мріяв про військову кар'єру для сина, то в 1838 р. 16-річний Некрасов вирушив до Петербурга для призначення у дворянський полк. Справа була майже залагоджена, але зустріч з гімназійним товаришем, студентом Глушицьким, і знайомство з іншими студентами викликали у Некрасова таку спрагу вчитися, що він знехтував погрозою батька залишити його без всякої матеріальної допомоги і став готуватися до вступного іспиту. Він його не витримав і вступив вільним слухачем на філологічний факультет університету. 
Він давав уроки, писав статті в «Літературній Газеті», складав для лубкових видавців азбуки і казки у віршах, ставив водевілі на Олександрійській сцені (під ім'ям Перепельського). У нього почали з'являтися заощадження, і він зважився виступити зі збіркою своїх віршів, які вийшли в 1840 p., під заголовком «Мрії і звуки». 
Коли уперше вірші Некрасова були надруковані, до нього прихильно поставився Жуковський, але Бєлінський у «Вітчизняних записках» відгукнувся про книжку зневажливо, і це так подіяло на Некрасова, що, подібно до Гоголя, що колись скуповував і знищував «Ганса Кюхельгартена», він сам скуповував і знищував «Мрії і звуки», які тому і стали великою бібліографічною рідкістю.                                              Некрасов захоплювався талантом Шевченка, його стоїцизмом і завзятістю, прагненням  бути вільним  якщо не тілом, то думками   й віршами. 
Досвід дитинства, знання життя селян дозволили Некрасову у вірші «На смерть Шевченка» точно відстежити все життя українського поета, виплеснути біль кріпосної, підневільної дитини, описати жагу свободи, яку не зрозуміти вільному. Кожен рядок вірша обпалює питанням: «Чому?». Чому Шевченко, самородок, талановитий художник і поет, змушений був добиватися того, щоб його почули? Хто розподіляє ролі на землі? Бог? 
Вірш Некрасова сповнений гарячою любов'ю до людини, яка талантом заробила собі краще життя, яка страждала за свій народ і любила його. Некрасов сам був дуже близький до народу, відчував його, тому смерть одного з його найталановитіших представників не залишила поета байдужим.                
У 1843-1846 роках Некрасов випустив у світ низку збірок: «Статейки у віршах без картинок», «Фізіологія   Петербурга» , «1 квітня», «Петербурзька збірка». Особливий успіх мала остання, у якій з'явилися «Бідні люди» Достоєвського. Видавничі справи Некрасова пішли настільки  добре, що наприкінці 1846 р. він, придбав журнал «Современник».  
На початку 1875 р. Некрасов тяжко захворів, і скоро життя його перетворилося на повільну агонію. Некрасов помер 27 грудня 1877 р. Незважаючи на лютий мороз, натовп в декілька тисяч чоловік, переважно молоді, проводжав тіло поета до місця захоронення. Похорон Некрасова, що сам собою влаштувався без всякої організації, був першим випадком   всенародного віддання останніх почестей письменникові.  
 

                                  Ушинський Костянтин Дмитрович

                       (1824 – 1870)

Після закінчення університету К. Д. Ушинського призначають виконувачем обов’язків професора в ярославський Демидовський юридичний ліцей на кафедру камеральних (економіко-юридичних) наук. Як викладач він був надзвичайно популярний серед студентів, оскільки його лекції вирізнялися самостійністю мислення, майстерністю викладу. Певний час він присвятив журналістській діяльності, зокрема працював у журналі „Современник”: писав статті, перекладав наукову і художню літературу.

