Поняття та способи уніфікації норм цивільного й торгового права зарубіжних країн

2. Поняття та способи уніфікації норм цивільного й торгового права зарубіжних країн

Уніфікацією норм цивільного і торгового права зарубіжних країн є приведення норм різних країн до узгодженості, єдності; усунення суперечностей.

Звичайно, цивільне право розвивається досі переважно в межах національних правових систем. Разом з тим, відбувається наб­лиження останніх через згладжування найбільш суттєвих розбіжностей і взаємного запозичення відповідних цивільно-правових конструкцій. У сучасному світі спостерігається й тенденція до уніфікації цивільного права в міжнародному масштабі. Це зумовлюється багатьма причинами: виникненням міжнародних монополій (транснаціональних корпорацій), зростанням обігу й значення міжнародних економічних зв’язків, економічною й полі­тичною інтеграцією, утворенням міжнародних організацій.

У науковій юридичній літературі розрізняють такі види уніфікації:

регіональна — у межах певного регіону (наприклад, Скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія) прийняли низку уніфікованих законів із питань торгового права; країни ЄС здійснюють заходи щодо уніфікації різних правових інститутів у сфері підприємницького права; прикладом може бути й Конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1993 р.) та ін.;

універсальна — виходить за межі регіонів чи є всесвітньою; наприклад, Женевська вексельна (1930 р.) і Женевська чекова (1931 р.) конвенції, Женевська Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція ООН про міжнародні договори купівлі-продажу (Відень, 1980 р.) та ін;

на основі двосторонніх угод (як правило такі угоди укладаються в кожній державі й стосуються, зокрема, правової допомоги в цивільних та сімейних справах та ін.);

зближення правових систем (континентальної та англо-американської).

Існують такі способи уніфікації цивільного й торгового права зарубіжних країн:

Укладання міжнародних угод (конвенцій).

Держави — учасники цих угод зобов’язуються забезпечити правове регулювання визначених у такій угоді відносин на основі уніфікованих норм, тобто надати цим нормам юридичної сили, яка необхідна для їх застосування суб’єктами права.

У юридичній науці та політико-правовій практиці розроблено дві основні концепції співвідношення міжнародного та внутрішнього права: дуалістична й моністична[1]. За дуалістичною концеп­цією міжнародне та внутрішнє право є принципово різними системами, мають окремі джерела та механізми правового регулювання. За моністичною — внутрішнє та міжнародне право утворюють єдину систему права, в якій у випадку колізії пріоритет надається нормам і принципам міжнародного права. Багато країн (зокрема й Україна) дотримуються моністичної концепції та вважають норми міжнародної угоди, учасниками якої вони є, частиною національного права.

Найбільш повна єдність досягається, якщо в такій міжнародній угоді містяться норми, які можуть входити до національного права без подальших змін (так звана пряма уніфікація). Такі норми зберігають подвійну природу: стають частиною національного права й продовжують залишатися частиною міжнародної угоди. У зв’язку з цим вони не можуть змінюватися в процесі роз­витку національного законодавства, їхні положення, терміни та поняття не можуть тлумачитися на основі внутрішнього права. Такий спосіб уніфікації вважається найбільш ефективним, оскільки досягається і єдність у практиці застосування уніфікованих норм.

Прикладами таких угод є Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція), Конвен­ція про міжнародний фінансовий лізинг, Конвенція країн ЄС про право, яке застосовується до договірних зобов’язань (Римська конвенція).

Застосовується метод непрямої уніфікації, за якого норми, які містяться в міжнародній угоді, є більш-менш визначними, а також змішаної уніфікації, за якої учасникам міжнародної угоди дозволяється відхилитися від уніфікованих юридичних конструк­цій під час введення норм до національного законодавства.

Часом такі угоди спрямовані на врегулювання лише відносин, пов’язаних із міжнародним оборотом (Гаазькі конвенції про єдиний закон про міжнародний продаж товарів та єдиний закон про вчинення угод з міжнародного продажу товарів 1964 р.; Конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу(1974); Конвенція про договори міжнародного характеру (1980). В інших випадках на основі таких угод держави зобов’язуються повністю змінити внутрішнє законодавство на більш загальному рівні (Женевські вексельні й чекові конвенції 1930 р.).

Без укладання угод.

1) Створення проекту типового (уніфікованого, модельного, єдиного) закону, який можуть прийняти зацікавлені держави за власною ініціативою, а не внаслідок міжнародного зобов’язання. У такому разі держава інкорпорує взірцеві норми в обсязі та фор­мі, які обирає самостійно. Недоліком цього способу уніфікації цивільного чи торгового права є те, що кожна з держав, приймаючи такий типовий закон, може вносити до нього будь-які зміни необмежено або взагалі прийняти одну з його частин, відмовившись від інших.

Певна єдність у правовому регулюванні досягається й через кодифікацію міжнародних торгових звичаїв, яка здійснюється, зокрема, Міжнародною торговою палатою. У вирішенні багатьох правових питань єдність забезпечується за допомогою рекомендованих міжнародними організаціями типових контрактів, спільних умов, які віддзеркалюють міжнародну практику тощо (ЮНСІТРАЛ, ЄЕК ООН, УНІДРУА та ін.). Прикладами можуть бути й прийняті в Скандинавських країнах єдині закони про договір купівлі-продажу, про торгові реєстри, про торгових агентів та ін.; типові закони у сфері захисту промислової власності для країн, які розвиваються, розроблені Всесвітньою організацією інтелектуальної власності; Модельні кодекси, розроблені для країн СНД.

«Стихійне» зближення («гармонізація»[2]) правових норм без створення єдиних норм. Схожі політичні та економічні умови й потреби зумовлюють необхідність їх однакового правового регулювання в різних країнах.

Запозичення норм права, вироблених іншими державами, і закріплення їх у нормах внутрішнього законодавства. Однак, досягти повної, абсолютної єдності неможливо, оскільки немає єдності в практиці тлумачення й застосування уніфікованих норм правозастосовчими органами кожної країни.

На сьогодні, як зазначалося, найвищого ступеня уніфікації цивільного права досягли країни ЄС. Сприятливими для уніфікації умовами свого часу стали економічна й політична інтеграція Західної Європи, а також створення Європейського Економічного Союзу. Римський договір 1957 р., що став його основою, зобов’язав учасників уніфікувати та зближати національне законодавство настільки, наскільки необхідно для функціонування Спільного ринку. В ЄЕС найбільш уніфіковані торгове право, акціонерне, патентне, антитрестовське законодавство. У рамках ЄЕС уніфікація досягалася такими способами: 1) укладення міжнародних угод (Конвенція про патент для Спільного ринку 1975 р. та ін.); 2) видання регламентів і директив — нормативні правила, які безпосередньо діють, застосовуються й підлягають примусовому виконанню в кожній країні ЄЕС[3]. Вони є чинними без прийняття спеціального акту чи їх інкорпорації в національне законодавство. Регламенти містять конкретні норми; директиви зазначають лише на бажаний результат, форми й методи досягнення якого кожна держава обирає довільно. Для їх виконання, як правило, необхідно вносити зміни у внутрішнє законодавство; 3) здійснення єдиного тлумачення норм самого римського договору та всіх інших актів Судом Співтовариства. Це тлумачення є обов’язковим для національних судів, які мають право звертатися до Суду Співтовариства за тлумаченням конкретної норми.

Вважається, що право ЄС відіграє значну роль у сучасних процесах трансформації приватного права країн усього світу, оскільки відрізняється комплексним характером, динамізмом, уні­версальністю[4]. Його норми є нормами прямої дії та мають пріоритет перед нормами національного права держав-членів ЄС, національне законодавство яких має відповідати праву ЄС; однак при цьому забезпечується єдність волі та інтересів законодавця (ЄС) і виконавців (країн — членів ЄС), які залишаються суверенними й зберігають за собою право виходу із Союзу.