Ступені розвитку сертифікації у світі, зокрема в Україні. Охарактеризуйте етапи розвитку сертифікації, які діють в Україні

Країни Східної Європи розвивали національні системи  сертифікації аналогічно західноєвропейським  країнам. В рамках Ради економічної  взаємодопомоги (РЕВ) роботи по інтеграції з питань сертифікації розпочались  наприкінці 70-х років. Були розроблені "Основні принципи взаємного визнання результатів і контролю якості продукції  для укладання двосторонніх угод" та методичні матеріали "Типова форма  двосторонніх угод про взаємне визнання результатів випробувань і контролю якості продукції".

У 1980 р. Інститут РЕВ з  стандартизації розробив "Загальні умови взаємного визнання результатів  випробувань продукції". Цей документ передбачав організацію структур для  взаємного визнання результатів  випробувань в усіх країнах-учасницях  угоди. Передбачалося створення  мережі керівних структур, а також  акредитованих випробувальних лабораторій, які повинні були забезпечувати  об'єктивність та достовірність проведених випробувань, правильного оформлення протоколів випробувань і сертифікатів.

Політичні події кінця 80-х  років не дали можливості реалізуватися  планам в рамках РЕВ, але інтеграційні процеси в світовій економіці  змушують колишні країни соціалістичного  табору розвивати й удосконалювати процеси сертифікації та акредитації, гармонізуючи їх із загальноєвропейськими  та світовими стандартами.

Сертифікація в Україні  існувала у вигляді державних  випробувань, як один із видів контролю якості продукції (ГОСТ 16504-81).

У 1992 р. відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів" в Україні розпочались роботи з сертифікації продукції та послуг, які очолив Держстандарт України. У 1993 р. був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію та сертифікацію".

Прискорений розвиток національної системи стандартизації та сертифікації розпочався з 1993 p., коли Україна стала членом Міжнародної організації з стандартизації (ІСО) міжнародної електротехнічної комісії (IES) та Організації державних метрологічних закладів країн Центральної та Східної Європи (КООМЕТ). Це значно підвищило авторитет України на міжнародних ринках. З 1997 р. Україна стала членом Міжнародної організації законодавців метрології (МОЗМ), а з квітня 1997 р. - першою з країн колишнього СРСР -членом-кореспондентом Європейського комітету з стандартизації.

Напрямок розвитку української  системи технічного регулювання  визначено Угодою про партнерство  та співпрацю між Україною та Європейським Союзом. Це забезпечило: участь країни у робочій групі з питань стандартизації Європейської економічної комісії  ООН; входження до Міжнародної системи  сертифікації МЕКСЕ та МЕКСБ; приєднання у 1996 р. до Кодексу встановленої практики розробки, прийняття та застосування стандартів Угоди по технічних бар'єрах у торгівлі ГАТТ/СТО; вступ України  до організації метрологічних закладів країн Європи (ЄВРОМЕТ).

Своєрідним підтвердженням правильності обраної стратегії  стали переговори з Міжнародним  банком реконструкції та розвитку (МБРР) про надання Україні кредиту  на розвиток виробництва, однією з умов якого спочатку була відміна української  системи сертифікації і заміна її системою періодичних перевірок  продукції на оптовому та роздрібному  ринках. Але на основі різнобічного аналізу інформації про роботу системи сертифікації УкрСЕПРО (отриманої як від Держстандарту України, так і від представників зарубіжних компаній, що працюють в Україні) експерти МБРР прийшли до висновку: українська система сертифікації та стандартизації, сформована згідно з правом України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає принципам, цілям та вимогам ГАТ/СТО і не створює надмірних перешкод у торгівлі. Також було прийнято до уваги визнання УкрСЕПРО торговельними партнерами України, про що свідчать, зокрема, двосторонні угоди про співробітництво в галузі стандартизації, метрології та сертифікації, а також угоди про взаємне визнання результатів робіт по оцінці відповідності, що укладені Держстандартом України більш ніж з 20 країнами. Укладені угоди з Росією, Білорусією, Вірменією, Грузією, Киргизією, Молдовою, Узбекистаном, Азербайджаном, Литвою, Естонією, Латвією, Польщею, Чехією, Болгарією, США, Францією, Ізраїлем та ін. Як наслідок, Рада директорів МБРР виключила з умов надання кредиту Україні вимогу про відміну сертифікації імпорту. При цьому експертами МБРР було прийнято до уваги дії Держстандарту України щодо гармонізації національного технічного регулювання з регулюванням Європейського Союзу, а також підписання міжнародних вимог про взаємне визнання результатів робіт по сертифікації.

Про визнання національної системи сертифікації та стандартизації свідчить попередня угода з Світовим Банком про підготовку кредитної  угоди з метою її подальшого розвитку.

