Щлюбно-сімейне право україни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….....3                                                                                                                            РОЗДІЛ 1              ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ……………………………………..5 1.1. Поняття і предмет правового регулювання. …………………………....5 1.2. Загальна характеристика положень Сімейного Кодексу України….....6  1.3. Шлюб і сім’я за сімейним законодавством. Особливості правового регулювання шлюбу………………………………………………………………....8  1.4. Застосування деяких положень сімейного законодавства України до іноземців…………………………………………………………………………….14РОЗДІЛ 2                       УМОВИ ВСТУПУ ТА ПЕРЕШКОДИ ДО УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ....................................................................................................................17РОЗДІЛ 3            ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР…………………………………………………………..19 3.1. Поняття шлюбного договору…………………………………………..19 3.2. Укладення шлюбного договору………………………………………..22 3.3. Зміст шлюбного договору..…………………………………………….24 3.4. Строк дії, зміна умов договору, припинення та визнання шлюбного договору недійсним…………………………………………………………….......34 ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..38                  СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………….............41

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми моєї роботи визначається в першу чергу підвищенням останнім часом інтересу до проблем регулювання сімейних відносин, як в науці, так і в суспільстві.      .  Історія розвитку людства свідчить про те, що сім’я в системі соціальних відносин завжди посідала особливе місце. Саме тому цей інститут завжди перебував під правовим і соціальним впливом з боку держави та суспільства. В сім’ї узгоджуються життєво важливі біологічні інтереси людини та держави як суто соціального явища. Можна погодитись із тим, що в характері правого регулювання сімейних правовідносин відображається стан суспільної свідомості у сфері шлюбу та сім’ї.                     Протягом останніх років у зв’язку зі змінами в суспільстві сімейні правовідносини зазнали значних перетворень, що викликало необхідність в їх регулюванні на нових засадах і принципах. Тому погляди на способи й методи правового та соціального регулювання відносин у сфері сім’ї та шлюбу суттєво змінилися. Якщо Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР від 20 червня 1969 р. (далі – Кодекс про шлюб та сім’ю), згідно з пануючою на той час ідеологією, декларував подальше зменшення регулювання сімейних відносин засобами права та посилення ролі моральних засад у сімейному житті, то чинний Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947–ІІІ (далі – СК України) поширює сферу правого впливу й на ті відносини, які передують виникненню шлюбу (інститут заручин). Однак протягом дії Кодексу про шлюб та сім’ю, прийнятого за радянських часів, виникала необхідність внесення змін до нього, враховуючи вимоги часу. Так, до Кодексу увійшли нові норми, що регламентували укладання шлюбного контракту, і вилучено норми, якими встановлювались ідеологічні основи регулювання шлюбних відносин. Українська держава велику увагу приділяє законодавчому регулюванню сімейних відносин, державній підтримці та соціальному захисту сім’ї. В Конституції України зазначено, що сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою, а також, що держава створює умови для зміцнення сім’ї. Сімейні відносини в Україні регулюються Сімейним Кодексом України та іншими нормативно – правовими актами.     Сім’я є первинним та основним осередком суспільства, яка створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Основа сім’ї – це шлюб.     Об’єктом дослідження є шлюбно-сімейні відносини громадян та проблеми пов’язані з ними.         Мета написання роботи  полягає у вивченні правового регулювання сім’ї та шлюбу і застосуванні вивчених знань на практиці. А також розгляд проблем сім’ї та шлюбу з урахуванням політики держави.    Завданням є сфомулювати поняття і предмет правового регулювання шлюбно-сімейного права, охарактеризувати основні положення Сімейного Кодексу України, визначити особливості правового регулювання шлюбу, виявити умови вступу та перешкоди до укладення шлюбу, розкрити поняття шлюбного договору, як такого. 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ШЛЮБНО-СІМЕЙНЕ ПРАВО  УКРАЇНИ

1.1. Поняття і предмет правового регулювання    Шлюбно-сімейне право — сукупність правових норм, які регулюють особисті й пов'язані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто, це право регулює відносини між подружжям щодо порядку та умов узяття шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу; відносини між батьками й дітьми, іншими родичами тощо. Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т. д. Основними джерелами шлюбно-сімейного права є Конституція України та Кодекс про шлюб і сім'ю. Так, Конституція України проголошує: Шлюб у нашому суспільстві ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Загалом сім'я, дитинство, материнство та батьківство охороняють ся державою.

