Поняття та ознаки злочину

1. Поняття та ознаки злочину

Поняття злочину дається  в ст.11 Кримінального кодексу  України (КК),відповідно до якої: «злочин - це заборонене Кримінальним законом  (КЗ), суспільно-небезпечне,винне та протиправне посягання на суспільні відносини,яке спричинює у їх сфері суспільно-небезпечну шкоду або створює реальну загрозу настання такої шкоди».

Як видно, з цього  визначення випливають дві ознаки злочину:

1. протиправність (протизаконність) - формальна, нормативна ознака;

2. суспільна небезпечність  - матеріальна ознака.

Поєднання цих двох ознак  утворюють матеріально-формальне  визначення поняття злочину.

У теорії кримінального  права обов'язковими ознаками злочину, переважно, також називають винність і караність.

Для визначення поняття  злочину достатньо було б вказати  лише його формальну ознаку - передбачення кримінальним законом.

Об'єктивно суспільне  небезпечне діяння може бути визнане  злочином лише у разі, коли воно є  проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно).

У ст.20 КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і  покаранню підлягає лише особа, винна  у вчиненні злочину, тобто така, щo умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільне небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутністю вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи.

Винність - одна з найважливіших ознак злочину, це внутрішній вираз злочинного діяння, тобто пояснення злочинної поведінки шляхом аналізу свідомості злочинця. Винність може виражатися у двох формах: формі умису та необережності.

Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння.

Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене  санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання  буде призначено інше, більш м'яке, чи призначено умовно або з відстрочкою  його виконання. 

У такому разі караність  діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена  можливість застосування визначеного  санкцією норми покарання.

Караність суспільно-небезпечного діяння є ознакою злочину, але  визнавати її самостійною ознакою  не має потреби, оскільки кримінально-правовою нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно  визначається і покарання чи - альтернативне - кілька покарань, що можуть бути призначені особі, визнаній винною у вчиненні злочину.

У чинному кримінальному  законодавстві України відсутні норми, якими б не було передбачене  і можливе покарання, тобто передбачене  діяння кримінальним законом (протиправність) означає одночасно і караність  такого діяння.

Караність - не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом його іншої обов'язкової ознаки - протиправності. Протиправність злочину одночасно означає і його караність.

Визнання самостійними   ознаками злочину винності і караності  допустиме (можливе), але недоцільне, оскільки у понятті мають вказуватись  необхідні й достатні для визначення його сутності ознаки, тобто воно повинно  бути лаконічним. Включення до поняття  інших ознак, які лише конкретизують  його обов'язкові, необхідні ознаки, робить його громіздким. Таким чином, винність і караність є структурними елементами, відповідно, суспільної небезпечності  і протиправності діяння, а тому визнання їх самостійними ознаками злочину  не обов'язкове, хоча й допустиме.

Суспільна небезпечність  діяння - це, перш за все, його об'єктивна  властивість заподіювати шкоду  або ж створювати загрозу заподіяння шкоди тим об'єктам, які охороняються законом, у ньому виявляється  негативне ставлення особи до таких об'єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин.

Під діянням у теорії кримінального права розуміється  не просто зовнішній прояв поведінки  особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під контролем  свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ суспільне небезпечного діяння на об'єктивну і суб'єктивну сторони  має умовний характер, тому що реально  характер і ступінь суспільної небезпечності  злочину визначаються об'єктивною стороною — характером і розміром заподіяної шкоди, способом дії та іншими об'єктивними  ознаками, а також суб'єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяної шкоди, активністю волі, мотивами і  цілями поведінки особи, які поєднуються.

Суспільне небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні  — це об'єктивоване назовні ставлення  особи до панівного у певному  суспільстві правопорядку, яке виявляється  у посяганні на нього, внаслідок  чого завжди завдається шкода певним соціальним цінностям.

Суспільна небезпечність  діяння — об'єктивна властивість  будь-якого правопорушення, включаючи  і злочин. Злочином суспільне небезпечне діяння стає тоді, коли ступінь і  характер його небезпечності для  панівних у суспільстві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу кримінально-правовими заходами, тобто коли кримінальним законом воно визнається злочином.

Суспільна небезпечність  діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об'єктивними ознаками, а й суб'єктивними. При цьому  неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній  із цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності  діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об'єкти (основні  інтереси, цінності суспільства), тобто  як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним  елементом суспільної небезпечності  діяння.

Головне заперечення  проти визнання вини структурним  елементом суспільної небезпечності  діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії  неосудних, які заподіяли шкоду  суспільним відносинам, не як суспільне  небезпечні, тому що багатьма вченими  суспільна небезпечність поділяється  на об'єктивну (дії неосудних і  невинні дії) і суб'єктивну (винні  дії).

Дії неосудних не можна  розглядати як суспільне небезпечні, тому що в таких випадках взагалі  не має діяння в кримінально-правовому  значенні. Діяння — це вольова, усвідомлена  поведінка. Суспільне небезпечними можуть бути тільки вольові, усвідомлені  дії особи. Дії ж неосудних  не є суспільне небезпечними, а  є просто небезпечними, тобто слід розрізняти поняття "суспільна небезпечність" і "небезпечність".

