Поняття про спілкування

Поняття про спілкування

Спілкування - важлива  духовна потреба людини як суспільної істоти. Потреба людини в спілкуванні  зумовлена суспільним способом її буття  та необхідністю взаємодії в процесі  діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування - явище глибоко  соціальне.

Соціальна природа спілкування виявляється в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб'єкти спілкування постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється в змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених упродовж всього історичного розвитку видах спілкування.

За змістом спілкування  охоплює всі царини людського  буття та діяльності, об'єктивні  та суб'єктивні їх вияви. Спілкування  між людьми має місце при передаванні  знань, досвіду, коли формуються різноманітні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування - це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами  спільної діяльності.

Особливість спілкування - в  його нерозривному зв'язку з діяльністю. Діяльність є головним середовищем і необхідною умовою виникнення і розвитку контактів між людьми, передавання потрібної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій.

Змістом спілкування завжди є інформація, зумовлена потребами  взаємодії людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад роз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обґрунтування певних положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засобом передавання умінь і навичок.

За допомогою словесного опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна  навчити виконувати певну діяльність. Саме так опановуються професійні навички, фізичні та будь-які інші дії.

Змістом спілкування є  знання, уміння та навички - зміст свідомості людини.

Реальні контакти між людьми, впродовж яких вони безпосередньо сприймають один одного, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливостей їх поведінки, манер, рис характеру  та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість людини для людини, виявляються людські симпатії та антипатії.

Спілкування нагадує своєрідну  піраміду, яка складається із чотирьох граней. У його процесі можна пізнати  інших людей, обмінятися з ними інформацією, співпрацювати з ними і водночас пережити емоційний стан, що виникає в результаті цього. 
   Таким чином, спілкування — це процес установлення й розвитку контактів між людьми, що виникає як потреба у спільній діяльності та включає: 
   - сприйняття, пізнання і розуміння партнерів по спілкуванню (перцептивна сторона спілкування); 
   - обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування); 
   - вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтерактивна сторона спілкування). 
   У загальному вигляді спілкування є формою життєдіяльності людей і необхідною умовою їх об´єднання (людина — соціальна істота) та розвитку окремої особистості. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно інтегрує соціальний досвід і культуру, яка передається від покоління до покоління. Спілкування є також важливим фактором психологічного розвитку людини. 
   За своїми формами і видами спілкування досить різноманітне. Способи, сфера і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей — учасників спілкування, соціальним статусом, службовими обов´язками. Спілкування регулюється факторами, пов´язаними з виробництвом, обміном і потребами, а також сформованими і прийнятими в суспільстві законами, правилами, нормами, соціальними інститутами тощо. 
   За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування: 
   - вербальне (словесне) спілкування, яке в свою чергу поділяється на усне та писемне мовлення; 
   - невербальне (безсловесне) спілкування. 
   За деякими даними, 60—80% інформації від співрозмовника ми отримуємо по невербальному каналу. Невербальні засоби спілкування досить різноманітні. До основних належать: 
   - візуальні засоби спілкування (рухи м´язів обличчя, вираз обличчя, очей; рухи рук, ніг — жести; рухи тіла; просторова дистанція; реакція шкіри: почервоніння, пітливість; поза, постава; зовнішній вигляд — одяг, зачіска, косметика, аксесуари); 
   - аудіальні засоби (паралінгвістичні: якість голосу, його діапазон, тональність, темп, ритм, висота звуку; екстралінгвістичні: мовні паузи, сміх, плач, зітхання, кашель, плескання); 
   - тактильні засоби спілкування включають усе, що пов´язано з дотиками співрозмовників (потискання рук, обійми, поцілунки, поплескування по плечах тощо); 
   - ольфакторні засоби спілкування, які включають приємні та неприємні запахи навколишнього світу, природні та штучні запахи людини. 
   На невербальні засоби впливає конкретна культура того чи іншого народу, тому дуже важко знайти спільні норми для всього людства. 
   За характером зв´язку спілкування поділяється на: 
   - безпосереднє (контакт один на один); 
   - опосередковане — за допомогою письмових чи технічних засобів, віддалених у часі чи в просторі учасників спілкування; 
   За кількістю учасників у спілкуванні розрізняють такі різновиди спілкування: 
   - міжособистісне спілкування, тобто безпосередні контакти людей у групах чи парах, постійних за складом учасників; 
   - масове спілкування, тобто багато безпосередніх контактів між незнайомими людьми, а також комунікація, опосередкована різними видами засобів масової інформації. 
   За включенням у процес спілкування соціальних складових спілкування поділяють на: 
   - міжособистісне спілкування (спілкування між конкретними особистостями, які володіють індивідуальними якостями, що розкриваються в процесі спілкування і організації взаємних дій). Соціальні ролі мають при цьому допоміжне значення; 
   - рольове спілкування (спілкування між комісіями визначених соціальних ролей, коли дії, поведінка учасника такого спілкування визначаються виконуваною соціальною роллю). У процесі такого спілкування людина відображається не тільки як індивідуальність, а як соціальна одиниця, що виконує визначені функції. Індивідуальність підпорядковується соціальній ролі. Іноді таке спілкування називають ще офіційним, або формальним. 
   Різновидом рольового спілкування є ділове спілкування, тобто спілкування між співрозмовниками (партнерами, опонентами), які мають відповідні соціальні позиції, визначені їх соціальними ролями і відповідними функціями, спрямоване на повне або часткове вирішення конкретних проблем, організацію спільної діяльності, дій.

