Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 26 Апреля 2012 в 12:34, реферат

Описание работы

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.

Файлы: 1 файл

політичні конфлікти.doc

— 117.00 Кб (Скачать файл)

Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між високорозвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах панування і підпорядкування: один народ "сидить на шиї іншого" та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної мобілізації групи.

Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів діяльності. До цього необхідно додати, що спроба прискореної модернізації супроводжується руйнуванням соціальної структури, ростом масового безробіття. В поліетнічному суспільстві криза загострює конкуренцію груп за робочі місця, за власність, за державну підтримку. Це є поживним ґрунтом для появи як побутового, так і поліетнічного націоналізму.

Для опису етнічних конфліктів часто використовується статусно-груповий підхід. Частково він уже розглядався вище, при характеристиці статусно-рольових конфліктів. Етнос має можливість порівнювати свій статус зі становищем інших груп, використовуючи такі показники, як тривалість життя, народжуваність і смертність, об'єм суспільних благ, що приходиться на весь етнос в цілому або на окремого його представника, можливість розвивати власну культуру, представництво у професійно-класових групах та в структурах влади, об'єм політичних прав, об'єм політичного суверенітету. Низький статус породжує психологічний стан меншовартості і стимулює рухи, спрямовані на зміну статусу.

Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об'єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи. Процеси культурної уніфікації провокують захисний націоналізм - бажання зберегти свою самобутність.

Популярне і ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору американського політолога С.Хантінгтона, висловленою у праці "Зіткнення цивілізацій", найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. За С.Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах так званого "розколеного" типу, тобто у суспільствах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад, ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо.

Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету.

Але, видно, дослідження причин етнополітичних конфліктів вимагає багатофакторного аналізу, тому що при виникненні конфліктів відбувається нашарування одних ситуацій на інші.

Поряд з названими, причинами конфліктів можуть стати такі:

                    історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів;

                    самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів;

                    насильницьке включення території етносу в іншу державу;

                    відсутність реальних умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою;

                    нав'язаний "патерналізм", політика, в основі якої лежить уявлення про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу;

                    стереотипи негативного сприйняття іншого народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.      Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення

Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці можна виділити універсальні стадії.

Перша стадія - передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у латентних і відкритих формах.

Латентна форма характеризується підвищеним емоційним фоном та соціальною напругою. Соціальна напруга являє собою соціально-психологічну реакцію населення на об'єктивні економічні, соціальні і політичні умови життєдіяльності. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення (фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням за ними "образу ворога", оптимістичними або песимістичними прогнозами про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути усвідомлені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу. Можливість подальшого розвитку ситуації залежить від такого психологічного фактору, як терпіння. Це своєрідний "поріг чуттєвості", "поріг" сприйняття неблагонадійних умов, пройшовши який люди сприймають ситуацію як конфліктну і починають діяти. Відкрита фаза - це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учасників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії блокуються іншою стороною, з'являються лідери, формуються програми вимог і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників кожного табору.

Друга стадія - безпосередня конфліктна взаємодія. Їй, як правило, передує привід (інцидент) - будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку. Він може розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки. Інтенсивність конфлікту визначається і кінцевою метою його учасників.

Ними можуть бути такі:

                    "перемога за будь-яку ціну" - повністю ліквідувати або поставити під свій контроль іншу сторону;

                    "переважання" - прагнення однієї з сторін забезпечити для себе домінуючу позицію;

                    "мир" - маневрування, що дозволяє надіятися на досягнення компромісу.

Перші дві програми поведінки продукують конфлікти більш високої ступені напруги і утруднюють можливості їх повного вирішення. Конфліктна взаємодія може бути фізичною, в тому числі з використанням насильства, ідеологічною (домінують методи переконання) або носять юридичний характер.

Третьою стадією є завершення конфлікту.

Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту:

                    самозгасання конфлікту. Це ситуації, коли довгі конфлікти гублять свою актуальність і затухають самі по собі;

                    урегулювання конфлікту. Урегулювання лише частково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав'язана сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом втручання зовнішньої третьої сторони. Найбільш активна частина прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими угодами, тому не виключена небезпека нового виникнення конфлікту;

                    вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого компромісу. При цьому переборюються ті умови, що призвели до конфлікту, відновлюється рівновага у взаємовідносинах учасників, установка на боротьбу замінюється установкою на партнерство.

Можливість вирішення конфліктів визначається кількома умовами:

                    по-перше, конфлікт повинен перейти з латентної у відкриту форму, що дозволяє поставити більш точний діагноз самій проблемі: одночасно обмежити неконтрольовані процеси;

                    по-друге, визнання кожною стороною свого опонента і одночасно обмежити неконтрольовані процеси;

                    по-третє, чітке уявлення про предмет суперечки. Прийняття взаємоприйнятних рішень можливо тільки при умові чіткого уявлення про сутність взаємних претензій учасників конфлікту;

                    по-четверте, нормативне регулювання конфлікту. Опоненти повинні згодитися про дотримання певних правил гри, виконання яких допомагає знизити рівень протистояння і почати процедуру переговорів;

                    по-п'яте, готовність сторін до взаємних поступок;

                    по-шосте, послаблення конфлікту за рахунок переводу його на другий рівень.

Так, наприклад, напруга мітингової стихії може бути знята боротьбою сторін у парламенті, у Конституційному суді, у погоджувальних комісіях та інших організаціях, які беруть на себе вирішення і відстоювання сторін. Подібний спосіб регулювання конфлікту отримав назву методу інституціоналізації.

Інструментом вирішення конфліктів є переговори (прямий діалог сторін або з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації), посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики), роз'єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в тому числі норм міжнародного права) і традицій.


3.      Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням проти­річ, виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — дер­жавних, суспільно-політичних, професійних організацій вияв­ляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбува­ється, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебез­печні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності при­кладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо роз­роблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробіт­ництва. На часі перехід української конфліктології від загаль­нотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних кате­горій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регу­лювання та управління соціальними конфліктами, конфлікт­ний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших су­перечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особ­ливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального

значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багато­партійності, політико-економічні колізії в державному і при­ватному секторах економіки, .а також політичні підмурки ет­нічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах.

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідоми­ти, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, при­душення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих полі­тичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Информация о работе Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій