Земська реформа

                                                         Вступ

Приступаючи до висвітлення даної  теми слід зауважити, що розкриття і  характеристика земської реформи 60 – 70-х років ХІХ століття в Російській імперії має неабияке значення при вивченні історії України. Ця тема має важливе наукове значення, отримуючи як основне завдання описання, вивчення, пояснення і співставлення реформ 60 - 70-х років ХІХ століття, які були проведені в Російській імперії (і в Україні) і мали досить велике значення для населення тогочасної України

По-перше, реформаторський  курс Олександра ІІ відносно місцевого  управління в Російській імперії  стосувався й України, оскільки остання  входила в склад вищезгаданої держави. В цьому плані актуальність даної теми вбачається у більш  глибокому вивченні історії України через  призму історії Росії, що дає змогу більш змістовно і вірно проаналізувати історію українських земель під владою Російської імперії в другій половині ХІХ століття.

По-друге, дослідження  і аналіз земської реформи, що проводилася в Російській імперії відносно місцевих органів управління взагалі цікаве у розумінні реформаторської діяльності як  такої. Слід зауважити, що дана реформа є прикладом чи не  найкращої реформаторської діяльності російського царизму в галузі місцевого управління.

По-третє, глибоке вивчення історії українського народу на будь-якому  етапі його існування спонукає теперішнє  і  прийдешнє покоління до поваги, любові і наслідування найкращих  здобутків рідної нації.

На даному етапі головним завданням є розкриття проблеми прийняття та проведення земської реформи,що є неабияк необхідним при вивчення історії України.

 

 

 

 

 

1.Причини проведення реформи.

Олександр ІІ  зійшов на престол в лютому 1855 року.

Перший  глобальний удар державній системі був нанесений ззовні. Поразка в Кримській війні (1853 – 1856 рр.) показала дійсний стан кріпосницької Росії. Вона не тільки вийшла з війни переможеною, але й опинилась в міжнародній ізоляції.  Реакційний Священний союз Росії, Прусії та Австрії, створений  під час завершення епохи  наполеонівських воїн, фактично розпався.

Зовнішній політичний курс Миколи I курс виявився нежиттєздатним.  Пройде небагато часу і новому  самодержцю,  і його уряду стане зрозумілим те, що вихід може бути знайдений тільки - в радикальному перегляді всієї політики. Серед ряду стимулів, які штовхали  до зміни курсу, фактори престижу були могутньою рушійною силою.¹

І не випадково, що  перша  заявка уряду на  майбутні  реформи, хоч і дуже непевна, невизначена,  вже знайшла своє відображення в  маніфесті 19-го березня 1856 року,  який проголосив безславні для Росії умови Паризького миру.Через   кілька   днів,   відповідаючи   на   чутки    і   страхи,   які розповсюдилися  серед дворянства з приводу саме цих слів маніфесту, Олександр ІІ проголосив відому промову перед предводителями дворянства в Москві   30-го березня 1856 року, в якій сказав про звільнення селян: “на багато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”.  

Діяв і велетенський економічний стимул. Розуміння того, що вільнонаймана праця  більш  вигідна ніж кріпосна, що кріпосництво, як було відомо уряду і раніше, гальмує розвиток землеробства   і товарного виробництва хліба, примушувало до відміни кріпосного права.

Вже на січень 1857 р.  правлячим  верхам, Олександру ІІ відкрилося дійсне,  вкрай тяжке, загрозливе становище фінансів. За час війни, з 1853 по 1856 роки, дефіцит бюджету на звичайні витрати виріс майже в 7 разів   (з 9 млн. рублів сріблом майже до   61 млн.) а загальна дефіциту – в 6 разів (з 52 млн.    до   37   млн.  крб.).

 

18 лютого 1861 року останній раз зібралася Державна  рада для підписання журналів, а наступного дня, на 6 – ту річницю свого сходження на престол, Олександр ІІ  підписав “Положення 19-го лютого”.

