Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Октября 2013 в 11:34, реферат
Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст. розвивалися в умовах боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. Феодали споруджували у цей час замки і фортеці — опорні пункти їх панування. З другого боку, створення укріплень викликалося необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, а згодом і вторгнень турецьких військ.
1. Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст.
2. Зразки оборонної архітектури XIV – XVI ст.
- Луцький замок
- Кам’янець-Подільський замок
- Хотинський замок
- Білгород-Дністровська фортеця.
Міністерство культури України
Відокремлений підрозділ «Миколаївська філія
Київського національного університету культури і мистецтв»
Факультет мистецтв
Кафедра хореографії
Виконала:
студентка групи ХН-2
заочної форми навчання
Іванюк Т.В.
Перевірив:
Сапак Н.В.
Миколаїв – 2013 рік
ПЛАН
Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини XVI ст. розвивалися в умовах боротьби народних мас проти соціального й національного гноблення. Феодали споруджували у цей час замки і фортеці — опорні пункти їх панування. З другого боку, створення укріплень викликалося необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, а згодом і вторгнень турецьких військ. Оборонне будівництво ставало провідним і поглинало величезні матеріальні й людські ресурси. Важливу роль у спорудженні замків відігравали місцеві будівничі та інженери, про що свідчить особливість стилю оборонної архітектури цього періоду, планування та будова башт, брам тощо. Головним будівельним матеріалом лишалося дерево, хоча питома вага каменю й цегли зростала. З дерева зводилася переважна більшість споруд — від простого житла чи ґанку до палаців і замків.
У оборонній архітектурі також помітні зміни. Стіни й башти старих замків надбудовувалися і зміцнювалися примуровуванням (потовщенням). Башти майже рівномірно розташовувалися по периметру подвір'я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити замок у Луцьку. Триярусні башти й стіни його раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів. Тепер зубці-мерлони замуровували і надбудовували; бійницям у два (а подекуди й у три) яруси надавали такої форми, щоб забезпечити обстріл із вогнепальної зброї. На баштах зведено було ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII— XIV ст., зокрема в Кам'янці, Білгороді (Дністровському), Мукачеві, Кременці, Невицькому, Хотині.
Старі укріплені боярські садиби поступово еволюціонують у магнатські замки. З цим пов'язана, наприклад, структура замків в Олеську, Клевані, Острозі. Так, замок в Острозі дуже схожий за своєю схемою з укріпленнями в Чорторийську або в Кам'янці (Волинському). У ньому в оточенні, мабуть, дерев'яних стін, ближче до східного боку, було збудовано так звану вежу й дім, мурований на взірець західноєвропейських донжонів: він мав підйомний міст і міг витримати тривалу облогу.
Застосування вогнепальної зброї справило великий вплив і на формування структури замків. У XV ст. башти в основному влаштовувалися так, що виступали за поле стіни і мали або квадратну, або неправильну п'ятикутну форму, кутом до фронту, що значно посилювало їхню витривалість проти мушкетного й гарматного обстрілу та створювало сприятливі умови для флангового вогню. І в мурах, і в баштах збільшують кількість бійниць.
У замку в Клевані (XV ст.), який найкраще зберігся, бійниці розміщені в три яруси, мають великі бойові камери для гармат і обслуги. Враження особливої могутності будівничий Клеванського замку досягає тим, що робить башти і стіни трохи звуженими догори.
Більшість монастирів, крім таких стародавніх укріплених комплексів, як Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир у Переяславі, Єлецький у Чернігові, обводилися міцними стінами. До нашого часу збереглася лише невелика частина цих укріплень, але й вони свідчать про появу в XIV—XVI ст. типу монастиря-фортеці. Архітектурою ці споруди мало різняться від інших видів укріплень. Лише набір будівель, внутрішнє планування та розташування головного храму вносять певну відмінність від звичайної фортеці. Якщо храм не пристосований до оборони за первісним задумом, то його зводили посеред двору — Межиріч (XV ст.), Дермань (XV ст.), а інколи й укріплену церкву теж ставили посеред двору, як в Уневі, і вона виконувала роль донжона. Але часто храми включалися в систему обвідних мурів так, що одна із стін храму становить їх продовження, як Успенська церква в Зимному (1495), Богоявленська в Острозькому замку (XV ст.).