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2. Загальна характеристика положень Сімейного Кодексу України Сімейний кодекс України був ухвалений Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Передбачалося, що він буде введений у дію з 1 січня 2003 р., однак у зв’язку з необхідністю усунення розбіжностей у регулюванні цивільних правовідносин СК України набрав чинності одночасно з Цивільним кодексом України від 16 січня2003 р. № 435–ІV (далі – ЦК України), тобто з 1 січня 2004 р. Слід також відзначити, що законодавець пішов шляхом запозичення положень російського сімейного законодавства, тому новий Сімейний кодекс побудований аналогічно із Сімейним кодексом Російської Федерації. Однак при розробці СК України також враховувались кращі надбання європейського законодавства у цій сфері.          СК України значною мірою продовжує традиції сімейного законодавства, закладені в радянські часи та в період розвитку України як незалежної держави. Не зазнав змін принцип виникнення шлюбних правовідносин – такі відносини виникають лише після державної реєстрації шлюбу. Збережено положення щодо невизнання державою шлюбів, укладених у порядку, що відрізняється від порядку, передбаченого законодавством, при цьому особи не позбавляються права на захист особистих прав та свобод. Але характерною особливістю СК України є його спрямованість на регулювання саме майнової сторони шлюбних та сімейних правовідносин.        Сімейний кодекс України містить низку правових конструкцій, пов’язаних з укладанням та припиненням шлюбу, які були невідомі сімейному законодавству, що діяло до 1 січня 2004 р. Зокрема, окремі положення СК України присвячені біологічному захисту шлюбу. Встановлюється обов’язок для осіб, які подали заяви про реєстрацію шлюбу, повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст. 30). СК України серед умов для укладання шлюбу не визначає взаємну обізнаність чоловіка та жінки, що мають намір одружитися, про стан здоров’я один одного, але пов’язує з недотриманням цього порядку настання певних наслідків. Так, приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (ч. 5 ст. 30 СК України).     Таким чином, встановлюється правовий механізм запобігання укладання соціально небажаних шлюбів, а також забезпечення принципу добровільності шлюбного союзу. Адже обізнаність про наявність у партнера тяжких хвороб, що можуть поставити під загрозу повноцінність майбутньої сім’ї, а також життя та здоров’я другого партнера, може суттєво вплинути на формування його волі при укладанні шлюбу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Шлюб і сім’я за сімейним законодавством. Особливості правового регулювання шлюбу          Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої й чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого у них виникають взаємні права та обов'язки.            Сім'я — первинна ланка громадянського суспільства, в якій реалізується дітородна, виховна та інші функції суспільного життя.    Шлюбно-сімейне законодавство передбачає умови й порядок одруження. Шлюб реєструється в державних органах запису актів громадянського стану в урочистій обстановці, за згоди осіб, що одружуються.    Крім того, звертає на себе увагу зміна порядку визнання шлюбу недійсним та правових наслідків такого визнання. Згідно з Кодексом про шлюб та сім’ю, шлюб міг бути визнаний недійсним за будь-яких умов лише в судовому порядку. Чинне сімейне законодавство визначає підвідомчість справ з визнання шлюбу недійснім, а також порядок їх вирішення залежно від характеру обставин, що перешкоджали укладенню шлюбу. Згідно зі ст. 39 СК України, орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює у безспірному порядку актовий запис про укладання шлюбу в таких випадках:

- реєстрації шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

- реєстрації шлюбу між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом та сестрою;

- реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною.

