Контрольная работа по "Административному праву"

 

ВАРІАНТ 12

 

1. ПОНЯТТЯ ТА РИСИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ .

 

2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС АДВОКАТА ТА ПЕРЕКЛАДАЧА.

 

3. ХТО ЗДІЙСНЮЄ ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ ПРАВОВИХ АКТІВ УПРАВЛІННЯ?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.ПОНЯТТЯ ТА РИСИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ .

 

 

 Державне управління є одним із ключових складових предмета адміністративного права. Державне управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах життя суспільства з порядку денного адміністративного права не може бути зняте. Попри всі позитивні досягнення державотворення та правотворення в Україні останніх десяти-п'ятнадцяти років, реальний стан справ, практика західних розвинених країн свідчать про неможливість обійтися без державного управління. Можуть змінюватися пріоритети, ступінь прояву того чи іншого аспекту управління з боку держави, але як явище в суспільному житті, як складова предмета адміністративного права, державне управління не повинно визивати ніяких сумнівів.

   Основними функціями державного управління є:

• сприяння забезпеченню прав, свобод і законних інтересів громадян;
• забезпечення стабільності всередині країни та побудова позитивного іміджу держави за кордоном;
• стратегічне планування розвитку галузей суспільного життя та країни в цілому;
• регулювання за допомоги нормативно-правових актів та інших чинників суспільних відносин;
• координація діяльності різних державних органів та організацій з метою досягнення найбільш ефективної діяльності та досягнення позитивних загальнодержавних результатів;
• здійснення контролю та нагляду за станом справ у різних сферах суспільного життя через установлення відповідності визначеним у державі стандартам, правилам, регламентам.
• Основна характеристика державного управління полягає в тому, що управлінські дії держави легітимні, а невиконання тих чи інших завдань, що лежать в основі управлінського впливу, приводить до можливості застосування примусу (знову ж таки на легітимній основі).

- Державне управління в широкому розумінні - це сукупність усіх видів діяльності держави, що реалізується у функціонуванні органів усіх гілок влади і спрямована на регулювання суспільних відносин. Говорячи про широке розуміння державного управління, ми повинні казати, що воно охоплює діяльність:

- органів виконавчої влади: за рахунок здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності, спрямованої на втілення в життя приписів норм законів;

-  органів законодавчої та судової влади: за рахунок законотворчої діяльності та здійснення правосуддя;

- інших державних органів, які не належать до певних гілок влади: прокуратури, Центральної виборчої комісії, Національного банку тощо;

- недержавних органів (органів місцевого самоврядування, громадських організацій) в ході реалізації ними делегованих державою повноважень.

У реаліях  сьогодення широке тлумачення державного управління свідчить про єдність  державно-управлінської діяльності всіх органів держави та спрямування їх функціонування на досягнення єдиної мети стабільність у державі.

Державне  управління у вузькому розумінні - це виконавчо-розпорядча діяльність органів виконавчої влади а також інших органів, у частині реалізації ними виконавчо-розпорядчих функцій. Слід зазначити, що поряд із органами виконавчої влади, для яких виконавчо-розпорядча діяльність є основною (саме тому вказані органи і є «серцевиною» державного управління у вузькому розумінні), державне управління у своїй частині реалізують також інші органи та посадові особи (Президент України, прокуратура, недержавні органи під час виконання делегованих повноважень тощо). Особливість щодо вказаної діяльності інших (не виконавчих) органів, яка дозволяє чітко відмежувати широке і вузьке розуміння державного права, полягає у наступному. Лише та частина з усієї сукупності видів діяльності державних органів, що має виконавчо-розпорядчий характер, входить складовою у державне управління (в його вузькому розумінні). Причому така діяльність не є провідною для вказаних органів, вона має другорядний, допоміжний, внутрішньо організаційний характер. Слід зазначити, що в адміністративному праві саме вузьке розуміння державного управління є основним, тому що такий підхід дозволяє якісно аналізувати виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади (для яких державне управління є основним напрямом діяльності), а також внутрішньо організаційну діяльність у рамках функціонування інших державних органів.