Засоби спілкування

Людина спілкується за допомогою  знакових систем. Тільки вона здатна виражати й закріплювати в словах і жестах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні предмети та явища, створюючи певний комунікативний простір, в якому об'єднуються, співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об'єктивний. У своєму спілкуванні людина використовує вербальні (словесні) і невербальні засоби.

Вербальні засоби спілкування 

Вербальне спілкування здійснюють, послуговуючись усною і писемною мовою, яка є основою культури народу, невичерпним океаном вселюдського досвіду. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Доки існує мова, доти живе й народ. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

Мова співвіднесена з людиною, тому має бути доступною і для мовця, і для того, кому вона адресована. Співвіднесена вона й зі знаковим механізмом спілкування. Знакові одиниці спілкування піддаються вибору, повторенню, розміщенню, комбінуванню і трансформації. Адже особа, яка говорить або пише, змушена за допомогою комунікації здійснювати вибір, повторення, розміщення, комбінування і трансформацію багатьох слів, інших мовних одиниць з огляду на ситуацію мовлення. Мова пов'язана з мисленням. З її участю відтворюється і формується думка людини. Це дає змогу осмислити такі якості мови, як точність (значення слів співвіднесені зі змістом та обсягом висловлюваних понять), логічність (зв'язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням, що увійшли в структуру мовлення, не суперечить законам логіки, законам мислення). Мова виражає і передає не лише думки, а й почуття, волю людей, а також стани свідомості, які називають естетичними переживаннями. У ній відображаються й умови спілкування (місце, час, жанр, завдання комунікативного процесу).

Зважаючи на мову людини, можна  визначити її етнічну та соціальну  належність. Природна мова може бути розмовною  або літературною. Розмовна мова —  мова повсякденного спілкування, яка  не завжди відповідає загальноприйнятим  нормам, включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності. Літературна мова — природна мова, опрацьована майстрами слова, загальноприйнята в країні, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури. Важливим засобом спілкування є і так звані штучні мови: азбука Морзе, мова глухонімих, шифри та ін. До штучних мов належать також комп'ютерні мови, завдяки яким відбувається спілкування людини з комп'ютером та у мережі Internet.

У міжособистісному спілкуванні використовують письмову та усну мови. Письмова мова дає  змогу спілкуватися із співрозмовниками, які є сучасниками, і тими, хто  житиме у прийдешні часи. Вона стає вирішальною у ситуаціях, де необхідні  точність, відповідальність за кожне слово. Письмова мова реалізується як написання і читання написаного. Усна мова — різновид мовлення, яке сприймається співрозмовниками на слух. Вона значно економніша, тобто потребує менше слів, ніж письмова.

Невербальні засоби спілкування

До таких засобів належить система  знаків, які відрізняються від  мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні  й невербальні засоби можуть підсилювати  або послаблювати дію один одного. Мова невербального спілкування  є мовою не лише жестів, а й почуттів.

Невербальне (лат. verbalis, від verbum — слово) спілкування — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації  взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на Іншу людину.

Таке спілкування є і комунікативним феноменом, і предметом соціальної перцепції (лат. perceptio — сприймання), і видом взаємодії. Поняття "невербальне  спілкування" ширше за змістом, ніж поняття "невербальні комунікації" і "невербальна поведінка".

Невербальні комунікації — система  символів, знаків, жестів, відчужених і  незалежних від психологічних і  соціально-психологічних властивостей людини, наділених чіткими значеннями, що використовуються для передавання повідомлення.

Ці символи, знаки, жести можуть бути описані як лінгвістичні знакові  системи.

