Особливості діяльності викладача ВНЗ

Особливості діяльності викладача  ВНЗ

 

 

Уся історія  навчання й виховання, крім найперших  етапів розвитку людства та поодиноких щасливих винятків, як-от Афінська система  освіти, позначена авторитарністю, недемократичністю, жорстокістю. Це має  глибокі корені. У стародавній Спарті виховання було державною справою і неухильно контролювалося державою. Новонароджених дітей оглядали уповноважені державою особи. Здорових повертали батькам, з вадами і відхиленнями викидали у провалля. У державних навчально-виховних закладах хлопчиків привчали терпіти холод, голод, спеку. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування, у тому числі побиттям. Смерть від катувань вважалася достоїнством вихованця, відчай і плач - ганьбою для батьків і вихователів Українському студентові Падуанського університету Григорію Скибінському наприкінці XVII ст. відрубали руку тільки за те, що він, будучи православним, задля здобуття високої освіти прийняв уніатство, посмів студіювати науку в католицькому навчальному закладі, не належачи до католицької церкви. Проти прізвища студента-українця Павла Скопа, очевидно, через те, що був бідний, у списках того ж університету зроблена помітка "бидло рогате".

 

Лише окремі видатні теоретики, практики освітньої  справи категорично заперечували насилля в педагогіці. Своєю діяльністю вони демонстрували та всіляко обстоювали, інколи навіть ціною власного життя (Януш Корчак), гуманістичну практику едукації людини. Серед педагогів-гуманістів насамперед згадуємо імена Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Л.М. Толстого, M.I. Пирогова, К.Д. Ушинського, Г.Г. Ващенка, Марії Монтессорі, В.О. Сухомлинського. Але наскільки все-таки педагогічна практика була звично жорстокою, що навіть такі педагоги-гуманісти, як   Я.А. Коменський, МЛ. Пирогов в окремих випадках офіційно визнавали можливість і доцільність застосування фізичних заходів впливу до вихованців.

 

Антигуманними рисами освіти пройнятий і радянський період. Хоча декларативно фізичні  покарання не культивувалися, проте  в щоденній шкільній практиці були рутинним явищем. Стосовно ж педагогіки тотальної вимогливості, моральних репресій, психологічного насилля, світоглядного знущання, то ці явища мали масовий характер і санкціонувалися владними структурами. Елементи каральної педагогіки знаходимо і в провідних теоретиків виховної справи радянського часу, наприклад у А. С. Макаренка. Усе це, зрозуміло, не могло не перейти і в освітню практику незалежної України, яка будує відкрите, демократичне, громадянське суспільство і сповідує гуманістичну систему виховання. Інерція має велику силу, і покоління педагогів, вихованих на тоталітарно-авторитарних підходах, не можуть швидко переорієнтуватися, звільнитися від звичних стереотипів. Навчально-виховні заклади, у тому числі вищі, звично використовують методи й засоби авторитарної педагогіки. Ось кілька промовистих прикладів. На прохання студентки-інваліда відстрочити виконання курсової роботи викладач відповідає: "Я не можу цього дозволити, адже університет тобі видаватиме диплом, а не посвідчення про інвалідність". Щойно після тяжкої операції студент просить куратора звільнити його від участі в "трудовому семестрі", але останній лишається невблаганним: "Нічого не знаю, усі повинні відпрацювати". Звичним стало й те, що окремі педагоги використовують екзамен як можливість звести рахунки з недостатньо, на їх погляд, поштивим студентом.

 

Тож створення  сучасної гуманістичної педагогіки вимагає й відповідного нового образу викладача. Яким саме бачиться викладач вищої школи, у чому полягає його місія, які вимоги висуває суспільство до нього? Ці питання не випадково перебувають у полі зору сучасної наукової думки й громадськості. Адже від їх вирішення певною мірою залежить кінцевий результат реформування вищої освіти в Україні.

 

Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, пов'язаному з професійною підготовкою.

 

Нагадаємо, що процес підготовки фахівців з вищою  освітою становить високорозвинену  багатоаспектну систему, основними  функціями якої є:

 

1) продукування  знань - наукові дослідження, упровадження  їх у практику, експертиза; розробка  нових навчальних дисциплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;

 

2)передання  знань - навчальний процес у  розмаїтті форм, методів, засобів  і освітніх технологій;

 

3)поширення  знань - видання навчальних посібників, наукових монографій, статей; виступи  перед громадськістю, участь у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких заходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;

 

4)формування  в того, хто навчається, уміння  й усвідомлення необхідності  навчатися упродовж усього життя.

 

Цими функціями визначаються головні  складові викладацької діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, культурно-просвітницька.

 

Викладач вищої школи має  задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність - глибокі знання й  широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стратегією, методами вирішення творчих завдань;

 

педагогічна компетентність - ґрунтовні  знання педагогіки і психології, зокрема  андрагогіки, медико-біологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними формами, методами, засобами й технологіями навчання;

 

соціально-економічна компетентність - знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного  суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;

 

комунікативна компетентність - культура усної та писемної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними методами і прийомами  міжособистісного спілкування.

 

До цього слід додати і високий  рівень загальної культури - сформований  науковий світогляд, стійка система  національних і загальнолюдських духовно-моральних  цінностей.

 

До безпосередніх функціональних обов'язків викладача вищої школи  належать такі:

 

1.Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, комп'ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.

 

2.Створення навчальних, тренінгових  і контролюючих програм, у тому  числі комп'ютерних.

 

3.Авторська участь у підготовці  навчальної літератури й навчально-методичних  посібників.

 

4.Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних  занять, конференцій, рольових, ситуаційних  і ділових ігор тощо.

 

5.Організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні.

 

6.Пошук і розробка нових педагогічних  методів і освітніх технологій  підвищеної ефективності.

 

7.Консультаційна та інша індивідуальна  робота зі студентами.

 

8.Пошук джерел фінансування  наукових досліджень і споживачів наукових розробок.

 

9.Планування, організація й виконання  наукових досліджень і конкретних  практичних розробок.

 

10.Підготовка наукових, науково-популярних  та інших матеріалів.

 

11.Підготовка розробок, які патентуються.

 

12.Реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної роботи зі студентами, під час неформального спілкування з ними.

 

13.Неперервний особистісний і  професійний розвиток, підвищення  наукової та педагогічної компетентності  й кваліфікації.

 

14.Володіння різними професійно необхідними практичними навичками.

 

У системі відкритої та гнучкої  освіти особлива увага приділяється підготовленості викладача:

 

-до організації навчання на  базі практики через дії та  аналіз цих дій;

 

-формування дослідницьких і  творчих умінь;

 

-формування у студентів віри  у власні можливості й у  реальність професійних досягнень;

 

-вибору залежно від ситуації  відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;

 

-організації студентів у робочі  групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;

 

-підтримки соціальної інтеграції  студентського колективу;

 

-застосування ефективних методик  попередження й розв'язання міжособистісних  і групових конфліктів;

 

-організації індивідуалізованого навчання (робота на "рівнях", у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зворотним зв'язком);

 

-організації самонавчання студентів,  зокрема підготовки їх до самостійного  користування текстовими й позатекстовими  джерелами інформації;

 

-вироблення вміння індивідуального й групового прийняття рішень, а також розв'язування різних проблем перед прийняттям рішень;

 

-формування вмінь самостійного  планування й адаптації до  змінних умов праці; розумового  конструювання через операції  порівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, операційними і синтетичними стадіями поведінки при розв'язуванні проблем;

 

- практичного  застосування концепції різнобічного  навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.

 

Для успішного  виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших  галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.