Селянська реформа була прийнята. Кріпосницьке право впало. Переворот в соціально-економічних відносинах був приречений. Такий історичний акт потяг за собою більшість перетворень в різних сферах         життя. ²

Ще в 1857 р.  в Міністерстві внутрішніх справ поступово почалася робота  над проектом земської  реформи,  яка була покладена на нового чиновника особливих доручень М.Є.Салтикова-Щедрина. Комісія М.А.Милютіна, створена при Міністерстві, розробила основні положення земської реформи, яка була прийнята, все ж  таки, тільки в 1864 р. Земська реформа вводила початки  всестанового, виборного представництва  в масштабах  повіту та губернії. І хоч дворянство відігравало в земстві провідну роль. а в губернських земствах було і абсолютно переважаючою більшістю, все ж таки селянство  вперше отримало місце  у всестанових установах.  Компетенція земства була обмежена  місцевими господарськими турботами (про медицину, статистику, ветеринарію,  початкову освіту); справами загальнодержавного масштабу воно, на відміну від губернських   дворянських комітетів під час підготовки селянської  реформи, не займалось,  не мало воно і реальної виконавчої влади.³

Земська реформа викликала  до життя аналогічні перетворення в  міському самоуправлінні (1870 р.), які  також  були підготовлені в Міністерстві внутрішніх справ. По цьому закону в 509 містах Росії вводились нові всестанові органи  міського самоуправління -  міські думи, що обиралися на 4 роки, які із свого середовища вибирали діючі виконавчі органи – міські управи. Право вибирати і бути обраним в  міську думу мали  власники певного майнового цензу, платники   міських   податків,    не    виключаючи і дрібних платників податків. Робітники, службовці  інтелігенція, які не платили міські податки виключалися з рядів виборців. Державна дума підпорядковувалася безпосередньо Сенату, а не місцевій адміністрації, проте губернатор слідкував за законністю її постанов. Компетенція органів міського самоврядування, як і земського, була обмежена  рамками господарських питань, охорони здоров’я, народної освіти.⁴

2. Земська реформа  1864 р.

2.1 Проведення та  проект реформи

За Положенням про  губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні створювалися органи земського самоврядування.

Положення пропонувалося  вести в 33-х губерніях, а в подальшому розповсюдити його дію на Архангельску і Астраханську губернії, 9 західних губерній, Прибалтійську, Бесарабську області, Царство Польське.

Царизм здійснив спробу організації місцевого самоврядування в умовах адміністративної сваволі  і бюрократичної регламентації  діяльності місцевих структур. Земства  організовувалися за територіальною ознакою. Земська реформа торкалася широких питань і економічного життя, суспільних і політичних відносин, культури, і побуту. Намагаючись організувати місцеве самоврядування у вигляді земств, самодержавство водночас прагнуло нічим не послабити свою адміністративну владу на рівні губернії і повіту.

Земська реформа була проведена тільки в шести з  дев'яти українських губерній (Харківській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Катеринославській та Таврійській). У Правобережній Україні земства були введені тільки в 1912 році.⁵         

Три західні губернії Правобережжя не були охоплені земською реформою. Це стало наслідком того, що Російська імперія як державне утворення продовжувала і в умовах зростання капіталістичних відносин залишатися абсолютистською і спиралася на дворянство як основну соціальну опору. Дворянству заздалегідь відводилася провідна роль в органах земського самоврядування, що передбачалися. Тому в губерніях Правобережжя, де серед поміщиків було чимало осіб польського походження, яких підозрювали у співчутті до польського національно-визвольного руху, самодержавство не ризикнуло ввести земське самоврядування. Земства з'явилися тут лише  у   1911 р.

Органами земського  самоврядування згідно з Положенням були губернські та повітові земські збори та їх виконавчі структури - губернські та повітові земські управи. Обрані різними станами суспільства, земські установи принципово відрізнялися від дореформених корпоративно-станових організацій

За Положенням від 1 січня 1864 р. усі виборці поділялися на три групи (курії). Основною ознакою її був характерний для класичного буржуазного суспільства майновий ценз. Творці реформи підкреслювали: «... для визначення більшого чи меншого ступеня участі кожного в господарських інтересах повіту... не вбачалося іншої видимої ознаки, як кількість майна, яким володіє в повіті та чи інша особа».

До першої виборчої курії  входили повітові поміщики, які володіли землею певних розмірів (вони встановлювалися залежно від місцевості — від 200 до 3000 десятин), а також промисловці та торговці, які мали підприємства вартістю не менш як 15 тис. крб. або торговий обіг у 6 тис. крб., чи більше. До числа виборців першої курії входили також уповноважені від дрібних землевласників.

Друга курія мала назву  міської і складалася з власників майна у губернських і прирівняних до них центрах, повітових і заштатних містах. До

неї входили власники міських «торговельно-промислових  закладів, а також жителі міст, які  володіли в межах міста нерухомою  власністю.