У 1851 р. Костянтин Дмитрович Ушинський одружився з подругою свого дитинства Надією Семенівною Дорошенко (походила зі славного українського роду Дорошенків, дочка українського дворянина), якій належав хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер Шосткінського району Сумської області). Вони мали п’ятьох дітей. Після років безробіття, журнальної праці Костянтин Дмитрович влаштувався в 1854 р. викладачем, а згодом інспектором Гатчинського сирітського інституту. Тут він долучився до практичної педагогічної діяльності й розробки основних проблем педагогічної науки. В 1857 р. з’явилася і його перша педагогічна стаття „ Про користь педагогічної літератури ”, де він порушив питання про значення педагогічної літератури  в поширенні   педагогічної теорії серед учителів.                              Надаючи    великого   значення   рідній мові , К. Ушинський вважав, що   рідна мова є основою   всіх   тих знань,   які дає дітям школа. Рідну  мову Ушинський вважав найкращим засобом для розвитку духовності. 
Саме  на принципі народності , який  реалізується    через   виховання  і навчання дітей  рідною   мовою , К. Д. Ушинський створив  книжки    для читання: «Дитячий світ» (1861 р.) і «Рідне слово» (1864р.). 
Майстерно написана книжка «Рідне слово», її педагогічна цінність полягає не тільки в різноманітному та ретельному матеріалі, відібраному для дитячого читання, а і в умілому розподілі його за ступенем складності. Окрім фольклору, в книжці наведені вірші таких поетів, як Пушкін, Некрасов, Фет та ін. Тут знайшли своє місце різні за тематикою оповідання, написані К.Д. Ушинським. У цих оповіданнях автор у доступній формі показує дітям процес праці («Як сорочка в полі виросла»), або знайомить із тваринами, порами року, вчить дітей жити і працювати, адже праця прикрашає людину («Скінчив діло — гуляй сміло»). 
Дослідники книжок Ушинського для дитячого читання відзначили   великий духовний потенціал, який вони  несуть, і наголошують, що ознайомлюватись  з ними  треба ще в дошкільному віці. Це стосується в першу чергу тих оповідань К. Ушинського,   в яких він зображує тварин. Тварини представлені з характерною для  них поведінкою і в тій життєвій «ролі», яка є невід'ємною їх ознакою від природи. 
Великого   значення  надавав К. Ушинський   усній   народній  творчості. Він писав, що   це: «перші і блискучі спроби   народної педагогіки», і ніхто не може змагатися з «педагогічним генієм народу».  
У     деяких    своїх       оповіданнях       К.   Ушинський        намагається      підвести      дітей      до       самостійного       висновку      про      те ,      що     добре ,   а    що    погано ,   що  можна робити,  а що не треба.  
У   К. Д. Ушинського є  оповідання   морально - етичні теми.   Це   ті   ж оповідання  про   тварин,    тільки  з         дидактичним     нахилом.        Розповіді     про    необережні     вчинки      Ушинський          подає     в    к  казковій      формі,    змушує    замислитись              дітей над своїми вчинками. 
В багатьох морально-етичних оповіданнях К. Ушинський застосовує прийоми не казкових інакомовлень (коли під маскою птахів і звірів діють люди), а цікавих історій — діти розмовляють з комахами, пташками, звірами («Діти в лісі»). Письменник у цікавій формі розповідає про явища природи («Ранкове проміння»). 
Важливого значення К. Ушинський надавав мові своїх оповідань, він вважав, що оповідання повинні бути написані рідною мовою, простою, без використання малозрозумілих для маленьких читачів слів. 
К. Д. Ушинський критикував тих педагогів, які намагалися «забивати» голови дітей хитрими фразами і беззмістовними зворотами. Мета виховання полягає в тому, щоб розвивати дитину розумово і чуттєво: «…Тільки позитивні, цілком засвоєні мозком знання, перетворені в ідеї», розвивають дитину розумово, а «мовне навчання може виховати лише пустих балакунів». Цій меті і слугували багаті за змістом і задумом казки та оповідання К. Д. Ушинського, які відповідають усім принципам як педагогіки, так і літературного мистецтва загалом. 
А головним є те, що Костянтин Ушинський важливе місце у вихованні і навчанні дітей відводив рідній мові, бо тільки рідною мовою можна доторкнутися до найсокровенніших думок дитини, до найпотаємніших закутків її душі, бо тільки рідною мовою можна виховати національно свідому особистість, справжнього патріота своєї Батьківщини.

