Сприймання

Дотикове сприймання форми  предмета відбувається за допомогою  тактильного і кінестетичного аналізаторів.Щоб визначити форму предмета, якого людина не бачить, вона обмацує його з різних боків, повертає в руках, обводить контур рукою, перевіряє правильність його сприймання.

В основі сприймання розмірів предмета — комбінація двох подразників: розмірів зображення предмета на сітківці ока і напруження м'язів очей. Чітке зображення предмета на сітківці ока забезпечується дією механізмів акомодації й конвергенції.

Акомодація (лат. accomodatio — пристосування) — зміна опуклості кришталика ока відповідно до його віддалі до предмета. Щоб одержати чітке зображення різно-віддалених предметів на фовеальній (центральній, що має найбільшу чутливість) ділянці сітківки, шляхом акомодації змінюється кривизна кришталика ока. Це здійснюється за допомогою ціліарного м'яза, який прикріплений до кришталика ока і, скорочуючись чи розслаблюючись, змінює його опуклість.

Конвергенція (лат. convergo —  сходжуся, наближаюся) — зведення зорових  осей обох очей на фіксованому предметі. Певній величині акомодації відповідає певний кут зведення зорових осей, що забезпечується роботою м'язів очей. Кінестетичні збудження, що виникають при акомодації і конвергенції, надходять у кору мозку разом із зоровими збудженнями, які спрямовуються від сітківок очей. Поєднання величини зображення предмета на сітківці й напруження м'язів очей внаслідок акомодації та конвергенції є умовно-рефлекторним сигналом про розмір цього предмета.

Під час визначення величини предметів, які перебувають за межами акомодації (до 7—9 метрів) і конвергенції (до 450 метрів) очей, велике значення має порівняння їх розмірів із величиною предметів оточення, яка виступає як еталон. За відсутності цього еталону оцінювати предмети за розміром важко.

У 1709 р. англійський філософ Джордж Берклі (1685— 1753) висловив ідею про те, що м'язи ока відіграють основну роль у сприйманні абсолютної віддалі до предметів. Він вважав, що перцептивна інформація (величина зображення предмета на сітківці ока) не є стимулом, який викликає відчуття віддаленості, а в процесі набуття досвіду асоціюється з ним і стає ознакою віддаленості. Щоб установити, чи є кут зведення зорових осей на предметі (конвергенція) або зміна опуклості кришталика ока (акомодація) ознакою віддаленості, необхідно було: 1) показати, що абсолютна віддаленість об'єкта однозначно визначає величину конвергенції, необхідну для біфіксації об'єкта; 2) експериментально довести, що систематична зміна конвергенції (чи акомоації) закономірно викликає зміну сприймання віддалі до об'єкта.

Перша умова, без сумніву, виконується, оскільки кут конвергенції (р можна представити як функцію віддалі до об'єкта ф = 2b/h, де 2b — відстань між центрами обох очей, h — віддаль від предмета до спостерігача.

Складнішою є друга  умова. Лише дослідження, проведені в 60-х роках XX ст. американськими вченими, показали, що одні індивіди можуть використовувати конвергенцію як ознаку абсолютної віддалі до предмета, інші — ні.

Один із варіантів гіпотези про акомодацію і конвергенцію як ознаку віддалі передбачає дані пропріоцептивних відчуттів (величину збуджень), які йдуть від м'язів очей. Проте роздільна здатність пропріоцептивної системи дуже низька, і на її основі не можна здійснювати необхідне просторове диференціювання. Останнім часом вітчизняні вчені висловлюють думку, за якою конвергенція й акомодація самі по собі не є ознаками віддалі, а можуть поліпшувати роботу інших механізмів, що здійснюють просторовий аналіз. В основному сприймання віддалі до предмета відбувається завдяки бінокулярному зору. Будь-який об'єкт, який потрапляє в поле зору обох очей, породжує два монокулярні образи. При сприйманні віддалених об'єктів зорові осі паралельні, а тому зображення предметів людина бачить у тих самих місцях простору. Точкам зображення на сітківці одного ока відповідають точки зображення на сітківці другого. Такі точки називають кореспондуючими. Це симетричні точки сітківок, які збіглися б при накладанні однієї сітківки на іншу, якщо сумістити їх осі. Збудження кореспондуючих точок сітківок дає відчуття одного об'єкта в полі зору.

Оскільки очі рознесені  в просторі, то лівий і правий монокулярні образи відрізняються. Мірою відмінності є диспаратність (лат. disparatus — відокремлюю) — несумісність. Диспаратними є не кореспондуючі точки сітківок. Існує три сенсорні реакції організму на диспаратність: фузія, стереоскопічний ефект, диплопія.

Якщо диспаратність зображень  мала, то відбувається фузія (злиття) обох образів у єдиний. Відчуття глибини простору немає. Це буває при диспаратності від 0 до 1 — 1,5 кутових мінут. При середній диспаратності від 1,5 до 6—10 кутових мінут образи зливаються, і виникає враження об'ємності — стереоскопічний ефект. Якщо диспаратність від 10 до 15—20 кутових мінут, то виникає диплопія (подвоєне зображення). Сприймання глибини простору може здійснюватися завдяки наявності вторинних ознак, що є умовними сигналами віддаленості об'єктів: лінійної перспективи, заповненості простору, повітряної перспективи, зміни кольору об'єктів тощо.

Однією зі складових сприймання простору є сприймання напряму на об'єкт. Воно відбувається на основі вертикального положення тіла людини щодо поверхні землі. Тому у визначенні напряму, крім зорових відчуттів, мають значення відомості, які надходять із кінестетичного і вестибулярного апаратів. При бінокулярному зорі напрям видимого предмета визначається за законом тотожного напряму Герінга, відповідно до якого подразники, які збуджують кореспондуючі точки, спостерігач бачить у напрямі, що проходить через середину віддалі між очима, ніби за допомогою «циклопічного» ока. Сприймання напряму звуку відбувається при бінауральному слуханні. Основою для його визначення є різниця в часі надходження в кору мозку слухових подразнень від лівого і правого вух.

Перцептивна система людини не завжди адекватно відображає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання — зорові ілюзії. Вони властиві всім людям. Так, дівчина в білій сукні здається повнішою, ніж у темній. Тканина в горизонтальну смужку повнить фігуру, а у вертикальну — робить людину вищою. Зорові ілюзії виявлено й у тварин.

Останнім часом у зв'язку з успіхами кібернетики, автоматики, астрономії, що вимагають від людини тонкого диференціювання часових відношень, особливо актуальною стала проблема сприймання часу.

2. Сприймання часу.

Воно є відображенням  у свідомості тривалості, швидкості та послідовності подій.

Клінічні спостереження  свідчать, що сприймання часу є результатом  процесів відображення, що відбуваються в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в мозку існує самостійний центр часу, практикою це не підтверджено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку. Зарубіжні психологи поділяють думку про таламічну локалізацію часових сприймань, обмежуючи її механізмами проміжного мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієнтування людини в часі відбувається за допомогою коркових відділів мозку. Збудження і гальмування мають певну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і змінюються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження й гальмування, і є основою відліку часу. У відображенні часу беруть участь різні аналізатори, але найточніше розрізняють невеликі часові інтервали слуховий і кінестетичний аналізатори. Саме кінестетичний аналізатор І. Сєченов назвав органом сприймання просторових і часових відношень.

Сприймання тривалих часових  проміжків значно залежить від характеру  суб'єктивних переживань особистості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою  діяльністю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна. У сенсорно збіднених умовах спостерігається суб'єктивне сповільнення плину часу.

На сприймання часу впливають  емоції людини: при позитивних емоціях  виникає ілюзія прискореного плину  часу, а при негативних — час  суб'єктивно сповільнюється. Так  само сприймання часу залежить від  вікових особливостей людей: у дитинстві  час минає суб'єктивно повільніше, а в дорослої людини — швидше. Отже, «чуття часу» не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини й умов, у яких вона відбувається.

3. Сприймання руху.

Суть його виявляється  у відображенні зміни положення  предметів у просторі протягом певного  часу. У цьому процесі провідна роль належить зоровому аналізатору і кінестетичним відчуттям. Показниками руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об'єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого  погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зображення об'єкта на сітківці ока, в другому — внаслідок функціонування око — рухової системи.

Спостереження за нерухомими об'єктами іноді породжує ілюзії, в  яких рух сприймається як індукований, стробоскопічний або автокінетичний.

Ілюзія індукованого руху полягає в тому, що за відносного переміщення двох об'єктів рухомим здається об'єкт, який насправді є нерухомим. Місяць, який ховається за хмари, часто сприймається таким, що рухається.

Стробоскопічний (гр. strobos — кружляння) рух виникає за швидкої зміни нерухомих картин, як у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним, і широко використовується в рухливій рекламі.

Автокінетичний рух спостерігається  при фіксованому погляді на нерухому точку, яка світиться в темряві. Людині починає здаватися, ніби точка рухається. У сприйманні руху беруть участь і слуховий та кінестетичний аналізатори. Зміни в інтенсивності звучання, що відбуваються з певною швидкістю, справляють враження наближення або віддалення його джерела. В основі сприймання руху — умовний рефлекс на зоровий, слуховий чи кінестетичний подразник.

Отже, сприймання є складним пізнавальним процесом, який відбувається в умовах безпосереднього впливу предмета як комплексного подразника на аналізатори і здійснюється за допомогою системи активних перцептивних дій.