Договір доручення у зарубіжних країнах (на прикладі торгового представництва)

ЗМІСТ

Вступ 4

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження  договору доручення 6

1.1. Поняття та значення договору  доручення 6

1.2. Права та обов'язки сторін  за договором доручення 15

1.3. Припинення договору доручення  16

Розділ 2. Порівняльна характеристика договорів комісії та доручення 18

Розділ 3. Договір доручення у  зарубіжних країнах (на прикладі торгового  представництва) 20

3.1. Поняття та види представництва  в цивільному праві зарубіжних  країн 20

3.2. Поняття та види торгового  (комерційного) представництва в країнах континентального права 22

3.3. Торгове (комерційне) представництво  в англо-американській правовій  системі 27

Висновки 30

Література 34

Вступ

Актуальність теми дослідження. Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовлює необхідність кардинального реформування як цивільного законодавства в цілому, так і окремих його складових, зокрема договірних відносин, які в сучасних умовах мають служити вдосконаленню цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

В процесі укладання і виконання цивільно-правових договорів реалізуються певні соціально-економічні права громадян.

Все більшого значення набувають сьогодні гарантії реального і повного  здійснення прав і обов'язків суб'єктів  цивільного права. До числа таких  гарантій слід віднести закріплену за учасниками цивільного обороту можливість отримувати послуги і допомогу представників. Найбільш поширеною формою є саме договір доручення, предметом якого є юридичні дії повіреного як в сфері цивільних, так і в сфері окремих сімейних, цивільно-процесуальних, земельних, трудових, адміністративних і кримінально-процесуальних відносин.

Значення правового регулювання  відносин, направлених на надання  допомоги у вчиненні юридичних дій  значно підвищується в умовах радикального реформування суспільства, де все більшої ваги набирає діяльність представників.

Одним із пріоритетних завдань нашої  держави на сучасному етапі є  її інтеграція до європейського та світового співтовариства. Успішність реалізації цього завдання в першу  чергу залежить від того, наскільки цивільне законодавство України відповідатиме сучасним тенденціям розвитку договірного права.

Викладене і обумовлює своєчасність та актуальність дослідження.

Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки  щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані в висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих вітчизняних та зарубіжних цивілістів, а також фахівців інших галузей правової науки. Теоретичну основу складають наукові дослідження М.І. Брагінського, В.В. Вітрянського, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, Н.С. Кузнєцової, А.В. Луць, В.В. Луця, Є.О. Суханова, С.Я. Фурси, Я.М. Шевченко та інших учених.

Мета дослідження полягає в  проведенні системного аналізу зобов'язань  з надання послуг, цивільно-правових аспектів регулювання договірних відносин, що виникають між довірителем і повіреним, аналіз чинного законодавства щодо регулювання договірних відносин з надання послуг.

Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:

• визначити теоретичні засади дослідження договору доручення;
• здійснити порівняльну характеристику договорів комісії та доручення;
• дослідити договір доручення у зарубіжних країнах (на прикладі торгового представництва).

Об'єктом дослідження є суспільні  відносини, що виникають за договором доручення.

Предметом дослідження є нормативно-правові  акти, які регулюють договір доручення  та пов'язані з цим договором  правовідносини, а також науково-теоретичні концепції, погляди в сфері науки  цивільного права України.

Методи дослідження. В процесі  дослідження використано дві  групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, історичний, структурно-функціональний, формально-логічний методи, метод системного аналізу) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм).

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження  договору доручення

1.1. Поняття та значення договору  доручення

Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, в зв'язку з цим для нього  характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну платну, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є  практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.

Як самостійний вид цивільно-правового  договору, договір доручення відомий  тільки країнам континентальної  Європи. Французький цивільний кодекс (1804 р.) визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним – "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662) [18, 728].

У ЦК Російської Федерації, прийнятому Державною думою 22 грудня 1995 p., даний інститут дістав розвиток. Новела пов'язана, зокрема, з тим, що в оборот введено комерційне представництво (ст. 972).

Відповідно до ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.

Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.

В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова [13] вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він оплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.

Але, якщо уважно розглянути зміст "Обов'язки довірителя" ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.

У безоплатному договорі доручення  на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а  також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.

Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним  у момент досягнення між сторонами  згоди.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним.

Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного – підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії – пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.

Мета договору доручення – здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього  прав та обов'язків шляхом здійснення угод.

Характерним для договору доручення  є те, що повірений виступає як представник  свого довірителя перед третіми  особами.

Слід зазначити, що дії  повіреного щодо третіх осіб, здійснені  в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.

Форма договору доручення  може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди і про форму договору.

Відповідно до ЦК України  договори доручення між організаціями  та з участю організацій укладаються  у письмовій формі.

Договір доручення між  громадянами на обумовлену на даний  період суму також укладаються у  письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири) [18, 729].

На підставі договору доручення  довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:

• проведення правової експертизи документів;
• представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в господарському суді та інші.

По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні  господарського суду. Договір доручення  і довіреність є документами, які оформляються для належного  виконання повіреним вказівок довірителя.

Отже, договір доручення  є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представництво ширше договірного  представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Договір доручення – це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.

Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних  дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Договір доручення має  багато спільного з договором  комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному  обороті.

Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер – сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.

Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір  комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений  не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.

Договір доручення має  спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють  в інтересах особи, але разом  з тим ці два договори відрізняються  своїм предметом: у договорі підряду  предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення – юридичні дії повіреного.

Складніше розмежувати  договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати  і юридичні, і фактичні дії. Але  предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.

Вивчення практики судів у господарських справах дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхідною передумовою правильного визначення предмета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається до суду.

Наведена справа відображає відносини, пов'язані з наданням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відносини  сторін. Це є важливим у зв'язку з  тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.

З матеріалів справи випливає таке [17].

Об'єднання "Донецькпром" та українсько-ліванське спільне  підприємство "Бейрут" уклали договір  від 18 червня 2 p. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'язалося укласти від імені і для об'єднання договір поставки товару – мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус-Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993 р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і постачання продукції.

Відповідно до цього  договору та договору від 18 червня 1993 р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є AT "Екорамбус-Україна", а одержувачем-об'єднання "Донецькпром". Одержувач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачальником – AT "Екорамбус", після чого проводиться відвантаження мазуту на адресу об'єднання.

Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за договором від 18 червня 1993 р. № 18/6, уклавши для об'єднання "Донецькпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальникові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднанню "Донецькпром" 25 червня 1993 р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дрогобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником – AT "Екорамбус-Україна".

Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об' єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".