                                                            Толстой Лев Миколайович

                                                    (1828 – 1910)

 
«Великий письменник російської землі», як в останньому листі до Толстого (від 24 червня 1883 р.) назвав його І. Тургенєв, за народженням і вихованням належав  до вельможного дворянського роду. Поміж предків письменника по лінії батька — соратник Петра  І, П. Толстой, котрий одним із перших у Росії отримав титул графа. Учасником Вітчизняної війни 1812 р. був батько письменника, граф М. Толстой. По материнській лінії Толстой належав  до давнього роду князів Волконських, поріднених із князями Трубецькими, Голіциними, Одоєвськими та ін. вельможними  сім'ями. По матері Толстой доводився  родичем О. Пушкіна. Їхній спільний предок — відомий соратник Петра  І боярин І. Головин. Живучи у давньому родовому маєтку, Толстой ще в дитинстві почув сімейні легенди та перекази про війну 1812 р. і не таке далеке повстання декабристів. Уже в дитячі та підліткові роки у Толстого зародилася глибока зацікавленість вітчизняною історією. «Без своєї Ясної Поляни, — зізнавався він згодом, — я заледве можу собі уявити Росію та своє ставлення до неї». У Ясній Поляні Толстой зблизька бачив, як живе звичайний народ, що став його «найранішою любов'ю». Тут ще до того часу, як він познайомився з віршами Пушкіна, Толстой почув чимало народних казок, пісень, билин. Коли Толстому було дев'ять років, батько вперше повіз його у Москву, враження від зустрічі з якою були незабутніми. Перший період московського життя юного Толстого тривав менше чотирьох років. Він рано осиротів, втративши спочатку матір, а згодом і батька. Разом із сестрою і трьома братами Толстой переїхав у Казань. Там жила одна із батькових сестер, котра й заопікувалася дітьми. 
Мешкаючи у Казані, Толстой два з половиною роки готувався до вступу в університет, де навчався з 1844 р. спочатку на «східному», а згодом на юридичному факультетах. Відомий тюрколог професор Казембек, котрий готував його до іспитів, був здивований лінгвістичними здібностями юного Толстого. У зрілому віці Толстой вільно спілкувався англійською, французькою і сербською; знав грецьку, латинську, українську, татарську, церковнослов'янську; вивчав давньоєгипетську, турецьку, голландську, болгарську та ін. мови. Не вважаючи себе поліглотом, Толстой, попри те, мав можливість знайомитися із творами багатьох зарубіжних письменників в оригіналі. 
Толстому йшов дев'ятнадцятий рік, коли він розпочав вести щоденник, який продовжував до смерті (у Повному зібранні творів щоденник займає 13 томів). 
Заняття за державними програмами та підручниками обтяжували Толстого-студента. Він захопився самостійною роботою з історичної теми і, покинувши університет, поїхав із Казані у Ясну Поляну, яку отримав після розподілу спадщини батька. Потім він відправився у Москву, де наприкінці 1850 р. розпочалася його письменницька діяльність. Тоді ж він розпочав повість «Дитинство» («Детство»). Незабаром Толстой вирішив поїхати на Кавказ, де його старший брат Микола, офіцер-артилерист, служив у діючій армії. Молодому Толстому хотілося побачити війну своїми очима і перевірити власну відвагу. Вступивши в армію юнкером, він потім склав іспит на молодший офіцерський чин. Епізоди Кавказької війни Толстой змалював в оповіданнях «Наскок» (1853), «Рубання лісу» (1855), «Розжалуваний» (1856), у повісті «Козаки» (1852—1863). На Кавказі письменник закінчив повість «Дитинство», у 1852 р. опубліковане в журналі «Сучасник» («Современник»). 
Із початком Кримської війни Толстой перевівся з Кавказу у Дунайську армію, що воювала проти турків, а потім у Севастополь, обложений об'єднаними силами Англії, Франції і Туреччини. Командуючи батареєю на бастіоні, Толстой проявив неабияку відвагу і був нагороджений орденом Анни і медалями. Восени 1856 p. Толстой вийшов у відставку і незабаром відправився у піврічну закордонну подорож, відвідавши Францію, Швейцарію, Італію і Німеччину. У 1859 р. Толстой відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей, а потім допоміг відкрити понад 20 шкіл у навколишніх селах. Письменник видавав педагогічний журнал «Ясна Поляна» (1862). 
Уже перші твори Толстого — повісті «Дитинство», «Отроцтво» («Отрочество») і «Юність» («Юность»), кавказькі та севастопольські воєнні оповідання, «Ранок поміщика « — свідчили, що в російську літературу прийшов новий видатний художник.                                                                                                                     Восени 1862 р. 34-річний граф Толстой одружився з дочкою лікаря придворного відомства 18-річною Софією Андріївною Бере. Дозвілля Толстой віддавав літературі і, перш за все, роману «Війна і мир», який він писав із «хворобливою впертістю і хвилюванням упродовж семи років». 