При цьому зазначається, що в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу  такий шлюб стає дійсним з моменту  припинення попереднього шлюбу.        За рішенням суду шлюб визнається недійсним, якщо він був укладений без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. Але шлюб, відповідно до СК України, не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.     Необхідно зауважити, що при встановленні в судовому засіданні факту фіктивності шлюбу або відсутності згоди на його укладення суд має визнати такий шлюб недійсним. СК України передбачає також підстави, за наявності яких суд може прийняти рішення про визнання шлюбу недійсним з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення для справи. Такими підставами є реєстрація шлюбу:

- між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, якщо до укладення шлюбу не було скасовано рішення про усиновлення;

- між двоюрідним братом та сестрою, між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

- з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя або їхніх нащадків;

- з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При розгляді справ про визнання шлюбу недійсним з перелічених  підстав суд має брати до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права  та інтереси особи, тривалість спільного  проживання подружжя, характер їхніх  взаємин та інші обставини.           Недійсним може бути визнаний також шлюб, укладений з особою, яка хоча й не була визнана недієздатною, але за станом здоров’я не розуміла значення своїх дій і не могла виразити свідомої згоди на шлюб. Наприклад, жінка укладає шлюб з чоловіком похилого віку, який страждає на гострі розлади душевної діяльності, створюючи видимість його добровільної згоди на одруження з метою формального отримання права на спадщину.  Верховний Суд України роз’яснює, що при встановленні факту нездатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними в момент укладення шлюбу такий шлюб має бути визнаний судом недійсним (Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 р.).  Недійсний шлюб не створює для осіб прав та обов’язків, передбачених законом. Але закон захищає права та інтереси того з подружжя, який не знав і не міг знати про наявність перешкод для укладення шлюбу. Наприклад, реєстрація шлюбу з жінкою, якій чоловік не повідомив про те, що він уже знаходиться в зареєстрованому шлюбі. В таких випадках особа має право вимагати поділу майна, яке було набуто за час існування недійсного шлюбу на умовах спільної сумісної власності, залишити за собою прізвище подружжя, а також вимагати виплати аліментів.        Слід зазначити, що російське сімейне законодавство дещо інакше вирішує питання, пов’язані з визнанням недійсності шлюбу. Сімейний кодекс Російської Федерації передбачає виключно судовий порядок визнання шлюбу недійсним. Крім того, згідно із сімейним законодавством Російської Федерації, встановлення факту реєстрації шлюбу між особами, забороненого ступеня споріднення, а також шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб, є достатньою підставою для визнання шлюбу недійсним. Саме в цьому полягає одна з відмінностей між Сімейними кодексами України та Російської Федерації.     Характерною новацією СК України є інститут заручин, покликаний урегулювати відносини між жінкою та чоловіком, які публічно оголосили про своє одруження та подали заяви про реєстрацію шлюбу. Передбачається, що заручини не створюють обов’язку вступу до шлюбу, але відмова зарученого від одруження за певних обставин може потягнути для нього несприятливі наслідки. СК України захищає майновий інтерес того із заручених, хто поніс матеріальні витрати для приготування до реєстрації шлюбу та зазнав збитків у зв’язку з відмовою іншого зарученого.        Однак СК України спеціально застерігає, що такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, приховуванням обставин, що можуть вплинути на бажання одружитися. Запроваджуючи інститут заручин, законодавець надав офіційний статус уже існуючій культурній традиції і встановив охорону прав та інтересів, що виникають у зв’язку із зарученням. Слід зазначити, що звичай заручення як форма публічної обіцянки одружитися існує в багатьох капіталістичних країнах.        