Невербальна поведінка, на думку сучасного  російського дослідника В. Лабунської, поєднує в собі особистісні форми  поведінки з груповими, соціокультурними. їй властива єдність неінтенціональних (лат. — прагнення, поривання, спрямованість мислення, свідомості на який-небудь предмет), неконвенціональних (лат. — угода, договір), неусвідомлюваних рухів з усвідомлюваними, спрямованими, тобто такими, що мають чіткі семантичні межі.

Невербальна поведінка — найрізноманітніші  рухи (жести, експресія обличчя, пози, інтонаційно-ритмічні особливості  голосу, дотик), які виражають психічні стани людини, її ставлення до партнера, до ситуації спілкування загалом.

Процеси кодування та інтерпретація  невербальної поведінки залежать від  віку, особистісних особливостей людей, а також від ситуації спілкування, комунікативних завдань і комунікативних установок. Успішність кодування та інтерпретації залежить від значущості для партнерів ситуації спілкування та їх взаємин. У незначущій для партнерів ситуації спілкування невербальна поведінка перетворюється на фон, перестає бути кодом, а отже діагностичним, комунікативним засобом. Якщо невербальна інформація стає "фоном" хоча б для одного з партнерів, то вона перетворюється на "невербальні шуми". Результатом інтерпретації невербального спілкування може бути установка на невербальну поведінку як специфічну знакову систему, що змінює свої характеристики відповідно з видом невербально! інформації.

До основних знакових систем належать:

— оптико-кінетична. Охоплює жести, міміку, пантоміміку, коли джерелом психологічної  інформації є руки, обличчя, постава;

— паралінгвістична. Це система вокалізації, тобто якість, діапазон, тональність голосу;

— екстралінгвістична. Йдеться про  використання у мові пауз, сміху, інших  вкраплень;

— візуальне спілкування ("контакт  очима"). Періодично дивлячись в  обличчя співрозмовника, людина приділяє йому увагу, що особливо цінується у  спілкуванні;

— проксеміка (лат. — найближчий). Передбачає організацію простору і часу спілкування (часу затримання початку спілкування, розміщення партнерів за столом переговорів тощо).

Специфічною знаковою системою вважають смак, запахи партнерів по спілкуванню. Будучи найменш задіяними у комунікативному процесі, вони все-таки впливають, здебільшого мимоволі, на його учасників процесу.

Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі  до них, інші — або не обізнані з  цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Невербальне, як і мовне, спілкування передбачає зворотний зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок сприятливо впливає на взаємини між співрозмовниками. Наприклад, кивок голови партнера є сигналом, що він уважно слухає. Негативний зворотний зв'язок супроводжує або породжує деструктивні взаємини. Партнер, який роздратовано відповідає на запитання співрозмовника, подає негативні сигнали.

Мистецтво спілкування передбачає бездоганне володіння як письмовою та усною мовами, так і вмінням оптимально використовувати вербальну і невербальну мови у кожній ситуації спілкування. При цьому важливо не відсторонюватися від особистісних проблем співрозмовника, адже захоплення інструментальним аспектом спілкування може нівелювати духовну сутність особистості, спричинити спрощене трактування спілкування.

Рівні спілкування 
1. Конвенційний рівень (лат. convencionalis — відповідно до договору): здійснюється відповідно до прийнятих правил, обмежений певними умовами, які визначені заздалегідь. Вимагає високої культури спілкування, ретельного дотримання певних правил.

2. Примітивний рівень: для того, хто виявляє ініціативу спілкування,  співбесідник є всього-на-всього  предметом потрібним чи таким,  що стоїть на перешкоді діяльності ініціатора. Якщо потрібний — оволодіти ним, коли заважає — відштовхнути, знехтувати.

3. Маніпулятивний рівень: партнер  — це лише суперник у певній  грі, яку треба будь-що виграти.

4. Стандартизований рівень: спілкування  ґрунтується на стандартах, а не на взаємному розумінні актуальності ролей один одного. Це своєрідний "контакт масок".

б. Ігровий рівень: спілкування  здійснюється в ігровій формі, що вимагає від партнерів вияву  творчості, добору таких прийомів, які  допомогли б підтримувати запропонований тон.

6. Діловий рівень: передбачає організацію  співбесідника чи колективу вихованців  на виконання конкретної справи, що стосується обох партнерів.

7. Духовний рівень; є вищим етапом  людського спілкування. За такого  спілкування партнер сприймається як носій духовного начала, і усвідомлення цього пробуджує у співрозмовника почуття особливої уваги, шанобливості.