Навесні 1873 p. Толстой розпочав і через чотири роки закінчив роботу над великим романом про сучасність, назвавши його за іменем головної героїні — «Анна Кареніна» .  
У 80-х pp. з'явилися повісті Толстого «Смерть Івана Ілліча і «Холстомір» . Вони вразили читачів поєднанням глибокого психологізму з викривальним пафосом.  
На основі соціального та психологічного контрастів побудована повість Толстого «Господар і робітник»(«Хозяин и работник», 1895), стилістично пов'язана із циклом його «народних оповідань», написаних у 80-х pp. Усі гостропроблемні твори 80-90-х pp., а також статті і трактати «пізнього» Толстого, присвячені найзлободеннішим питанням сучасності, об'єднані думкою про неминучість «розв'язки» соціальних суперечностей. «Якою буде розв'язка, не знаю, — писав Толстой у 1892 p., — але що йдеться до неї і що так тривати, у таких формах, життя не може, — я впевнений». Цією ідеєю надихнутий роман «пізнього» Толстого «Воскресіння» («Воскресение», 1889-1899). 
На початку 90-х pp. у житті Толстого відбулася подія, про яку писала преса всього світу: Найсвятіший Синод відлучив його від православної церкви, додавши прізвище письменника до переліку «єретиків», віровідступників, «слуг диявола». Проте «відлучення»   від церкви не  справило на Толстого особливого враження: коли петербурзький   митрополит Антоній намагався знайти шлях для замирення письменника з офіційною церквою, Толстой відповів: «Про замирення мови бути не може». В   останнє десятиліття  письменник   займався, як і завжди, напруженою творчою працею. З винятковим захопленням він   працював над   повістю «Хаджі - Мурат» (1896—1904), у якій намагався порівняти «два полюси владного абсолютизму» — європейський, уособлюваний Миколою І, і   азіатський,   уособлюваний Шамілем. Толстой називає    «двома   головними    упротивниками тієї епохи» не народи — росіян і горян, а «Шаміля та Миколу». У той самий   час   Толстой   створив   одну із найкращих своїх п'єс — «Живий труп». 
Уважаючи обтяжливим поміщицький устрій життя у Ясній Поляні, Толстой кілька разів планував і тривалий час не зважувався її покинути. Проте жити за принципом «разом-порізно» вже не міг, і в ніч на 28 жовтня 1910 р. потайки покинув Ясну Поляну. По дорозі він захворів на запалення легень і змушений був зупинитися на невеличкій станції Астапово (тепер — Лев Толстой), де й провів    свої   останні  кілька   днів.   10 грудня 1910 р.   Толстого   поховали у Ясній   Поляні, у лісі,   на     краю   байраку,   де  в дитинстві   він разом    із братом   шукав   «зелену паличку» ,  що   ховала     «таємницю»,   як  зробити всіх людей   щасливими.  Величезний вплив Толстого на світовий  літературний процес є загальновизнаним і беззаперечним. 
          Толстой відіграв значну роль в історії українсько-російських культурних зв'язків. Він цікавився життям українського народу, його культурою, не раз бував в Україні — у містечку Летичеві (Хмельниччина), у 1879 р. — у Києві, де відвідав Києво-Печерську лавру, Софійський і Михайлівський собори, духовну академію, ознайомився з археологічним музеєм. Київські враження відображено у праці «Дослідження догматичного богослов'я». У 1884 p. Толстой приїхав у Чернігів, гостював у художника М. Ге на хуторі Іванівському (тепер с Шевченка). В листах до Олександра III і Миколи II та публіцистичних творах з обуренням писав про жорстокі репресії проти учасників селянських заворушень у Харківській і Полтавській губерніях. Толстой знав поезію Т. Шевченка, особливо високо цінував його «Наймичку». Йому було близьке вчення українського філософа Г. Сковороди, якого він називав мудрецем. Письменник був особисто знайомий і листувався з Марком Вовчком, Д. Яворницьким, зустрічався із М. Заньковецькою, М. Кропивницьким. Образи українців виведено в оповіданнях «Рубання лісу», «Севастополь у серпні 1855р.», «Два діди» й ін. На основі української легенди «Святий і чорт» написане його народне оповідання «Старий у церкві». 
Про Толстого як про великого майстра слова писали Леся Українка, В. Стефаник, О. Кобилянська. І. Франко був одним із активних популяризаторів і дослідників творчості Толстого, сприяв виданню його творів у Західній Україні, опублікував статті «Л. Толстой», «Толстой і земство» й ін. 
У XIX ст. переклади творів Толстого українською мовою виходили переважно у Західній Україні. У XX ст. всі його значні твори переклали В. Щурат, Г. Хоткевич, О. Кундзіч, О. Хуторян, Є. Дроб'язко й ін., а в 1960 р. вийшло друком 12-томне зібрання творів Толстого українською мовою.

