Види терапії для дітей

Кондуктивна педагогіка

Вперше методику кондуктивної педагогіки почали застосовувати в Будапешті, її розробив професор Андраш Петьо, тому її інша назва - система Петьо. В 1945 р. А.Петьо заснував у Будапешті  Центр для людей з порушеннями  моторики, відомий сьогодні як Інститут Петьо. Кондуктивна педагогіка - це ефективна методика навчання дітей  з множинними проявами неповносправності, зокрема дітей з дитячим церебральним паралічем. Сьогодні цей метод широко використовується в Великобританії, Бельгії, Ізраїлі, Голландії, Японії, Німеччині, Канаді, Норвегії, Польщі, Україні.

Кондуктивна педагогіка - система  інтенсивної реабілітації осіб з  порушенням моторики, яка охоплює  всі аспекти розвитку: фізичний, комунікативний, мовний, емоційний, освітній, побутовий.

Кондуктор повинен діяти як психолог, педагог, кінезіотерапевт, заняттєвий терапевт, повинен розуміти проблеми дитини як медик. Тобто це висококваліфікований спеціаліст, котрий шукає шляхи заохочення, мотивації діяльності дитини, щоб  виявити її можливості, змінити ставлення  до життя і свого місця в  ньому. Завдання кондуктивної педагогіки - покращити рухові функції і збільшити  незалежність у повсякденному житті.

Традиційні підходи до спеціальної  педагогіки, на жаль, в основному  передбачають пасивність дитини. Метод  кондуктивної педагогіки вимагає активної участі дитини в подоланні своєї  неповносправності, правильно поставлена мета дає дитині належну мотивацію  до занять, підносить самооцінку. Інтенсивність  даної методики передбачає безперервну  участь дитини в різних видах діяльності, кожен етап розвитку підсилюється і  підтримується педагогом, дітей  навчають думати і діяти в різних ситуаціях.

Кондуктивна педагогіка розглядає  дитину в сукупності з її оточенням, учні працюють в групах, до кожної дитини застосовується індивідуальний підхід, процес навчання і реабілітації є  нероздільним. Цей процес є приємний, емоційний, в формі гри, тому цікавий  для дітей, щоденність і ритмічність  допомагає виробленню почуття обов'язку, соціальна взаємодія сприяє розвитку дитячих здібностей, творенню особистості.

Важливе завдання в системі кондуктивної педагогіки - розвиток рухів. Причиною вторинного порушення моторики часто  є відсутність досвіду внаслідок  відсутності рухів. Позитивне ставлення  до виконання рухових вправ і  бажання досягти успіху в них  посилює стимуляцію головного мозку, що в свою чергу уможливлює контроль мозку над виконанням руху, полегшує завдання формування правильних стереотипів  руху. Таким чином рухове обмеження  дитини долається і з біологічного, і з педагогічного боку.

При проведенні рухових вправ використовується спеціально розроблене для цієї методики меблеве обладнання: драбинки, боксики, столи, виготовлені з окремих  дерев'яних заокруглених лакованих  планок. Виконуючи вправи, дитина вчиться  правильному захвату планки, лежачи на столі, вчиться витягати руки, що зменшує спазм згиначів, підтягуватися  і просуватися вперед, перевертатися, лежачи на животі і на спині. Дитина навчається сидіти правильно, зберігаючи рівновагу, для цього використовуються драбинки: дитина широко розставленими  руками тримається за драбинку, поставлену на віддалі витягнутої руки. Поступово, з використанням драбинки, дитина вчиться вставати, з допомогою  спеціального крісла зі спинкою-драбинкою  вчиться робити перші кроки, можливо, з використанням спеціального взуття.

Всі кроки і вправи виконуються  для того, щоб у голові дитини мета дії і її реалізація сформувались як єдиний чіткий образ, причому ці образи будуються в мозку дитини крок за кроком, де кожен попередній є базою для виконання наступного. Кондуктор впливає і на здатність  дитини до співпраці з іншими дітьми, і кожне досягнення в навчанні - це теж лише підготовка до наступної  діяльності. Успіх залежить від того, як кондуктор поєднає мотивацію  діяльності дитини зі створенням умов, необхідних для подолання труднощів  дитини.

За переконанням послідовників  професора Петьо кондуктивна  педагогіка - це не система педагогіки, це система життя, інтенсивної взаємодії  між кондуктором (матір'ю, близькими  людьми) і дитиною, в якій значна роль відведена мотивації для  подолання неповносправності.

Раннє втручання

Раннє втручання - це суспільні програми, які забезпечують надання допомоги немовлятам і дітям віком від  народження до 3-х років, у яких виявлена неповносправність або, які мають  ризик затримки розвитку внаслідок  дії біологічних чинників або  факторів зовнішнього середовища.

 Необхідність раннього втручання обумовлена пластичністю та здатністю до адаптації мозку в перші роки життя дитини. Успішність реабілітаційного процесу у дітей з проблемами розвитку залежить від наявності досконалої системи ранньої діагностики та правильної організації лікувального процесу.

 На жаль, у нашій країні  традиційні діагностичні підходи були зорієнтовані на виявлення вже сформованої патології, у той час, як необхідно орієнтуватися на еволюційний розвиток усіх функціональних систем від самого народження дитини.

Раннє втручання повинно бути комплексним, неперервним, систематичним, послідовним процесом і охоплювати всі порушені функціональні сфери розвитку дитини. Суттєвим недоліком традиційної медичної моделі є те, що вона концентрує увагу на окремій патології та на однодисциплінному підході, що не дає змоги зробити всебічну оцінку потреб дитини. Багатогранна за природою її сутність вимагає створення нового механізму прийняття рішень при вищому рівні взаємодії між фахівцями щодо обстеження та планування реабілітаційного процесу. Це можливо тільки за умови добре скоординованої роботи на різних етапах допомоги дитині. Пологовий будинок, поліклініка, стаціонар, реабілітаційні центри обов'язково повинні дотримуватись спадковості етапного лікування, навчання та соціальної адаптації неповносправної дитини.

Метою програми раннього втручання  є виявлення на ранніх етапах порушень розвитку дитини та створення умов, що сприяли б максимальній реалізації її можливостей у ці найважливіші перші місяці та роки життя, допомогли  би хворій дитині досягнути максимально  можливого для неї рівня розвитку.

Для участі у програмі раннього втручання  слід передбачити дітей трьох  категорій:

 Категорія із встановленим  ризиком охоплює немовлят або  дітей, діагноз яких вірогідно  пов'язаний із затримкою розвитку (синдром Дауна, гідроцефалія, ДЦП (дитячий церебральний параліч), порушення слуху, зору, інші вроджені аномалії);

 Категорія із біологічним ризиком охоплює немовлят та дітей із відповідним пренатальним і неонатальним анамнезом або із такими подіями раннього постнатального онтогенезу, які могли мати негативний вплив на незрілу нервову систему (недоношеність, синдроми неврологічного ураження, порушення поведінки: крик, розлади сну, проблеми з годуванням тощо);

Ризик, пов'язаний із середовищем, визначається обмеженням його раннього стимулюючого впливу на розвиток дитини (сім'ї з  батьками-підлітками, психічні та фізичні  хвороби батьків, наркоманія батьків).

Над реалізацією програми працює команда  спеціалістів, до складу якої входять лікар, фахівець фізичної реабілітації, психолог, логопед, спеціальний педагог та інші спеціалісти, залучення яких відбувається відповідно до виявлених потреб дитини. Вони систематично надають консультації батькам, безпосередньо займаються з немовлятами та дітьми раннього віку. Реабілітаційні заняття з дітьми проводяться в спеціально обладнаному кабінеті. Щоб допомогти батькам адаптувати домашнє середовище до потреб дитини та опанувати практичні навички в роботі з дитиною, фахівець надає консультації вдома.

Участь батьків та домашнє оточення розглядаються як вирішальні фактори використання повного потенціалу дитини. Батьки є активними учасниками безперервного процесу оцінки планування та впровадження відповідної програми.

 Скерування до участі у відповідній програмі може ініціюватись батьками або медичними працівниками. Відповідне скерування слід передбачити у процесі планування виписки з лікарень кожного немовляти групи високого ризику.

Фахівці програми раннього втручання  перш за все проводять оцінку функціонального  розвитку дитини, яка базується на найсучасніших методах ранньої  діагностики.

 Створення індивідуальної реабілітаційної  програми та її реалізація  відбувається шляхом спільних  зусиль фахівців та батьків дитини. Реабілітація рухової сфери немовлят та дітей раннього віку в основному проводиться із застосуванням методики Бобатів.

 Методика вимагає володіння  знаннями нормального розвитку  дитини з точки зору набування  та удосконалення постуральних  реакцій, як статично так і  під час руху. Це допомагає визначити причину зупинки розвитку дитини, що їй перешкоджає і яку роль у цьому відіграє патологічна рефлекторна діяльність.

 Таким чином, програма реабілітації  зводиться до пригнічування аномальної  рефлекторної діяльності, яка перешкоджає  розвитку моторики дитини та  підтримки нормальної рефлекторної активності, дотримуючись хронологічного віку з метою розвитку її функціональної активності.

Даний метод лікування - раннє втручання - може найкращим чином допомогти дитині повністю розвинути свої потенційні можливості. Якщо таке лікування розпочати перш, ніж вкореняться аномальні моделі, воно може допомогти дитині систематизувати свої потенційні можливості якомога краще. Необхідно також знати, що частота та форма надання послуг залежить від віку, ступеня ураження та стану функціонального розвитку дитини.

Іпотерапія

Гіпотерапія (іпотерапія) - це одна з  методик лікування, яка спрямована на реабілітацію людей фізично або  розумово неповносправних.