Своєрідною даниною стереотипу про однорідність селянства, що склався у середовищі правлячої в Росії була відсутність майнового цензу в третій - селянській - курії. Вибори тут були двоступеневі.Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Хоча третя курія була найбільш численною, кінцевий результат виборів виявлявся не на користь селян.Єдиний із трьох з’їздів – селянський носив чисто становий характер, що надавало можливість брати участь в ньому осіб, що не входять у склад  сільської громади, перш за все сільської інтелігенції.

На з’їздах повітових  землевласників і міських виборчих з’їздах могли вибирати гласних тільки від “своїх”, в той час як сільським виборцям дозволялося вибирати від себе як гласних так і землевласників, що не брали участі в цій курії, і місцевих священнослужителів.

Наслідком запровадження  системи нерівних виборів стало  значне переважання в земствах дворян-поміщиків. Навіть у тих випадках, коли перемогу на виборах здобували селяни, вони не мали можливості нею скористатися. Характерним є такий приклад. У Бобринецькому повіті Херсонської губернії через відмову дворян балотуватися в земську управу були обрані тільки селяни. Але у  зв'язку з неписьменністю вони були вимушені визнати, що вести і діловодство не зможуть. Це стало підставою для призначення нових виборів.⁶

Отже, земства, створені на підставі Положення 1864 р., були цензовими установами. Вибори гласних були куріальними, нерівними. Поміщики за розрахунком на кількість землі отримували значно більше місць, ніж селяни.

Земські вибори проводилися  раз в три роки. Повітові земські  збори відбувалися здебільшого  восени. Скликалися й надзвичайні  збори. Земські збори, як правило, відбувалися  під головуванням повітових предводителів дворянства. На зборах формувалися виконавчі органи земства — повітові земські управи, які й займалися вирішенням поточних питань. Станова належність    голови      повітової      земської      управи     не    обмежувалась

законодавством. У губернські земські збори гласні обиралися за квотою: від шести повітових - один губернський гласний.

Губернські збори також  скликалися раз на рік, допускалися  і надзвичайні (позачергові) збори. Головував на земських зборах губернський предводитель дворянства.

Земське самоврядування мало специфічний характер — воно співіснувало з могутнім бюрократичним апаратом державної адміністрації на місцях. Незважаючи на загальностановий характер, у земського самоврядування було дуже мало важелів впливу на губернську та повітову адміністрацію. Водночас воно не було створене ні на нижчому волосному рівні, ні на рівні загальнодержавному.

Сучасники називали земство будівлею «без фундаменту і даху». Адміністративний контроль з боку агентів уряду  на місцях нерідко набував характеру опіки. Стаття 7 Положення 1864 р. надавала губернаторам право зупиняти виконання будь-якої земської  постанови,  яка,    на    їхню    думку, суперечила «законам і загальнодержавній користі».⁷

2.2 Діяльність земств

Функції земських установ  обмежувалися місцевими господарськими та деякими культурними питаннями: вони доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого значення), займалися організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, налагодженням поштового зв'язку тощо. Земські установи були корисними для суспільства. Але повному розгортанню їхньої діяльності заважало те, що земства перебували під жорстким контролем урядових органів в особі губернаторів і місцевої поліції. Губернатор міг припинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів або невідповідності її державним інтересам (ці підстави тлумачилися по-різному). Не маючи адміністративних прав і відповідного апарату, земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, здебільшого через поліцію.

Водночас навіть за такої обмеженої компетенції жорсткий контроль з боку губернської адміністрації і поліції не давав використовувати сповна ті можливості, що мали земства.

Розв'язання завдань, віднесених Положенням 1864 р. до компетенції земського самоврядування, вимагало формування земствами власного бюджету. Закон надавав їм право оподатковувати земськими зборами майно на підвідомчій території. В умовах відсутності скільки-небудь вірогідних відомостей про дохідність нерухомого майна земські установи взялися за винятково трудомістку роботу з його оцінки. Наслідком цього став потік скарг з боку представників буржуазії. Уряд скористався ними для подальшого урізання й без того недостатніх прав земських установ — вони втратили можливість оподатковувати доходи від торгівлі і промислів. Земські бюджети формувалися переважно з відрахувань від доходів з нерухомості: земель, лісів, дохідних будинків, фабрик, заводів.

Земська реформа здійснювалася  в Україні не одночасна. Уряд прагнув  вводити нове самоврядування передусім у губерніях, де було найрозвинутіше поміщицьке землеволодіння і, відповідно, особливо міцними виявилися позиції дворянства.