                                           Чехов Антон Павлович

                                                     (1860-1904) 
 
      Чехов Антон Павлович народився у Таганрозі у купецькій сім'ї. Його дід ще у 1844 р. викупив себе і свою сім'ю із кріпацтва та зробив усе, щоби вивести дітей «у люди». У сім'ї до купецьких справ ставилися без особливого завзяття, більше уваги приділяючи розумовому розвитку дітей і громадським турботам. Патріархальна суворість сусідила з культивуванням естетичних зацікавлень: вечорами хором співали, грали на музичних інструментах, матір любила театр, виховувала у дітей любов до природи, повагу та співчуття до «гнаних і зневажених». У 1876 р. сім'я переїхала у Москву. Оскільки торгівля приносила збитки, батько розорився. Чехов аж до 1879 р. залишався у Таганрозі, де закінчив курс гімназії і репетиторством заробляв на прожиток. Переїхавши до батьків, вступив на медичний факультет Московського університету, де навчався у відомих професорів: М. Скліфосовського, Г. Захар'яна й ін. Після закінчення університету у 1884 р. розпочав  лікарську практику у Воскресенську (тепер—Істра). Потім працював у Звенигороді. 
 
Творча біографія Чехова розпочалася на межі 70— 80-х pp. із поденщини у гумористичних журналах «Стрекоза», «Минута», «Будильник», «Сверчок» і, нарешті, в «Осколках», які він вважав своєю літературною «купіллю». Тут він публікував короткі оповідання про кумедні «випадки із життя», гуморески, сценки, фельєтони, каламбури — зазвичай під псевдонімами «Антоша Чехонте» чи «Людина без селезінки». Підсумком раннього періоду творчості стали три збірники малої прози — «Казки Мельпомени» (1884), «Строкаті оповідання» (1886), «Безневинні речі»  й «У сутінках» (обидві — 1887, за останній збірник — академічна Пушкінська премія 1888 p.). 
Зовнішній комізм і стихія нехитрих веселощів, розраховані на розвагу масового читача, поєднуються з гоголівсько-щедрінською традицією сатиричного розвінчування. До висот художньої досконалості Чехов ішов довго і наполегливо.  
У 1886 р. Чехов отримав пропозицію про співробітництво від видавця газети «Новое время» О. Суворіна. Тут він уперше почав публікувати твори під власним прізвищем. Саме тоді стався злам у художній творчості — починаючи із повістей «Степ» (1886), «Нудна історія» (1889) і п'єси «Іванов» (1887—1889), поставленої у петербурзькому театрі Ф. Корша, перед читачем постав уже «зрілий», «серйозний» Чехов, у творах котрого відчутніші драматичні перебої життєвого пульсу, туга за гармонією та потяг до питань людського духу. 
У 1890 р. Чехов поїхав у Сибір, щоби потім відвідати о. Сахалін — місце заслання в'язнів-каторжан. Подорож по сибірських ріках і дорогах відображена у нарисах «По Сибіру». На Сахаліні Чехов зробив перепис населення, зібрав велику кількість документального матеріалу про місцеве життя. Після повернення письменник систематизував свої записи і видав книгу «Острів Сахалін» (1893), яка спричинила великий резонанс у Росії. 