Таким чином, сьогодні, коли завершено перший етап робіт, можна  з впевненістю сказати, що національні  системи стандартизації, метрології та сертифікації в Україні створено і вони функціонують. І хоча, через  економічні умови, що склалися, не вдалося  знайти єдиного розуміння важливості та необхідності побудови ефективної системи технічного регулювання, в  країні створено відповідну законодавчу  базу.

Сьогодні в Україні  робота в галузі стандартизації, метрології та сертифікації регламентується 13 законами та декретами України, і понад 20 указами, постановами та розпорядженнями  президента та Кабінету Міністрів України.

У країні створено та функціонує 121 технічний комітет із стандартизації. При їх безпосередній участі розроблено майже 1900 державних стандартів, 60% яких гармонізовані з міжнародними, а 298 ідентичні міжнародним стандартам. Більше 500 стандартів є термінологічними, а близько 50 нормативних документів створюють основу національної системи стандартизації.

Новим ринковим інструментом регулювання є державна система  сертифікації України (УкрСЕПРО). В  УкрСЕПРО акредитовано 138 органів з  сертифікації, 680 випробувальних лабораторій (центрів), підготовлено та записано до реєстру 129 аудиторів. За п'ять років  роботи органами з сертифікації видано більше 70 тисяч сертифікатів відповідності  та близько 6 тисяч свідоцтв про визнання сертифікатів, виданих у системах сертифікації інших країн. Таким  чином, сертифікація стала ефективним інструментом захисту внутрішнього ринку від небезпечної продукції, а виробника - від недобросовісних  конкурентів. Нормативні документи  системи УкрСЕПРО відповідають рекомендаціям  ІСО/МЕК і враховують вимоги європейських стандартів EN 45000, що гарантує виконання  принципу "національного режиму" для товарів, що імпортуються на митну  територію України.

Держстандарт має чітку  програму подальшого розвитку національної системи технічного регулювання, якою є всі вищезазначені системи: стандартизації, метрології та сертифікації, її реалізація потребує узгоджених дій  органів державної влади і  наявності реального механізму  державної підтримки підприємства, на якому ця система діє. Кабінет  Міністрів України прийняв постанову "Про заходи щодо поетапного впровадження на Україні вимог директив Європейського  Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних та європейських стандартів", у якій розглянуті стратегічні напрями  розвитку національної системи стандартизації України.

 

 

 

 

2. Становлення і розвиток сертифікації в Україні

Попередницею української  сертифікації була сертифікація в СРСР вітчизняної експортованої продукції. У 1984 р. Урядом СРСР було прийнято Постанову про сертифікацію продукції, що експортується. У 1986 р. Держстандарт СРСР увів у дію "Тимчасовий порядок сертифікації продукції машинобудування". Радянський Союз приєднався до міжнародних систем сертифікації електропобутових товарів (МЕКСЕ), електронних компонентів (МЕКСБ) і автотранспортних засобів за правилами ЄЕК ООН (Європейська економічна комісія ООН). Були розроблені національні правила проведення робіт із сертифікації продукції, атестації виробництв та інші нормативні документи.

Спочатку сертифікація проводилася в зарубіжних центрах  і її обов'язковість фактично встановлювалася  законодавством тих країн, куди товари постачалися з СРСР. Сертифікати  відповідності видавалися Держстандартом СРСР.

У 1987 р. СРСР приєднався до прийнятої країнами-членами ЄЕК  ООН угоди з сертифікації автотранспортних засобів. У 1987 р. краї-нами-членами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і  Югославією була підписана Конвенція  про систему оцінки взаємопостачальної продукції (СЕПРО РЕВ). Ця система  передбачала проведення сертифікації з використанням як стандартів РЕВ, так і інших міжнародних норм і кращих національних стандартів. Сертифікати СЕПРО РЕВ у кожній країні видавалися уповноваженими державними органами. Система була введена в  дію з січня 1988 р. Ця система фактично ввела міжнародну акредитацію випробувальних лабораторій та міжнародну атестацію. У 1991 р. в країні функціонувало 14 випробувальних центрів, було атестовано декілька виробництв.

Із 1988 р. СРСР бере участь у міжнародній системі МЕК (Міжнародна електротехнічна комісія) із сертифікації електропобутових приладів на відповідність  вимогам МЕК з електробезпечності.

У СРСР діяли й  інші форми оцінки відповідності  продукції: атестація за категоріями  якості (перша і вища, за Якою продукції  присвоювався Знак якості); державні випробування, яким підлягало близько 30% продукції, атестованої за категоріями якості; нагляд за стандартами; система розробки і впровадження продукції у виробництво. На підприємствах здійснювався технічний  контроль, а вироби маркувалися реквізитами  стандартів і технічних умов, відповідно до яких вони випускалися. В Україні  після ліквідації СРСР атестація  за категоріями якості, держвипробуваиня продукції і держприймання були офіційно скасовані.