У
культовій архітектурі в
В
урочистій архітектурі
у
XV — на початку XVI ст. в архітектурі
невеликих храмів з'являються нові
риси, безпосередньо пов'язані з
народними ідеалами. Маленька церква
Трійці в Зимному (1465) становить неабиякий
інтерес, бо в цьому мініатюрному
храмі, що має лише один неф з апсидою,
вперше в мурованій архітектурі
застосовано новий
Муроване будівництво на Подніпров'ї та Сіверщині обмежувалося Києвом і Черніговом. У Києві після монголо-татарської навали були відбудовані споруди XI—XII ст. — Софійський, Михайлівський та Успенський собори, Печерський монастир, а в Чернігові — храми Спаса, Єлецький та П'ятницький. Крім цього, біля прославлених храмів будували невеликі каплиці — усипальниці. Але найбільше тут будували з дерева. На жаль, пам'яток тієї доби не збереглося, і ми можемо мати певне уявлення про них лише з пізніших джерел — описів XVII ст. Ретроспективно можна судити про багатство й велике розмаїття планово-просторових структур — замків, жител, палаців, храмів, господарчих та виробничих споруд, різноманітних за об'ємами, силуетом і пропорційним ладом. Дерев'яне народне будівництво зберігало віковічний досвід, творило безперервний ланцюг традицій, не дозволяло безслідно зникнути знайденим вдалим інженерно-конструктивним розв'язанням і мистецьки довершеним формам, було невичерпним джерелом творчості наступних поколінь.
Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося при інтенсивному проникненні в нього народного струменя. Пригнобленому іноземними загарбниками українському народові була потрібна єдність, здатна зміцнити й згуртувати його для відсічі ворогові, і ця ідея знайшла яскраве втілення у фресках (монастиря в с. Лаврі) «Вселенських соборів» та «Акафисті Богоматері». Українських майстрів запрошували працювати також і до польських земель. Їм належать, наприклад, фрески у Вісліцькому колегіаті з характерними готичними рисами в трактуванні архітектури, а також в обличчях персонажів, де бачимо енергійне моделювання форми широким пензлем, що надає їй особливу міцність і конструктивність. Цю тенденцію далі поглиблюють українські майстри фресок замкової каплиці в Любліні (1418) на чолі з волинським живописцем Андрієм. Для цих розписів характерні персонажі, виконані енергійно й упевнено, з народними обличчями, сповненими внутрішнього драматизму.
Поряд
з фресковим живописом з XV ст.
дедалі більшого розповсюдження набувають
на українських землях ікони, намальовані
на дошках. Вони зберігають багато спільного
з мистецтвом Пскова й Новгорода.
Замість невисокої
Образ воїна-звитяжця знайшов яскраве втілення в іконі Юрія Змієборця із Станилі (кінець XIV ст.). Його зображено в лицарських латах на вороному коні, що топче змія, із списом в руках, червоний плащ переможно розвівається на вітрі. Надзвичайно динамічний силует і яскравий колорит — характерні риси цього визначного твору образотворчого мистецтва.
Посилення
впливів церкви, яка намагалася навіяти
народним масам почуття жаху перед
муками загробного життя, знайшло вияв
у іконах «Страшного суду». Але під
впливом значної кількості
Ікона богородиці з с. Красова показує, як у живопису вироблявся емоційний образ жінки-матері. Обличчя не темне, а світлорожеве, з довгими дугороздільними бровами, маленьким ротом, трохи сумними й задумливими очима.
Митців хвилювала таємниця життя і смерті. В ікони вносилися побутові елементи. Ікона «Оплакування Христа» з Трушевич — це реквієм у фарбах. Емоції горя і страждання передано різким, дзвінким колоритом, патетичними жестами й ритмом силуетів фігур.
Нерідко на іконах (зокрема, «Воздвижения», «Покрови») поруч із святими зображуються різні історичні діячі або замовці ікон. На початку XVI ст. пом'якшуються риси облич, більш вишуканими стають силуети фігур, ритміка складок і зображення одягу.
Про рівень книжкового мистецтва Києва наприкінці XIV ст. свідчать мініатюри Київського псалтиря (1397), написані Спиридонієм. У них багато народних жанрових сценок: будівництво вежі з пристосуванням для підняття вантажу, гончарі розписують посуд, люди жарять м'ясо на рожнах, вершники у бою, воїни при облозі міста. Соковитий, яскравий колорит, витончені жести, граціозні постаті майстер малює з каліграфічною відточеністю, а численні золоті штрихи — асисти нагадують про колористичне багатство давніх розписів та мозаїк і фресок Києва.