У 1892 р. збулася давня мрія Чехова жити у селі і стати землевласником: він купив занедбаний маєток у селі Меліхові Серпуховського повіту Московської губернії. Під час холерної епідемії працював земським лікарем, обслуговував 25 сіл; багато зробив і для благоустрою Меліхова та його околиць. У Меліхові з 1892 до 1898 р. Чехов створив «Палату № б», «Людину у футлярі», «Бабське царство», «Випадок із практики», «Іонич», «Аґрус», написав великий «селянський цикл» — «Мужики», «На підводі», «Нова дача», «У справах служби», — повість «Три роки» , п'єси «Чайка» , «Дядя Ваня».  
У 1897 р. у Чехова різко загострився туберкульозний процес, і він змушений був лягти у лікарню, де лікарі   наполягали  на переїзді на південь.   Спочатку письменник на певний  час поїхав   за кордон, а восени 1898 р. — у Крим.   У Ялті   він розпочав   будівництво   будинку — на кошти, отримані від   продажу прав  на   свої   твори. Восени 1899 р.,   продавши   меліховський   маєток, Чехов із матір'ю та сестрою остаточно переїхав у Ялту. 
У 1901 р. Чехов одружився із провідною артисткою Московського Художнього театру О. Кніппер. Його здоров'я поступово погіршувалося, проте він продовжував писати (у тому самому році створена п'єса «Три сестри»). Туберкульозний  процес  тим часом посилювався, й у травні 1904 р. подружжя   покинуло Ялту і поїхало у Баденвейлер,    курорт   на півдні Німеччини.   15 липня 1904 р. о  другій   годині  ночі   Чехов помер.    Поховали письменника на Новодівичому кладовищі у Москві. 
 
Життя і творчість Чехова тісно пов'язані з Україною. Навесні 1887 р. він подорожував по Донеччині, у 1888—1889 pp. провів літо поблизу Сум, відвідав гоголевські місця Харківської та Полтавської губерній. Люди і природа України зображені у повісті «Степ» і ряді оповідань. Саме українські враження спонукали Чехова обрати місцем дії «Вишневого саду» Україну і дати драмі таку назву. Ще за життя письменника з'явилися переклади його творів українською мовою у львівському часописі «Літературно-науковий вісник», редагованому І. Франком і М. Грушевським. У 1904 р. у Львові вийшов друком збірник перекладів чеховських творів, а в 1906 р. у Києві — п'єса «Освідчення». 
 
Чехов уважно слідкував за розвитком українського театру, дружив і листувався з М. Заньковецькою. Перший успіх до його «Чайки» прийшов на українській сцені — у Київському театрі М. Соловйова (зараз театр ім. І. Франка), яка була поставлена через кілька тижнів після її повного провалу у Петербурзі. Після «Чайки» всі п'єси Чехова з успіхом ішли на сценах українських театрів (Одеса, Львів, Харків, Херсон тощо). У березні 1946 р. «Вишневий сад» був поставлений українською мовою одночасно на сценах Київського театру ім. І. Франка та Львівського театру ім. М. Заньковецької. Музеї Ч. відкрито у Ялті та Сумах. 
Українською мовою твори Чехова перекладали Г. Косинка, М. Зеров, С. Воскрекасенко та ін.