Поняття про особистість

 

Основним концептуальним елементом  є особовий «конструкт». У кожної людини є своя власна система особових конструктів, яка ділиться на два рівні блоки:

 

1. Блок «ядерних» конструктів  – це приблизно 50 основних  конструктів, які знаходяться  на вершині конструктної системи,  тобто в постійному фокусі  оперативної свідомості. Цими конструктами людина користується найчастіше при взаємодії з іншими людьми.

 

2. Блок периферичних конструктів  – це все останні конструкти. Кількість цих конструктів суто  індивідуально і може варіювати  від сотень до декількох тисяч. [4; c.209]

 

Когнітивний склад особистості  відрізняється наступними характеристиками:

 

1) має краще психічне здоров’я;

 

2) краще справляється із стресом; 

 

3) має вищий рівень самооцінки;

 

4) більш адаптивна до нових  ситуацій. [4; c.210]

 

Згідно когнітивної теорії, особистість – це система організованих особових конструктів, в яких переробляється (сприймається і інтерпретується) особистий досвід людини. Структура особистості в рамках даного підходу розглядається як індивідуально своєрідна ієрархія конструктів.

 

д) Поведінкова теорія особи.

 

Існують два напрями в поведінковій теорії особи – рефлекторний і  соціальний. Рефлекторний напрям представлений  роботами відомих американських  біхевіорістів Дж. Уотсона і Б. Ськиннера. Основоположниками соціального  напряму є американські дослідники А. Бандура і Дж. Роттер.

 

Головним джерелом розвитку особистості, згідно обом напрямам, є середовище в найширшому сенсі цього слова. У особі немає нічого від генетичної або психологічної спадковості. Особистість є продуктом навчання, а її властивості – це узагальнені поведінкові рефлекси і соціальні навики. З точки зору біхевіорістів, можна за бажанням сформувати будь-який тип особистості – працівника або бандита, поета або торговця. Наприклад, Уотсон не робив жодних відмінностей між виробленням емоційних реакцій у людини і слиновидільного рефлексу у собаки, вважаючи, що всі емоційні властивості особистості (страх, тривога, радість, гнів і т. д.) є результатом вироблення класичних умовних рефлексів. Ськиннер, стверджував, що особистість – це сукупність соціальних навиків, що сформувалися в результаті оперантного навчання. Оперантом Ськиннер називав будь-яку зміну середовища в результаті якого-небудь моторного акту. Людина прагне здійснювати ті операнти, після яких слідує підкріплення, і уникає тих, за якими слідує покарання. Таким чином, в результаті певної системи підкріплень і покарань чоловік набуває нових соціальних навиків і, відповідно, нових властивостей особистості – доброти або чесності, агресивності або альтруїзму. [4; c.210]

 

На думку представників другого  напряму, важливу роль в розвитку особистості грають не стільки зовнішні, скільки внутрішні чинники, наприклад  очікування, мета, значущість і так  далі.

 

На думку Бандури, існує чотири основні умови, які визначають формування у людини впевненості в тому, що він може і чого не може зробити:

 

1) минулий досвід (знання, навики); наприклад, якщо раніше міг,  то і зараз, мабуть, зможу; 

 

2) самоінструкція; наприклад, «Я  можу це зробити!»; 

 

3) підвищений емоційний настрій  (алкоголь, музика, любов);

 

4) (найголовніша умова) спостереження,  моделювання, наслідування поведінці  інших людей (спостереження за  реальним життям, перегляд кінофільмів,  читання книг і т. д.); наприклад,  «Якщо інші можуть, то і я  зможу!». 

 

Дж. Роттер виділяє два основні внутрішні блоки особистості – суб’єктивну значущість (структура, що оцінює майбутнє підкріплення) і доступність (структура, пов’язана з чеканням здобуття підкріплення на основі минулого досвіду). Ці блоки не функціонують самостійно, а утворюють загальніший блок, званий поведінковим потенціалом, або блоком когнітивної мотивації. [4; c.211]

 

Таким чином, в рамках даного підходу, особистість – це система соціальних навиків і умовних рефлексів, з одного боку, і система внутрішніх чинників: самоефективності, суб’єктивній значущості і доступності – з іншою. Згідно поведінкової теорії особистості, структура особи – це складно організована ієрархія рефлексів або соціальних навиків, в якій провідну роль грають внутрішні блоки самоефектівності, суб’єктивної значущості і доступності.

 

є) Дійова теорія особистості 

 

Ця теорія набула найбільшого поширення  у вітчизняній психології. Серед  дослідників, що внесли найбільший вклад  до її розвитку, слід назвати перш за все С. Л. Рубінштейна, А. Н. Леонтьева, К. А. Абульханову-Славськую і А. B. Брушлінського. Дана теорія має ряд загальних рис з поведінковою теорією особистості, а також з гуманістичною і когнітивною теоріями.

 

У цьому підході заперечується  біологічне і тим більше психологічне спадкоємство особових властивостей. Головним джерелом розвитку особистості, згідно цієї теорії, є діяльність. Діяльність розуміється як складна динамічна система взаємодій суб’єкта (активної людини) зі світом (з суспільством), в процесі яких і формуються властивості особи (Леонтьев А. Н.). Сформована особистість (внутрішнє) надалі стає ланкою, що опосередковує, через яке зовнішнє робить вплив на людину. [5; c.132]

 

У дієвому підході найбільш популярною є чотирьохкомпонентна модель особистості, яка як основні структурні блоки включає спрямованість, здібності, характер і самоконтроль.

 

Спрямованість – це система стійких  переваг і мотивів (інтересів, ідеалів, установок) особистості, що задає головні  тенденції поведінки особи. Людина з яскраво вираженою спрямованістю  володіє працьовитістю, цілеспрямованістю.

 

Здібності – індивідуально-психологічні властивості, які забезпечують успішність діяльності. Виділяють загальні і  спеціальні (музичні, математичні і  т. д.) здібності. Здібності між собою  взаємозв’язані. Одна із здібностей є  такою, що веде, тоді як інші грають допоміжну роль. Люди відрізняються не

 

останніми блоками і здійснює над  ними контроль: посилення або послаблення  діяльності, корекцію дій і вчинків, передбачення і планування діяльності і т. д. [1; c.34]

 

Таким чином, в рамках дієвого підходу особистість – це свідомий суб’єкт, що займає певне положення в суспільстві і виконує соціально корисну суспільну роль. Структура особистості – це складно організована ієрархія окремих властивостей, блоків (спрямованості, здібностей, характеру, самоконтролю) і системних властивостей особи.

 

е) Диспозиційна теорія -

 

Диспозиційна (від англ. disposition –  схильність) теорія має три основні  напрями: «жорсткий», «м’який» і проміжний  – формально-динамічний.

 

Головним джерелом розвитку особистості, згідно цього підходу, є чинники генно-середової взаємодії, причому одні напрями підкреслюють переважно впливи з боку генетики, інші – з боку середовища.

 

«Жорсткий» напрям намагається  встановити відповідність між певними  жорсткими біологічними структурами людини: властивостями статури, нервовою системою або мозком, з одного боку, і певними особовими властивостями – з іншого. При цьому затверджується, що як самі жорсткі біологічні структури, так і пов’язані з ними особові утворення залежать від загальних генетичних чинників. [6; c. 135]

 

«М’який» напрям диспозиційної  теорії особистості стверджує, що особові  особливості, безумовно, залежать від  біологічних властивостей людського  організму, проте від яких саме і  наскільки – не входить в круг їх дослідницьких завдань. [6; c. 135]

 

Формально-динамічний напрям представлений  в основному роботами вітчизняних  психологів Б. М. Теплова і В. Д. Небиліцина. Основною відмітною особливістю  даного напряму є твердження, що в особі людини існують два  рівні, два різні аспекти особових властивостей – формально-динамічний і змістовний. Змістовні властивості особи близькі до поняття пропріума. Вони є продуктом виховання, навчання, діяльності і охоплюють не лише знання, уміння, навики, але і все багатство внутрішнього світу людини: інтелект, характер, сенси, установки, цілі і т. ін. [6; c. 135]

 

Таким чином, в рамках диспозиційного підходу, особистість – це складна  система формально-динамічних властивостей (темпераменту), меж і соціально-обумовлених  властивостей пропріума. Структура особистості – це організована ієрархія окремих біологічно детермінованих властивостей, що входять в певні співвідношення і створюють певні типи темпераменту, а також сукупність змістовних властивостей, складових пропріум людини. [6; c. 135]

 

 

Висновок 

 

Якщо узагальнити визначення поняття  «особистість», що існують в рамках різних психологічних теорій і шкіл (К.Юнг, Г.Олпорт, Е.Кречмер, К.Льовін, Ж.Нюттек, Дж.Гилфорд, Г.Айзенк, А.Маслоу і інших), то можна сказати, що особистість  традиційно розуміється як синтез всіх характеристик індивіда в унікальну структуру, яка визначається і змінюється в результаті адаптації до мінливого середовища і значною мірою формується реакціями тих, що оточують на поведінку даного індивіда.

 

Отже, можна  сказати, що особистість людини це соціальне за своєю природою, відносно стійка і прижиттєво виникаюча психологічна освіта, що є системою мотиваційних стосунків, що опосередковують взаємодії суб’єкта і об’єкта.

 

Таке визначення особи сповна відповідає її розумінню зокрема у вітчизняній психології (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, А.Н. Леонтьев, Л.І.Божовіч).

 

По-перше, особистість  є атрибутивною характеристикою  кожного людського суб’єкта, але  не самим цим суб’єктом.

 

По-друге, що особистість є такою психологічною характеристикою суб’єкта, яка регулює його стосунки з об’єктивною дійсністю. Таким чином, особистість це система мотиваційних стосунків, яку має суб’єкт.

 

 

Список  використаної літератури

 

1. Ковалев  А. Г. Психология личности. –  М.: Просвещение, 1995. – 254 с.

 

2. Маклаков  А. Г.Общая психология. – СПб.: Питер. – 2001. – 592 с. 

 

3. Маслоу  А. Мотивация и личность. –  СПб.: Евразия, 1999. – 479 с. 

 

4. Психология. Учебник для гуманитарных вузов  / Под общ. ред. В. Н. Дружинина.  – СПб.: Питер. – 2001. – 656 с.

 

5. Рубинштейн  С. Л. Избранные философско-психологические  труды: Основы онтологии, логики  и психологии / РАН, Ин-т психологии. – М.: Наука, 2001. – 462 с. 

 

6. Теплов  Б. М. Избранные труды: В 2 т. / Ред. – сост. Н. С. Лейтес. – М.: Педагогика, 1995. – 157c.

 

7. Фрейд  3. Введение в психоанализ. Лекции. – М.: Наука. – 2001. – 455 с. 

 

8. Юнг К.  Аналитическая психология. – СПб.: Кентавр. – 2004. — 136 с.