У деяких з них заручення регулюється нормами права. Зокрема, згідно з цивільним кодексом Туреччини, після обіцянки одружитися в заручених з’являється обов’язок одружитися, не зраджувати і ставитися з повагою один до одного. Також цивільне законодавство Туреччини зобов’язує того із заручених, який відмовився від шлюбу, повернути подарунки, що були подаровані у зв’язку із зарученням, та відшкодувати витрати, понесені у зв’язку із приготуванням до реєстрації шлюбу. Таким чином, не можна виключати того, що поширення практики заручення в Україні призведе до подальшого привнесення у шлюбні стосунки рис матеріального розрахунку.    Норми СК України, якими регламентовані порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору, зібрані в окремому розділі. Це свідчить про те, що законодавець відводить цьому правовому інституту більш значне місце в житті суспільства. На це також вказує розширення сфери застосування шлюбного договору: СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Визначено, що шлюбним договором може регулюватися майнові відносини подружжя, їх права та обов’язки по відношенню до дітей. Однак предметом шлюбного договору не можуть бути особисті взаємини між подружжям та їхніми дітьми. Сторони шлюбного договору можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них.     Проте слід зауважити, що шлюбний договір може поширювати свою дію як на майно, яке є об’єктом спільної сумісною власністю подружжя на момент укладення цього договору так і на майно, що буде набуте дружиною або чоловіком в подальшому. Цей аспект можна обумовити в самому шлюбному договорі. Наприклад, у договорі встановлюється, що квартира, придбана під час шлюбу залишається в особистій приватній власності чоловіка, автомобіль переходить до власності дружини, а гараж, що може бути придбаний у майбутньому, розподіляється в певних частках. Подружжя та наречені також можуть домовитись про можливий порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу, а також включати до шлюбного договору будь-які інші умови, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.   СК України встановлює, що укладення шлюбного договору, його подальша зміна, а також припинення має посвідчуватись нотаріально. Крім того, СК України передбачає можливість розірвання шлюбного договору за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Однак у випадку встановлення судом режиму окремого проживання подружжя права та обов’язки, передбачені шлюбним договором, який не втратив чинності, не можуть бути припинені, про що спеціально зауважено у ст. 120 СК України.      Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або, особи права та інтереси якої порушені цим договором, може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених ЦК України. Таким чином, на шлюбні договори поширені загальні правила визнання недійсності правочинів.  Правовий інститут шлюбного договору існує в українському законодавстві з 1992 р., але до теперішнього часу він не набув рис масового застосування. Це можна пояснити як відсутністю відповідної правової культури, так і низьким життєвий рівнем більшості населення України, що робить недоречним укладання шлюбного договору. Тому закріплення в СК України можливості укладання шлюбного договору зі зміною правого режиму майна розраховано саме на верстви населення з високим рівнем доходу, для використання цього інституту як способу запобігання розтрати сімейного майна внаслідок шлюбу та зміни поколінь. Але можна сподіватися, що з подальшим зростанням добробуту населення поширюватиметься і практика укладання шлюбних договорів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Застосування деяких положень сімейного законодавства України до іноземців           Сімейний кодекс України (який набув чинності з 1 січня 2004 року) як і попередній Кодекс про шлюб та сім’ю Української РСР, надає іноземцям в Україні такі ж права і обов’язки у сімейних відносинах, як і громадянам України, якщо інше не встановлено законом (ч. 1 ст. 275 Сімейного кодексу України). Аналогічну норму закріплено також і в Законі України “Про правовий статус іноземців”. Однак, на практиці іноземці в Україні стикаються із певними труднощами в реалізації своїх прав у шлюбно-сімейних відносинах. Так, наприклад, виходячи із згаданої вище норми, іноземні громадяни мають право розірвати шлюб на території України. Згідно зі ст. 279 Сімейного кодексу України (надалі - СК України) розірвання шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється відповідно до закону України.      