Різні концепції історичного розвитку української мови

План 

1. Вступ
2. Різні концепції історичного розвитку української мови
3. Періодизація
4. Перший український словник
5. Історія розвитку мови за часів СРСР та до наших днів
6. Висновок
7. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

«Рідна мова - то душа народу, то його живе серце;

гине  чи занепадає мова-гине й занепадає  народ.» 
 
 Іван Огієнко

 

Украї́нська мо́ва — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні, одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї та одна з офіційних мов частини Сербії. Історично також була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці, а також у країнах, куди свого часу виїхало чимало українців (українська діаспора).

       Мова є засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми, спілкуванням між народами. Адже у процесі суспільної діяльності люди мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми, погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі досвід інших, давати поради й розпорядження або одержувати їх. Без мови не може існувати будь-яке виробництво, не може розвиватися наука, техніка, культура, мистецтво.

Мова є також знаряддям  формування и вираження думки, основою духовності народу, міцною і надійною опорою самоусвідомлення особистості, імпульсом до творчого самовираження людини.

 

 

 

 

 

 

 

1.Різні концепції історичного розвитку української мови

1.   Концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

Історію української мови Шевельов поділив на шість періодів:

• протоукраїнський — VII-ХІ ст.,
• давньоукраїнський — ХІ-XIV ст.,
• ранньосередньоукраїнський — XV—XVI ст.,
• середньоукраїнський — середина XVI — перші роки XVIII ст.,
• пізньосередньоукраїнський — XVIII ст.,
• сучасний — від останніх років XVIII ст. до сьогодні.

2. Концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) -українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

3. Новаторською гіпотезою походження української мови є концепція Олександра Царука —після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи належить антська прамова, а також українська, білоруська, польська, чеська, словацька, хорватська, верхньолужицька. До словенської підгрупи — словенська прамова, старослов'янська, російська, болгарська,македонська, сербська, нижньолужицька, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенська. Дві «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп.

 

2.Періодизація

Хронологія історії української  мови, що її викладено нижче, поєднує  два підходи: історичний (розвиток української  мови у рамках тих держав, де нею  послуговувалися) та «джерельний» (кожному  періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у  фонетиці мови, за Ю. Шевельовим).

З точки зору функціонування української мови в державах, які  існували на українських землях, можна  виділити такі періоди:

• Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі
• Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство
• Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита
• Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія
• Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина
• Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна,УНР (радянська) / УСРР / УРСР
• Українська мова в незалежній Україні «Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
• протоукраїнський період VII-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
• давньоукраїнський період ХІ-XIV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
• ранньосередньоукраїнський період XV—XVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
• середньоукраїнський період середина XVI — перші роки XVIII ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
• пізньосередньоукраїнський період XVIII ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
• сучасний період від останніх років XVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах.

Періодизацію розвитку української  мови, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах Ю. Шевельова подано нижче в окремому розділі.

• Виділення української мови з праслов'янської

Приблизно у ІІІ тис. до н. е. з індоєвропейської прамови виділилася праслов'янська (спільнослов'янська) мовна єдність. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

Українська мова, найвірогідніше, сформувалася на частині тієї території, яка є слов'янською прабатьківщиною. До VI ст. праслов'янська мова була єдиною. Після вторгнення гунів та аварів слов'яни почали активно переселятися на нові землі : на Балкани, у Центральну та Північносхідну Європу. У період з VI до IX — X ст. говори праслов'янської мови стали окремими мовами.

• Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови).

Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі в якості літературної мови почала використовуватися  церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом  та Мефодієм на основі салунського  діалекту македонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Саме у давньокиївській  писемно-літературній мові і, меншою мірою, у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної  мови (протоукраїнської мови), яка є  попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.

• Розпад Русі

У період з 1180 до 1240 р.р. у літературній церковнослов'янській мові Русі поширюються дезінтеграційні процеси. Продовжується формування давньоукраїнських та давньобілоруських діалектів, а також двох давньоросійських наддіалектів, які згодом інтегруються у спільну російську мову, зокрема фіксується занепад ъ, ь (звуження голосних о, е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові).

У цей період занепадає Київ, український мовний обшир на південному сході зменшується (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), у Галицькому Пониззі (сучасні Буковина, Бесарабія, Західна Молдова, Буджак) різко зменшується україномовне населення, натомість продовжується колонізація Карпат.

Від цього періоду і  до кінця XVIII ст. на Закарпатті, яке підпадає під владу Угорщини, як літературна замість церковнослов'янської починає використовуватися латина.