Спадщина в галузі сертифікації, залишена СРСР, була використана  для розвитку й удосконалювання  цієї діяльності в Україні та інших  країнах СНД.

В Україні роботи з сертифікації продукції та послуг розпочалися у 1992 р. відповідно до Закону України "Про захист прав споживачів", а в 1993 р. був прийнятий Декрет Кабінету Міністрів України "Про  стандартизацію та сертифікацію". Роботи з впровадження сертифікації в Україні  очолив Держстандарт України.

Із 1993 р. в країні створено декілька систем обов'язкової  і добровільної сертифікації, об'єктом  діяльності яких є закріплена за ними номенклатура товарів або послуг. Найвизначнішою системою сертифікації серед них є Національна система  сертифікації УкрСЕПРО, створена Держстандартом і керована його правонаступником —  Держспоживстандартом України.

Розвиток української  системи регулювання якості і  безпеки продукції відбувається нині переважно у руслі розвитку світової практики, при цьому значною  мірою методи, схеми та організація  сертифікації в Україні коригуються, адаптуються до особливостей сучасного  стану вітчизняної економіки.

Неблагополучний стан з якістю і безпекою продукції, що випускається, характерний для малих  підприємств, де, як правило, відсутні затверджені технологічні й нормативні документи, немає вхідного контролю сировини, не проводяться в необхідному обсязі аналізи і випробування продукції тощо.

Негативним фактором економічного і соціального життя  країни стала тіньова економіка  і кримінальне підприємництво. Обсяг  тіньової економіки, за деякими даними, досягає 40% валового внутрішнього продукту країни. Характерним прикладом кримінального  підприємництва є ринок алкогольних  напоїв. Значних масштабів у цій  сфері набуло використання підроблених  сертифікатів. Потік фальсифікованого алкоголю низької якості не міг не позначитися на життєздатності населення, наприклад, на підвищенні смертності, що пов'язано із вживанням такого алкоголю.

Проте сьогодні, незважаючи на всі витрати, можна констатувати, що сертифікація в Україні стала  популярним інструментом регулювання  ринкової економіки. У період переходу від адміністративно-командної системи  управління економікою до ринку, росту  підприємництва вона значною мірою  забезпечила захист споживача від  надходження в сферу обігу  неякісних і небезпечних товарів. На даному етапі українська сертифікація вимагає свого удосконалення  і подальшого розвитку.

З огляду на деякі  обмежені можливості обов'язкової сертифікації в забезпеченні підтвердження безпеки, зокрема великих обсягів продукції, і з метою створення сприятливих  умов для її гармонізації з аналогічними процедурами ЄС і виконання умов щодо вступу України до ВТО, Україна  переходить від обов'язкової сертифікації до обов'язкового підтвердження відповідності.

Система підтвердження  відповідності має діяти в  гармонічному сполученні з іншими формами  контролю якості та безпеки продукції, що використовується на практиці: державним  наглядом і відомчим контролем, ліцензуванням, добровільною сертифікацією.

За кордоном сьогодні головним доказом підтвердження  відповідності є декларація про  відповідність, що подається виготовлювачем від свого імені та на свою відповідальність. Це цілком погоджується із законодавством України і відповідає основним документам ЄС. При цьому докази відповідності не мають бути надлишковими, а способи підтвердження відповідності мають встановлюватися щодо ступеня реальної небезпеки. Для забезпечення необхідного рівня безпеки продукції набір способів підтвердження відповідності має охоплювати всі можливі випадки, які відповідають специфіці продукції, особливостям її виробництва і використання.

Викорінювання недоліків  обов'язкової сертифікації, перехід  на систему підтвердження відповідності  — складний і тривалий процес. Сукупність пропозицій і ліквідація недоліків  діючої системи сертифікації, її подальший  розвиток, використання, де це доцільно, інших методів підтвердження  відповідності й адекватних засобів  регулювання якості та безпеки продукції  вилилося в механізм удосконалення  обов'язкової сертифікації і в  перехід до підтвердження відповідності, що розроблено Держспоживстандартом України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Сергєєв А.Г., Латишев  М.В. Сертифікація: Навчальний посібник  для студентів вузів. М.: Видавнича  корпорація «Логос», 2000. 248 с.

2. Крилова Г.Д. Основи  стандартизації, сертифікації, метрології: Підручник для вузів. - М.: Аудит,  ЮНИТИ, 1998. - 479 с.