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання  на об'єкти, що охороняються законом, у  ньому (діянні) виявляється негативне  до них ставлення.

Суспільна небезпечність  діяння впливає на процеси нормо  творчості (криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

Поняття суспільної небезпечності  діяння в нормо творчій діяльності своєрідно очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації і декриміналізації. Крім того, суспільна небезпечність  діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

             Законодавець визнає злочином  не самі по собі об'єктивно  суспільне небезпечні діяння, а  дії вольові, тобто такі, що  знаходяться під контролем свідомості  та волі особи, — дії винні.  При цьому від суб'єктивних  ознак залежить не тільки ступінь  суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого  діяння суспільне небезпечним.  Так, легке тілесне ушкодження  злочином визнається лише тоді. коли воно вчинене умисно;

необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців тягне  кримінальну відповідальність тощо.

Лише незначна кількість  суспільне небезпечних діянь  визнається злочинами незалежно від форми і виду вини. Для більшості злочинів, передбачених кримінальним законом України, характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність певних мотиву і мети. Крім того, залежно від форми вини різним буде ступінь суспільної небезпечності однакових за об'єктивними ознаками дій, що знаходять відображення в диференціації криміналізації таких дій (умисне вбивство, необережне вбивство тощо).

Злочином повинно  визнаватися лише таке діяння, ступінь  суспільної небезпечності якого (з  урахуванням інших критеріїв  криміналізації у їх взаємозв'язку) досяг рівня, що вимагає боротьби з таким діянням кримінально-правовими  заходами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження  між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю — надмірна криміналізація діяння. За умов надмірної  криміналізації виникає невідповідність  між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і правосвідомістю  правозастосовуючих органів та більшості населення, з другого. Це призводить до повного не застосування або виняткового застосування на практиці кримінально-правової норми за значного поширення дій, що нею криміналізовані, або ж до притягнення до відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені необхідного для злочинів рівня суспільної небезпечності. Розходження між суспільною небезпечністю і його протиправністю може мати місце також і у випадку втрати діянням характеру суспільне небезпечного внаслідок зміни у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації діяння.

За умов надмірної  криміналізації і несвоєчасної декриміналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь  суспільної небезпечності, суспільна  небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправності.   Тобто,   відсутність  необхідного  рівня  суспільної небезпечності  діяння як матеріальної ознаки злочину  свідчитиме і про відсутність  самого злочину. Цим, здебільшого, і  зумовлене фактичне незастосування   значної кількості кримінально-правових норм чинного Кримінального кодексу за значного поширення дій, передбачених його статтями.

Для розкриття змісту поняття "ступінь суспільної небезпечності" використовується поняття "характер суспільної небезпечності". Якщо ступінь  суспільної небезпечності  є показником  рівня  суспільної небезпечності  окремо взятого, конкретного діяння, її "кількісною" характеристикою, то характер суспільної небезпечності  діяння — це показник рівня суспільної небезпечності певної групи злочинів, який визначається, перш за все, місцем цінностей, що є об'єктом кримінально-правової охорони. Тому, наприклад, за інших рівних умов злочини проти життя і здоров'я людини будуть за характером   більш суспільне небезпечними, ніж злочини проти власності, оскільки згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Характер і ступінь суспільної небезпечності кримінальним законом визнаються структурними елементами (критеріями) одного із загальних начал призначення покарання, встановленого ст. 65 КК: призначаючи покарання, суд поряд з іншими критеріями враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину.

 У процесі застосування  кримінально-правових норм суспільна  небезпечність діяння є критерієм:

1. кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через мало значущість не є суспільне небезпечними; розмежування злочинів як таких);

2. індивідуалізації  кримінальної відповідальності  та покарання. При цьому показником  рівня суспільної небезпечності  злочину є (має бути) санкція  відповідної статті (частини, пункту  статті) Кримінального кодексу.

Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину,визнача забороненість діяння КЗ,і його передбачення у цьому законі.

Як уже зазначалося, в чинному кримінальному законодавстві  склади конкретних злочинів передбачені  В Особливій частині Кримінального  кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані  в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце  до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна  відповідальність за виготовлення з  метою збуту та збут підроблених  купонів багаторазового використання була передбачена не Кримінальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р.

Протиправність означає  закріплення в кримінальному  законі принципу "nullum crimen sine lege" (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

Соціально-економічні зміни  в нашому суспільстві, пов'язані  зі становленням нових економічних  відносин, породжують появу діянь, які  в умовах соціалістичної економіки  не могли бути вчинені: обмеження  конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності  певних дій чи навпаки, втрату певними  діяннями суспільної небезпечності  взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному  законі, відповідно дії   або не можуть визнаватися злочином, або  ж навпаки, формально вважатися  злочинними, аж поки відповідні норми  не будуть вилучені з кримінального  закону,

Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину  також означає , що не допускається застосування кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському  кримінальному праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче  була закріплена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч.2 ст. 7 Кримінального кодексу  УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної  дії безпосередньо не передбачено  в цьому Кодексі, то підстави і  межі відповідальності за неї, а також  заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером".