Гарантії процесуальних прав потерпілого в кримінальному процесі

 

ПЛАН

Вступ

1. Поняття потерпілого в кримінальному процесі.
2. Процесуальний статус потерпілого у справах публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення.
3. Процесуальні права потерпілого на різних стадіях кримінального провадження.
4. Представник та законний представник потерпілого, їх процесуальний статус.

          Висновки

          Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм. Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, норми якої є нормами прямої дії, а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права,Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини,Декларація ООН "Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою" та ін. Конституція України, яка є Основним Законом України, проголошує, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1]". Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності під час його проведення. Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

Якщо  проаналізувати основні міжнародні акти, які визнані більшістю країн  світу, в тому числі й Україною і які закріплюють основні  права і свободи людини та визначають принципи їхнього захисту, а це передусім  Загальна декларація прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадські і політичні права 1966 року (набув чинності для України 23 березня 1976 року); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року (ратифікована Україною 17 липня 1997 року), то в них немає жодного розділу, чи навіть окремої статті, присвяченої інституту потерпілого взагалі і в кримінальному судочинстві зокрема.

Щоправда, до міжнародних стандартів щодо прав потерпілих від злочину та їх захисту  можна (і слід) віднести Декларацію основних принципів правосуддя для  жертв злочинів і зловживання  владою, яка прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1985 року, та має своєю метою “сприяння  урядам і міжнародній спільноті  в їхніх зусиллях, спрямованих  на забезпечення справедливості і надання  допомоги жертвам злочинів і зловживання владою” [3, с.230].

В Україні  більшість рекомендацій і положень цього міжнародно-правового стандарту  щодо захисту прав і законних інтересів  потерпілих від злочину (його жертв) закріплені в чинному законодавстві  і кримінально-процесуальному зокрема. Ним передбачена система правових гарантій (механізм) захисту насамперед майнових прав потерпілих від злочину, реалізація яких дає змогу, як правило, усунути негативні майнові наслідки злочинної діяльності шляхом відшкодування  потерпілим, завданої їм майнової шкоди.

Норми матеріального права, які встановлюють майнову відповідальність за шкоду, завдану деліктом, у тому числі й кримінальним, можуть бути реалізовані як шляхом цивільного, так і кримінального судочинства.

У сучасній науці кримінально-процесуального права неупинно точаться дискусії з  приводу сутності поняття потерпілого  у кримінальному процесі, а також  того, хто може визнаватись потерпілим у кримінальній справі. Свої праці проблемам участі потерпілого у кримінальному процесі присвятили О.П. Герасимчук, М.І.Гошовський, С.В.Давиденко, В.Т.Дзюба, О.П.Кучинська, В.О.Останін, М.В. Сенаторов, О.В.Хуторянський та інші [4-9].

Мета роботи полягає у визначенні поняття потерпілого, з’ясуванні прав потерпілого та їх значення. Відповідно до поставленої мети були визначені наступні завдання:

• визначення поняття потерпілого у кримінальному провадженні;
• визначення та надання характеристики правам потерпілого у кримінальному провадженні;
• визначення процесуального статусу представника та законного представника потерпілого у кримінальному провадженні.

Під час виконання даної курсової роботи були використані різноманітні нормативно-правові акти, посібники, спеціалізована література.

Об’єктом роботи виступають гарантії процесуальних прав потерпілого у кримінальному провадженні.

Предмет роботи – поняття потерпілого у кримінальному провадженні, його права та обов’язки, процесуальний статус представника та законного представника потерпілого у кримінальному провадженні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

 

Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди [2,ст.55].

На відміну від попереднього Кримінально-процесуального кодексу, потерпілим у кримінальному провадженні  може бути  уже не тільки фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Раніше, значна кількість  науковців дотримувалася тієї думки, що особою, якій злочином заподіяно  моральну, фізичну або майнову  шкоду, тобто потерпілим може бути визнано  лише фізичну особу [5,с.10; 4,с.3].

Для того, щоб особа вважалася потерпілою, уже не вимагається винесення постанови органом досудового розслідування чи суддею. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Тільки за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок [2].

Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої – третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім’ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім’ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням – потерпілими може бути визнано кілька осіб. Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Положення не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення).