З давніх часів відомо про позитивний вплив на здоров'я спілкування людини з конем та їзди верхи. Ще Гіппократ стверджував, що поранені, хворі видужують швидше й найкраще, якщо їздять верхи. Один з найважливіших представників французької Просвіти, філософ Дені Дідро, написав у 1751 р. трактат "Про їзду верхи та її значення для того, щоб зберегти здоров'я і знов набути його". У кожну епоху, говориться у трактаті, визнавалось, що фізичні вправи є найбільш надійним і ефективним засобом підтримки здоров'я або його набуття. І серед фізичних вправ, яким притаманні такі чудові якості, перше місце належить їзді верхи, за допомогою якої можна лікувати багато хвороб, а також попереджувати їх, як тільки вони починають з'являтися. В сучасній Європі лікувальна верхова їзда (ЛВЇ) набула розвитку останні 40 років: спочатку у Скандинавських країнах, пізніше у Німеччині,Франції, Великобританії, Польщі та ін. Приблизно у той самий час гіпотерапія розповсюджується у Канаді, США, Австралії, Ізраїлі. На території колишнього Радянського союзу, у 70-х рр., першими почали використовувати ЛВЇ у Грузії, на початку 90-х у Росії і незначно пізніше на Україні.

Принциповою відмінністю ЛВЇ від  інших видів реабілітації полягає  в тому, що тут, як ніде забезпечується одночасне включення у роботу практично всіх груп м'язів тіла вершника і це відбувається на рефлекторному рівні. Тому що, сидячи на коні, рухаючись разом із ним, пацієнт постійно намагається зберегти рівновагу, щоб не впасти з коня, стимулюючи до активної роботи наявні резерви організму. Крім того, жоден із засобів реабілітації не збурює у пацієнта настільки сильну, різнобічно направлену мотивацію, яка супроводжує заняттям: велике бажання сісти на коня і страх перед тим. Так само є важливим спілкування і співпраця двох істот: людини й коня. Цей емоційний зв'язок із твариною та досить жорсткі умови їзди верхи, які вимагають активну мобілізацію складають унікальну терапевтичну ситуацію. До того ж сприятливий вплив тепла коня, температура якого більше на 1-1,5 градуси ніж у людини, ритмічні коливання в трьох площинах, які виникають при ходьбі, масажні рухи м'язів спини коня, подібність біомеханіки ходи коня до ходи людини, робота в групі, контакт з іншими людьми, догляд за конем створюють лікувальний ефект під час занять ЛВЇ.

 Гіпотерапія може бути показана  і з успіхом використана при  дуже різних категоріях людських страждань: соматичних, нервових, психічних захворюваннях, для реконвалесцентів після хірургічних операцій, травм, кишково-шлункових, серцевих і деяких інших захворюваннях, а також при порушеннях фізичного і психічного розвитку, розумовій відсталості, різних патологічних станах, проблемах спілкування, навчання і т. ін. Абсолютними медичними протипоказаннями є: хвороба Лобштейна - Фроліка (ламкість кісток), гемофілія (не згортання крові), всі гострі інфекційні захворювання, любі захворювання в гострому періоді і стадії загострення. Відносних протипоказань не мало, але вони передбачають дотримання необхідних запобіжних заходів. Можливість і доцільність використання гіпотерапії для конкретного пацієнта визначає лікар.

 Заняття з гіпотерапії відбуваються  у складі групи: пацієнт, методист-інструктор з гіпотерапії (лікар, реабілітолог, тренер з кінного спорту або інструктор, психолог, педагог та інші спеціалісти при наявності відповідної додаткової освіти), коняр, кінь і при необхідності ще й асистент для підстрахування пацієнта.

 ЛВЇ здійснює вплив на  фізіологічні чинники, сенсорні  системи, опорно-руховий апарат, моторику, психологічну й мотиваційні  сфери, на соціальну адаптацію пацієнта. Правильна постановка завдань і використання спеціальних вправ дають можливість досягти максимально позитивних результатів при обов'язковому дотриманні основних принципів реабілітації. Заняття проводяться, як індивідуальним, так і груповим методом.

Типи гіпотерапії:

 Власне гіпотерапія - діяльність, яка пов'язана з верховою їздою, спрямованою на пацієнтів, які не спроможні приймати участь в управлінні конем. Головним учасником проведення реабілітації тут є кінь, на якому розміщують пацієнтів. А також це є підготовчий етап для пацієнтів, які повільно, але цілеспрямовано вчаться початковим елементам управління конем для переходу на більш високий рівень верхової їзди.

 Власне ЛВЇ (лікувальна верхова  їзда) або екітерапія - це категорія  діяльності, яка пов`язана з верховою їздою, коли пацієнти здатні активно впливати на управління конем і адекватно сприймати завдання методиста-інструктора.

 Спортивна їзда - діяльність  для пацієнтів, які оволоділи  технікою верхової їзди, постійно  тренуються і приймають участь  у змаганнях за спеціальною програмою.

 Рекреаційна або розважальна  верхова їзда - діяльність, яка включає  прогулянки, екскурсії верхи, в  фургонах, табори та інше.

В разі спортивної і розважальної їзди іноді можливе погіршення стану  пацієнтів, тому для їх організації  потрібно володіти певним рівнем компетенції, щоб уникнути небажаних наслідків для учасників.