На підставі ч.1 ст. 278 СК України шлюби іноземних громадян, укладені поза межами України згідно законодавства інших держав, визнаються дійсними в Україні. Документи, видані компетентними органами цих держав на посвідчення актів цивільного стану, здійснених за межами України щодо іноземців, є дійсними в Україні за умови їх консульської легалізації. Не вимагається легалізація /апостилізація офіційних документів, що походять із держав, з якими Україна має відповідні міжнародні договори.   Отже, іноземний громадянин, що уклав шлюб на території іноземної держави, в Україні визнається таким, що перебуває у шлюбі за умови отримання ним копії свідоцтва про укладення шлюбу (виписки із запису про укладення шлюбу) чи іншого аналогічного документу, який відповідно може потребувати або не потребувати подальшої апостилізації чи легалізації. Маючи на руках вищезгаданий документ, іноземець згідно із законами України може звернутися до суду із позовом щодо розірвання шлюбу. Звичайно, подання позовної заяви до суду повинно здійснюватися у відповідності із цивільно-процесуальним законодавством України. Жодного підтвердження проживання на території України (постійного або тимчасового) законодавство України не передбачає. Воно, на відміну від законодавства інших країн, також не встановлює вимоги щодо певного періоду часу, протягом якого іноземець повинен проживати на території України для того, щоб отримати право звернутися до українського суду із позовом.        До англійського суду, наприклад, іноземний громадянин може звернутися із позовом про розірвання шлюбу не раніше, ніж через шість місяців постійного проживання в Англії. Формально, для подання позову про розірвання шлюбу в Україні не вимагається навіть підтвердження законності підстав перебування в Україні (наявність візи, термін дії візи, наявність дозволу на продовження терміну перебування в Україні і т.д.).        Таким чином, згідно із законодавством України єдиною різницею між пакетом документів, що подаються до українського суду з позовною заявою про розірвання шлюбу одним із подружжя, що має українське громадянство, та одним із подружжя, що має іноземне громадянство, є лише те, що свідоцтво про укладення шлюбу може іноді потребувати відповідної апостилізації або легалізації.            Однак, на практиці іноземні громадяни можуть зустрітися із рядом проблем при розірванні шлюбу на території України. Зокрема, серед суддів, що розглядають такі справи, побутує думка, нібито позови іноземців про розірвання шлюбу не підвідомчі українським судам, і останні або відмовляють іноземцям у прийнятті таких позовних заяв з посиланням на необхідність звернення до суду країни громадянства одного із подружжя, або вимагають додаткового подання документів. Інколи додатково вимагається посвідка на тимчасове проживання, договір оренди житлового приміщення, довідка ЖЕУ і т.д. Хоча, як було вказано раніше, жодних особливостей у поданні необхідних документів законодавство України не встановлює. Прикрим є також те, що згаданий підхід знаходить підтримку і серед суддів апеляційної інстанції. Так, зокрема, при перевірці законності одного рішення суду першої інстанції, що прийняв та розглянув по суті позов про розірвання шлюбу двох іноземних громадян, апеляційний суд скасував таке рішення із посиланням, серед іншого, на те, що суд “першої інстанції не перевірив, чи підвідомчий спір щодо розлучення іноземних громадян судам України”.      Певний опір та нерозуміння серед суддів зустрічають також заяви про встановлення місця проживання дитини, коли кожен із подружжя та дитина є іноземними громадянами. У нашій практиці траплялися випадки, коли, не маючи бажання приймати до розгляду та розглядати по суті таку заяву, суд вимагав від сторін подання документального підтвердження того, що у батька (матері) не має більше дітей, окрім зазначених у заяві.     З огляду на вищезгадану практику деяких українських судів щодо реалізації в Україні особистих немайнових прав іноземців у шлюбно-сімейних відносинах, цікавим є те, що жодного разу, принаймні в нашій практиці, не виникало питань щодо непідвідомчості українським судам майнових спорів іноземців, у тому числі і тих, що випливають із шлюбно-сімейних відносин.