Вважаємо слушною думку  М.В.Сенаторова, який наголошує, що потерпілим від злочину може бути будь-який вид соціального суб’єкта. З цього приводу вчений зазначає, що аналіз чинного кримінального законодавства показав, що як потерпілі можуть розглядатися фізичні особи (див. наприклад, статті 112,152 КК України [10]), юридичні особи (статті 170,444 КК України [10]), держава (статті 110, 431 КК України [10]) або ж суспільство в цілому, пропонує своє визначення поняття потерпілого від злочину: «Потерпілий від злочину - це соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої [9].

Особливістю кримінального  судочинства є також те, що воно покликане охороняти права, свободи  та забезпечувати виконання обов’язків, які встановлено іншими галузями права: цивільним, господарським, податковим і т.д. та які порушено внаслідок вчинення злочину.

Так, наприклад, ст.27 Конституції  України [1] та ст. 281 Цивільного кодексу України [11] закріплюють невід’ємне право людини на життя та цими ж документами встановлено право людини на свободу та особисту недоторканність. Зазначені права підпадають під охорону кримінального законодавства, якщо їх було порушено внаслідок вчинення злочину. Потерпілою, у разі порушення цих прав, може визнаватись фізична особа. Статтями 22 та 23 Цивільного кодексу України [11] передбачено право осіб на відшкодування майнової та моральної шкоди як фізичним, так і юридичним особам. Наприклад, моральна шкода, завдана юридичній особі, може полягати у приниженні її ділової репутації [7]. Таким чином, якщо фізичним чи юридичним особам, учасникам цивільних правовідносин, завдано майнової чи моральної шкоди внаслідок вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, то таких осіб також слід визнавати потерпілими.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ПОТЕРПІЛОГО У СПРАВАХ ПУБЛІЧНОГО, ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ.

 

Процеси демократизації в суспільстві, безумовно, пов’язані з проведенням відповідних законодавчих реформ з метою створення реального механізму забезпечення прав людини і громадянина. Забезпечення цих прав  знайшло відображення у кримінальній та кримінально-процесуальній галузях права, зокрема, в Кримінальному процесуальному кодексі України. Наділення  в ньому учасників сторін  обвинувачення та захисту рівними правами є яскравим підтвердженням прагнення законодавця наблизити норми вітчизняного законодавства до  європейських норм. Інститут угод у кримінальному судочинстві є втіленням  концепції відновлювального правосуддя. Зазначена концепція судочинства покликана сприяти  досягненню консенсусу між його сторонами, врегулюванню соціального конфлікту. Головна мета інституту угод в кримінальному провадженні не встановлення істини у справі а задоволення інтересів сторін.

Одним із нововведень Кримінального Процесуального Кодексу України є кримінальне провадження на підставі угод. Угоди у кримінальному провадженні (процесі) уже давно застосовуються в країнах як дальнього [13, с. 37] так і ближнього зарубіжжя [12, с. 68]. 

Однак в Україні  цей інститут (угоди в кримінальному провадженні), на відміну від цивільного процесу,  є новим та чужим для процесу кримінального та викликає критичні зауваження та неоднозначні оцінки у спеціалістів.

Ст. 468 КПК передбачає два види процесуальних угод  у кримінальному провадженні:

-                     угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

-                     угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання вини [2].

Слід зазначити, що перелічені вище види угод суттєво відрізняються  від процедури «медіації»,  коли у ході кримінального провадження прокурор або орган дізнання, а також слідчий суддя  або суд за власною ініціативою та за згодою обвинуваченого (підсудного) і потерпілого може направити справу до організації чи установи або приватного медіатора для вирішення її по суті.

Ініціаторами (суб’єктами) укладення угод можуть виступати тількипотерпілий, підозрюваний або обвинувачений. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінального провадження. Не можуть ініціювати укладення угод про примирення та домовлятися про її зміст  слідчий, прокурор чи судді. Обов’язком цих осіб є проінформувати підозрюваного (обвинуваченого) та потерпілого про їхнє право на примирення, роз’яснити механізм його реалізації та не чинити перешкод в укладенні угоди про примирення. На нашу думку, слідчий, прокурор повинні при ознайомлення сторін кримінального провадження з їхніми правами письмово повідомити та роз’яснити  їм про право укласти угоду (угоди) про примирення.

При примиренні між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим:

- згідно зі ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. З наведеного вбачається, що угоду про примирення може бути укладено із представником юридичної особи у разі завдання їй майнової шкоди. Відповідно до ч. 2 ст. 58 КПК ним може бути керівник юридичної особи, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за дорученням керівника юридичної особи за довіреністю на представництво, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, згідно з укладеною з нею угодою на представництво [14].