Загалом у XV — першій половині XVI ст. в українському малярстві помітне прагнення більш життєво й правдиво зобразити людей, наділити їх образи виразністю і гідністю, що цінувалися в народі.
Як бачимо, в мистецькій творчості цієї доби український народ досяг великих успіхів. Її розвиток відбувається під знаком все глибшого проникнення ідеалів свого часу. Все це зумовило чарівність і неминущу вартість створеного.
Зразки оборонної архітектури XIV – XVI ст.Луцький замок. Князівський (згодом королівський) замок належить до укріплень мисового типу. Розташований він на пагорбі між течіями річки Стир та її рукава Глушець на південно-східній околиці історичного ядра міста. Будувався з кінця ХІІІ до ХVІ ст. на місці давньоруського дерев'яного укріплення, знищеного у 1261 році за наказом монгольського хана Бурундая. З південної сторони, де замок не був захищений річкою, був рів, наповнений водою, таким чином, що підхід до фортеці здійснювався лише за допомогою підйомного мосту. Замок був одним з наймогутніших у середньовічній Волині. Зведений у стилі поширених тоді романських фортець з елементами готики: у плані мав форму неправильного трикутника з дещо опуклими назовні сторонами, який відповідав природному рельєфу ділянки і був обмежений високими 12-тиметровими стінами з трьома баштами – В'їзна, Стирова (Свидригайлова), Владича. Всі укріплення були мурованими. Цегляні з лицьових поверхонь стіни всередині були забутовані блоками вапняку та уламками цегли на вапняному розчині. Оборонні мури оточують замкове подвір'я по периметру. Товщина їх сягає 2,6-3 м. Первісно мури завершувалися широкими зубцями – мерлонами; в центрі кожного зубця було влаштовано лучну бійницю. У процесі модернізацій ХV –ХVІ ст. проміжки між зубцями закладено, верхню частину мурів зсередини підсилено і над ними надбудовано ще два яруси, завдяки чому висота мурів і досягла І2-13м. В'їзна башта знаходиться в західному кутку замку, і звернена вона у бік міста. У плані башта майже квадратна (13,5х13,0 м), первісно триярусна і завершена зубцями. До в'їзних воріт через оборонний рів у давнину було перекинуто дерев'яний міст зі звідною ланкою, про що свідчить опис 1545 р. З оборонними мурами башта сполучається крученими сходами, влаштованими в товщі північної та південної стін. Стирова башта розміщена на переломі оборонних мурів у південно-східній частині замку, зверненій у бік р. Стир. Дослідженнями підвального ярусу башти та його фундаментів, проведеними в 1978 р, встановлено, що башту збудовано на залишках давнішої, вимурованої з блоків вапняку. Башта - майже квадратна в плані (10x9,5 м), чотириярусна, з підвалом. Товщина стін нижнього ярусу – близько 3 м. Первісно башта завершувалась зубцями. У ХV –ХVІ ст. вона була надбудована, після чого висота її досягла 23 м, а в архітектурі з'явились ренесансні деталі (аттик з фігурним завершенням, обрамлення вікон, карнизи). Владича башта підсилює північно-західний ріг оборонних мурів замку. Назва походить від двору луцьких єпископів ("владик"), який у давнину знаходився поблизу башти. Це майже квадратна в плані (8,5*8,0 м), чотириярусна цегляна споруда. Товщина стін нижнього ярусу - близько 3 м. Як і дві попередні, ця башта первісно завершувалася зубцями. У ХV-ХVІ ст. вона зазнала модернізації, наслідком якої було збільшення її висоти та зміна форми бійниць. Місто Кам’янець-Подільський вперше згадується у літописах ХІІ ст. На той час Поділля входило до складу Галицько-Волинського князівства. Основна населення міста від часу його заснування була місцеве, українське. Згодом до міста стали прибувати вірменські ремісники й купці. В ХІV-ХVІІ століттях повз місто пролягав шлях татар. На той час вони почували в причорноморських степах і здійснювали набіги на міста Праукраїни. Для посилення оборони і міст будували нові та відроджували старі замки й фортеці. Місце розташування укріплення вибралося таке, щоб підступи до нього захищали природні перешкоди. Відтак перші оборонні укріплення побудували у тих місцях, де можна було проникнути на острів (вузьким перешийком чи коьйоном). Загалом Старий замок подували так, що ріка Смотрич (тече у глибокому яру з крутими скелястими берегами) оперізує немалу ділянку еліптичної форми там, де побудоване Старе місто). Із заходу, де русло річки, до міста примикає замок, розташований на високому плато. Між замком і Старим містом збудували міст, що в першій половині ХVІ ст. був дерев’яний і стояв на кам’яних стовпах. Укріплення Старого замку, можливо, будувалося на місцях давніших укріплень (відомості майже не збереглися). Першу згаду (датовану 1374 роком) про Кам’янець-Подільський замок знаходимо у грамоті князя Юрія Корятовича (володів тоді Поділлям). Замок мав два в’їзди: один з боку міста, а другий з поля, через що й називався Польною брамою. Біля брам були приміщення для воротаря. На території замку побудували будинки для стражників, а також кухню, склади провізії та військових припасів, церкву. Уже в ХV ст. місто стає потужним торгово-промисловим центром, відтак розпочинається його інтенсивна забудова. Але в середині цього століття татарські набіги частішають, тому дерев’яні укріплення (хоча деякі з них одразу були кам’яними) замінено на кам’яні. Фортифікаційна споруда мала форму багатокутники витягнутої форми, що був обнесений високими стінами з баштами на кутах. З правого боку від східних воріт замку була розташована п’ятигранна Чорна башта з криницею, що мала глибину 36 метрів, а ширину 6. Біля річки була розташована Водна башта, саме вона була пристосована для подачі води в замок. Денна триярусна башта мала отвори, призначені для викорчування гармат на стіни укріплень та на верхню площадку Нової башти. З південно-західного боку над яром, на відстані 30 м одна до одної "виросли" триярусні башти, форма яких нагадує форму неправильного циліндра. Їх називають Яедська, Тенчинська, Ковпак. А також одна чотириярусна башта – Папська або Кармелюкові (в ній був двічі ув’язнений ватажок визвольного селянського повстання на Поділлі Устим Кармелюк). Позаяк замок постійно треба було відбудовувати, то в ХVІ ст. було обладнане спеціальне приміщення для кам’янотесаних робіт де працювало багато місцевих майстрів. І вже в ХVІ ст. збудували комплекс оборонних споруд, що зберігалися до сьогодні, і має назву Нового замку. Укріплення складається з ровів, валів та підземних приміщень, що збудовані з каменю і перекриті склепіннями. У центрі споруди був великий двір, обнесений земляними валами. З Старим замком він був поєднаний підйомним мостом. Комплекс укріплень складався з таких споруд: замковий міст, міська брама, вірменський бостон, Вітряна брама, Польська брама, башта Ста фона Баторія, Різницька башта. Хотинська фортеця Поселення на території Хотинськщї фортеці, за історичними дослідженнями, існувало ще за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (VII – IX ст.) в Київській Русі. Кам‘яна фортеця ж була побудована Данилом Галецький (1201 – 1264) в 50-х роках XIII століття на місці дерев‘яних укріплень, і хоча поступалася своїми розмірами нинішньої фортеці, але відмінно обороняла князівство і переправу через Дністер від набігів степових орд. Розташовувалася вона на місці нинішньої Північної вежі. В кінці XIV столітті після розширення Молдавського князівства на північ, Хотин став його основним форпостом при захисті від Османської імперії, Угорщини і Польщі. А після значної реконструкції (збільшення площі фортеці в три рази, зведення кам‘яної стіни завширшки 5 м і висотою 40 м, побудування комендантського палацу, під яким розташовуються два великих підвали для провіанту і зброї) Стефаном III Великим (рум. Ştefan cel Mare şi Sfînt 1433 – 1504) фортеця на два століття стає резиденцією молдовських владик. Вперше Хотинська фортеця зазнала облоги у 1476 році, коли її безуспішно намагалися захопити війська турецького султана Мухаммеда II Завойовника (осм. محمد ثانى – Mehmed-i sânî 1432 – 1481). Після переходу Молдови під протекторат Османської імперії під управлінням Сулеймана I Пишного (осм. سليمانا اول – Süleymân-ı