Якісне розуміння сутності державного управління можливе через аналіз основних його рис. Вони являють собою ключові характеристики, знання яких дозволяє чітко розуміти, що та чи інша діяльність насправді є (чи не є) державним управлінням.

Наприклад, основними рисами державного управління є :

- владний характер, який характеризується наявністю у суб'єкта управління певних повноважень, делегованих державою. Йдеться про те, що завдяки внесенню до положення нормативно-правових актів приписів про ті чи інші повноваження певних державних органів у державі забезпечується легальний владний характер діяльності вказаних органів. Тобто, вони виступають від імені держави.

- підзаконний характер, тобто діяльність у галузі державного управління спрямовано на виконання вимог законів. У продовження першої риси державного управління важливо наголосити, що владний характер діяльності державних органів обмежений підзаконним характером указаної діяльності. Тобто, органи чи посадові особи, реалізуючи на практиці державне управління, повинні і мають право діяти лише в межах положень законів. Тут доцільно звернути увагу на обставину, про яку вже йшла мова у рамках висвітлення способів правового регулювання, що використовуються в адміністративному праві: в адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої влади та посадових осіб повинен діяти принцип загальних заборон «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

- масштабність, яка проявляється в управлінському впливі на економіку, соціально-культурну та адміністративно-політичну сфери. Напрями діяльності держави з реалізації державної політики є дуже численними, тому що суспільне життя характеризується великою кількістю аспектів. Освіта, медицина, охорона здоров'я, національна безпека, оборона, закордонні справи - ці та інші сфери суспільного життя підлягають управлінському впливові з боку держави.

- систематичність. Сутність її полягає в тому, що державне управління здійснюється не час від часу, не за потреби, а постійно. Лише за такої умови державне управління має шанси бути якісним.

- підпорядкованість - наявність у системі органів, які здійснюють державне управління, вищих і нижчих функціональних ланок з чіткою субординацією та ієрархією. Підпорядкованість дозволяє гарантувати втілення у життя державної політики в усіх без винятку адміністративно-територіальних одиницях держави, що потенційно урівнює можливості для реалізації законних прав, свобод та інтересів всіма громадянами України незалежно від місця проживання.

- наявність системи адміністративного примусу у випадках порушення чинного законодавства. Йдеться про легальну можливість застосування з боку держави сили стосовно до тих осіб (об'єднань громадян), котрі не виконують приписів нормативно-правових актів або їх дії мають протиправний характер. Для реалізації примусу у державі існують «силові» структури, до яких належать міліція, внутрішні війська, служба безпеки, прикордонна та митна служби тощо.

- підконтрольний характер діяльності, зумовлений наявністю органів, які здійснюють контроль і нагляд за реалізацією функцій державного управління. Детально вказану рису державного управління буде розкрито при висвітленні способів забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні. У рамках же загальної характеристики необхідно вказати, що функціонування контролю (який у певних межах здійснюють практично всі органи держави) та нагляду (органи прокуратури, протипожежного та санітарно-епідемічного нагляду тощо) дозволяє мінімізувати можливість учинення правопорушень та більшою мірою гарантувати захист прав і свобод громадян у всіх сферах суспільного життя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.  АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС АДВОКАТА ТА ПЕРЕКЛАДАЧА.

 

 

У підрозділі «Адміністративно-процесуальний статус суб’єктів, адміністративних проваджень, що сприяють досягненню цілей цих  проваджень і реалізації адміністративно - процесуального статусу громадянина» наводиться детальна характеристика таких  учасників провадження, як адвокат, перекладач та інші, аналізується їх процесуальний  статус і обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення їх законодавчої регламентації. Наприклад при з’ясуванні процесуальної ролі адвоката слід мати на увазі, що у відносинах з іншими суб’єктами процесу він виступає, по-перше, як у правомочна громадянином особа, як його повноважний представник; по-друге, як самостійна процесуальна фігура, наділена відповідними процесуальними повноваженнями.