Стосунки церковнослов'янської  та давньокиївської писемно-літературної мов висвітлювалася у працях В. Ламанського, М. Нікольського, С. Обнорського, І. Срезневського, О. Шахматова, В.  Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Україні часів Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених О. Горбача, С. Смаль-Стоцького, А. Кримського, І. Свєнціцького, І. Огієнка, Ю. Шевельова, Є. Тимченка, Л. Булаховського, В. Німчука, Г. Півторака, І. Ющука.

• Літературна мова Великого князівства Литовського.

Після розпаду Русі українські землі було швидко захоплено Литвою та Польщею. У південній частині Галицько-Волинського князівства (у Галицькому Пониззі) у XIV ст. утворилося Молдавське князівство. Україномовне населення у більшій частині цієї нової держави було асимільоване, лише на півночі — у Північній Буковині та Північній Бесарабії — залишилися суцільні райони, де більшість мешканців складали україномовці.

У період від 1230-і р.р. до 1377 р. українські й білоруські землі «майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації». Наприкінці XIV ст. у Великому князівстві Литовському було 90% білоруського та українського населення, найуживанішою в усіх сферах життя стала літературна староукраїнська мова, що в той час офіційно називалася «руським єзиком», являючи собою суміш церковнослов'янської, розмовної старобілоруської та розмовної староукраїнської мов з окремими словами та зворотами польської та латинської мов. Паралельно з нею функціонувала і друга літературна церковнослов'янська мова. Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.

Формування літературної мови українців відбувалося на основі двох діалектів: на полісько-волинській основі (літературна українсько-білоруська мова) у Великому князівстві Литовському  та на покутсько-наддністрянській основі вГаличині та у Молдавському князівстві.

Богослужбові книги починають  перекладатися «про́стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.

У цей час в Україні  виникає друкарство, першими друкованими  працями стали «Євангеліє учителноє» 1559 р. та «Острозька Біблія» 1580—1581 р.р.

Пам'ятки, написані простою  мовою на народній основі, були надзвичайно  строкатими у мовному плані.

• Ранньосередньоукраїнський період у розвитку розмовної української мови — XV—XVI ст.

За Ю. Шевельовим, ранньосередньоукраїнський період у розвитку української мови (XV—XVI ст.) можна визначити як час переважно самобутніх змін у фонетичній системі, що були притаманні лише українській мові.

Крім білоруської мови, у цей період інші слов'янські мови, суміжні з українською, практично не мали спільних з нею звукових процесів (виняток — «укання» в болгарській мові).

Старий поділ діалектів  на київсько-поліські та південно-західні  не зберігся: можна говорити про  перерозподіл діалектів і появу  нових пучків ізоглос у ранньосередньоукраїнський період, а також про національно-мовну єдність (про це свідчить формування південно-східного наріччя з північного та південно-західного).

• Мови з різною «гідністю», які використовувалися у Речі Посполитій

У кінці XVI — і на початку XVII ст. основну роль почали відігравати п'ять мов з різними рівнями «гідності»: грецька (давньогрецька), латинська, церковнослов'янська (староболгарська), польська і руська. Якщо церковнослов'янську (староболгарську) мову як символ православ'я було протиставлено латинській — символу католицизму, то щодо руської простої мови знаменна перша теоретична і водночас практична спроба встановити її «гідність», а саме використання для апостольських цілей: проповідей у церквах, відтак в «Учительних Євангеліях», а згодом у перекладах Святого Письма.

Ідеологом «мовних гідностей» у цей час став видатний лінгвіст і релігійний діяч М. Смотрицький. Він встановив чітку ієрархію п'ятьох мов: давньогрецька, латинська і церковнослов'янська (староболгарська) мали повну «гідність» і утворили трійцю священних мов. Руську і польську мову мали використовувати у перекладах і роз'ясненнях для менш освічених людей. Серед трьох священних мов М. Смотрицький надавав абсолютну перевагу давньогрецькій мові.

У цей час Києво-Печерська лавра стала осередком народної мови: проповідники промовляли лише українською, повчаючі читання у Церкві (Синаксарі) давали тією ж мовою, Євангеліє читалося українською, друкарня лаври випустила багато книжок, написаних українською мовою.

• Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії
• 1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета було наказано зібрати та «спалити на пожежах» книги українського друку з суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати такі книги. У Москві спалено «Євангеліє учителноє» К. Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та «Катехізис» Лаврентія Зизанія.
• 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
• 1689 р. — синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати перший том «Четьї-мінеї» Дмитра Ростовського.
• 1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, перший том книги «Четьї-мінеї» Данила Заточника було наказано спалити.
• 1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
• 1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, «щоб у них ніякої різниці не було».
• 1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, «щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них» не було.
• 20 грудня 1720 р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртуазні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою]».
• 1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
• 1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж «провину» оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
• 1729 р. — наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
• 1740 р. — російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.