evvel 1495 – 1566), який закріпився на бессарабських землях між Прутом і Дністром, фортеця стає турецьким плацдармом для походів на українські землі. У 1538 році фортецю узяли в облогу війська польського короля Сигізмунда I Старого (пол. Zygmunt I Stary 1467 – 1548), при цьому була підірвано прясло південної стіни (ділянка між вежами) з надбрамною вежею. Після реконструкції 1540-1544 рр. прясло відновили, відсунувши далі на південь, а так само спорудили в‘їзну вежу, що служила тільки для проїзду знаті. У 1615 році Хотин знову перейшов у руки поляків, але утримати вони його змогли лише до 1621 року, коли фортеця перейшла за умовами Хотинської мирної угоди молдовським господарям після перемоги спільними військами Речі Посполитої (під проводом Яна Кароля Ходкевича) і козаків Запорізької Січі (під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного) військ Османа II в битві при Хотині. Фактично за підсумками Хотинської війни фортеця знову опинилася в руках Турції. З 1711 по 1718 рр. за розпорядженням султана Ахмеда III (осм. آحمد ثالث – Âhmed-i sâlis 1673 – 1736) на території фортеці під керівництвом французьких інженерів велися широкомасштабні роботи по створенню зовнішньої лінії оборони загальною площею у 22 гектари. (Мощений каменем рів, вал з бастіонами для артилерії і кам‘яний контрескарп). Крім того на території нової фортеці будуються казарми, склади і мечеть. Не дивлячись на модернізацію, фортеця тричі, під час російсько – турецької війни, була взята військами Російської імперії в 1739, 1769 і 1787 рр., проте кожного разу шляхом інтриг поверталася під владу османських правителів Після взяття фортеці в 1806 році і підписання Бухарестського мирного договору у 1812 році Хотин остаточно увійшов до складу Російської імперії У 1856 році Хотинська фортеця була скасована, тому що втратила своє оборонне значення. Нова фортеця Зовнішня лінія оборони (Нова фортеця) Хотинської цитаделі була споруджена 1711 – 1718 рр. згідно з новими, на той момент часу, досягненням в фортифікаційної науці французькими інженерами за розпорядженням османського султана Ахмеда III. Нова фортеця (близько 22 га)
складається з укріпленого Стара фортеця На скелястому березі Дністра в західній частині Нової фортеці височіє середньовічна фортеця (Стара) (бл. 0,7 га) – фортифікаційна споруда, що датується бл.1476 року. Стіни її, які із зовнішнього боку прикрашені мозаїкою з червоної цегли, досягають висоти 40 м і ширини — 7 м. По периметру фортецю захищають п‘ять веж, висота яких коливається від 30 до 35 м, які з‘єднані бойовим коридором з триметровими зубцями:
Аккерман (Білгород-Дністровська фортеця) - одна з найбільших і добре збережених фортець України. Побудована на залишках давньогрецького міста Тіра в XIII столітті. Головною метою Аккерман був захист міста від численних набігів ворогів. Побудована фортеця на крутому березі Дністровського лиману з місцевого каменю. Спочатку фортеця використовувалася генуезцями для охорони торгового шляху і зберігання своїх товарів. Білгород-Дністровська фортеця будувалася і удосконалювалася протягом 200 років. До кінця XV століття Аккерман представляла складну оборонну систему. Фортеця ділилася на три частини - карантинну, цивільну та гарнізонну. Зовні Аккерман являє собою неправильний прямокутник з протяжністю стін приблизно 2,5 км і площею більше 9 га. Висота стін 5-15 м і ширина до 5-ти метрів. Від суші фортеця відокремлювалася ровом глибиною до 26 м і шириною до 14 м. Білгород-Дністровська фортеця витримала багато облог і боїв, але в 1484 році була осаджена 300-тисячною турецькою армією. Після важких 16-ти днів облоги фортеця була здана ворогам. Довгі 328 років над фортецею тривало турецьке панування. Місто з Білгород-Дністровська було перейменоване в Аккерман (білий камінь) і увійшло до складу турецьких земель. У різний час до стін фортеці здійснювали походи козаки під керівництвом гетьманів І. Сірка, Г. Лободи і полководця С. Палія. Але російськими військами фортеця була взята аж в 1806 році. |