Законодавче закріплення права адвоката представляти та захищати права і інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях (ч. 2. ст. 6. Закону України «Про адвокатуру») формально дає йому можливість брати участь у кожному з проваджень, що складають сферу адміністративного процесу.

Проте це положення значною мірою носить декларативний характер. Справа в тому, що достатньо широкий арсенал процесуальних прав адвоката, який передбачений наступними положеннями ст.6. Закону України «Про адвокатуру» (право запитувати і одержувати необхідні документи або їх копії, ознайомлюватися з необхідними для виконання доручення документами, одержувати письмові висновки спеціалістів і та.ін.), власне і забезпечуючи можливість активної діяльності адвоката по представництву і захисту прав і інтересів громадян, відповідно до позиції законодавця обмежується рамками цивільних, господарських, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення. Інші категорії справ, зокрема різні адміністративні провадження, фактично залишилися поза полем зору законодавця. По суті це означає, що, визнаючи можливість участі в них адвоката, законодавець разом з тим істотно обмежує його процесуальний потенціал. Здається, що такого положення можна уникнути шляхом внесення відповідних коректив в ст. 6. Закону України «Про адвокатуру», а по мірі вдосконалення адміністративно-процесуального законодавства — й в інші нормативно-правові акти.

Відповідно до Закону України «Про адвокатуру» це можливо шляхом введення в ч. 3 ст. 6 Закону такого формулювання: «збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази у цивільних, господарських, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, а також в інших справах у ході здійснення представництва прав і інтересів громадян і юридичних осіб,зокрема.

У багатьох державах світу міцно узвичаївся термін «сімейний адвокат». Уявляється, що цю тенденцію слід розвивати й в Україні. У цьому плані позитивну роль може відіграти чітке законодавче закріплення можливості представництва адвоката від імені громадянина з моменту порушення будь-якої адміністративної справи до її завершення. Це істотно підвищить правову захищеність громадян і певною мірою зможе стати дисциплінуючим чинником для чиновників будь-якого рівня

 Вирішення цього та інших завдань вбачається у вдосконаленні адміністративно-процесуального статусу адвоката шляхом внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства, в найближчій перспективі — у розробці і прийнятті Адміністративно-процесуального кодексу України і Закону України «Про загальні начала адміністративного процесу», у яких адміністративно-процесуальний статус адвоката максимально відповідав би завданню всемірного захисту прав і законних інтересів громадян.

Стосовно процесуального становища перекладача відзначається доцільність законодавчого закріплення цієї фігури для всіх адміністративних проваджень, передбачивши обсяг її процесуальних прав і обов’язків, а також відповідальність за явно неправдивий переклад.

Отже, перекладач- це особа, що володіє мовою, якою провадиться судочинство та мовою особи, котра не володіє мовою судочинства, що залучається дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею чи судом для здійснення перекладу.

Статус перекладача в кримінальному  процесі має також особа, запрошена  до участі в справі для роз'яснення  знаків німого чи глухого (ч. 4 ст. 128 КПК  України).

Перекладач зобов 'язаний:

- з'явитися за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду;

- повно й точно здійснити доручений йому переклад;

- не втручатися в діяльність дізнавача, слідчого, прокурора, судді чи суду та надавати будь-яку оцінку показанням осіб, які він перекладає;

- не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора дані досудового слідства.

Перекладач має право:

- робити зауваження з приводу проведення слідчої дії, в якій він бере участь, що підлягають занесенню до протоколу;

- на відшкодування витрат, пов'язаних з явкою за викликом для участі у процесі;

- на винагороду за виконання дорученої роботи, якщо вона не належить до кола його службових обов'язків;

- за наявності відповідних підстав  - на забезпечення безпеки.

Обставини, що виключають участь перекладача  в кримінальній справі, ті ж