Держава як субєкт міжнародного приватного права

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам  з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

На засадах теорії про  функціональний (обмежений) імунітет грунтуються Закон про імунітети іноземної держави (СНІА, 1976 p.), Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 p.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах

(Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 p.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 p.), Акт про імунітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеженого імунітету застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення Конституційного суду цієї держави від 1962 та 1963 р.

Питання, пов'язані з імунітетом держави, її органів та представників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є ставлення до застосування імунітету у разі пред'явлення зустрічного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. Перетер-ського, Л. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустрічному позову держава, котра є позивачем по основному позову, не надала, то до зустрічного позову застосовують загальні правила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не означає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про імунітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовувалося у судовій практиці.

Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, котра пред'явила позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що грунтуються на тих же правовідносинах чи фактах, що і основний, вважається наданою. Це випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад, Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (статті 31, 32)¹ та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р. (ст. 1). Наприклад, у п. З ст. 32 вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від юрисдикції відповідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції зазначає, що дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє інтереси акредитуючої держави. Тобто, права посилатися на імунітет щодо зустрічного

позову  позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1 Європейської конвенції 1972 р. зазначає, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави щодо зустрічного позову, якщо у його основі є правовідносини чи факти, на яких базується основний позов.

Спробою врегулювання питання юрисдикції судів  та застосування імунітету в разі заявлення зустрічного позову є ст. 10 за назвою "Зустрічні позови", що увійшла до згадуваного проекту статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 1986 р. Вирішення цього питання тут базується на тісному зв'язку понять "зустрічний позов" та "основний позов". Зустрічний позов — це цивільно-правова вимога, яка порушується відповідачем у відповідь на перший, пред'явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, якщо позов, порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.

3. Україна як суб'єкт міжнародного приватного права

Україна може бути суб'єктом міжнародного публічного права, наприклад, як учасниця Міжнародної угоди ООН з цукру 1992 р.¹ Як суб'єкт міжнародних економічних відносин наша держава визнається членами "великої сімки" (СІЛА, Канада, Японія, Франція, ФРН, Великобританія, Італія). Беручи участь як суб'єкт права у міжнародній діяльності, зокрема в міждержавних організаціях (ООН, Міжнародному валютному фонді та ін.), Україна водночас може бути й суб'єктом приватно-правових відносин. Це підтверджується і її нормативними актами. Положення Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Законів України "Про економічну самостійність України", "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших засвідчують, що держава Україна є самостійним суб'єктом у здійсненні правовідносин з іноземними суб'єктами права. Позитивним є те, що в проекті Цивільного кодексу України вказується, що до цивільно-правових відносин з "іноземним елементом" за участю держави застосо вуються правила книги восьмої проекту на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом (ст. 1573).

Україна може виступати стороною в  угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном. Вона є й власником майна, розміщеного за її межами. Наприклад, Україна є власником чималої кількості посольських приміщень за кордоном, будує власні комплекси для посольств, консульств, займається ремонтом та реконструкцією представництв у багатьох державах.

У свою чергу, в Україні може розмішуватися майно іноземних суб'єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи та міжнародні урядові організації можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, добудову приміщень згідно з Положенням про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 р.¹

Реалізуючи  свої майнові права, Україна може бути учасником СП.

Україна може бути стороною у правовідносинах  з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів, приміром, облігацій внутрішньої державної позики. І навпаки, держава може заборонити вчинення певних дій. Так, до набрання чинності законодавством України про роздержавлення майна постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 р.³ було заборонено випуск та реалізацію акцій усіх державних підприємств, організацій та установ, розташованих на території України, фізичним та юридичним особам поза межами України. Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном. Тому відповідно до вимог Митного кодексу України через її митний кордон вільно переміщуються речі, які належать до спадщини України. Валюта й цінності, які складають цю спадщину, можуть ввозитися на її митну територію в порядку, встановленому законодавством України (статті 55, 56 Митного кодексу України¹). Відповідно до підпункту "а" п. 2 ст. З Закону України "Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби" від 15 вересня 1995 р.² не підлягає оподаткуванню митна вартість алкогольних напоїв і тютюнових виробів, які перейшли у власність держави за правом спадкоємства та ввозяться в Україну. При цьому підставою для ввезення в Україну предметів, що входять до складу її спадщини, відкритої за кордоном, є легалізовані у встановленому порядку документи про право на спадщину та про належність цих предметів до складу спадщини (ч. 2 ст. 57 Митного кодексу України).

Україна здійснює права  та обов'язки як суб'єкт міжнародного приватного права через інших суб'єктів права. Від імені держави певні повноваження можуть надаватися Кабінету Міністрів України, Прем'єр-міністрові, Національному банку, міністерствам, відомствам. Так, відповідно до пунктів 3, 4 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, затвердженого Указом Президента України від 12 березня 1996 р. , вказані суб'єкти державної виконавчої влади реалізують державну політику у відповідній сфері економіки, представляють уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях.

Відповідно до Указу Президента України "Про утворення Національного агентства України з реконструкції та розвитку" від 2 липня 1996 р.² та Положення про Національне агентство України з реконструкції та розвитку³, затвердженого Указом Президента України від ЗО серпня 1996 p., вказане агентство, зокрема, представляє інтереси Уряду України в міжнародних фінансових, міждержавних і регіональних організаціях, організаціях іноземних держав у сфері залучення та використання зовнішніх фінансових ресурсів.

Згідно з Положенням "Про Державний  комітет України по водному господарству", затвердженим Указом Президента України від ЗО червня 1998 p., на вказаний Комітет були покладені завдання, серед яких важливе місце посідає надання ліцензій на право проведення підприємницької діяльності, внесення пропозицій щодо укладення й уточнення контрактів стосовно економічного та технічного співробітництва у галузі водного господарства (пункти 49, 4, 22)⁴.

Із  ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну  діяльність" випливає, що Україна в особі її органів та створених ними зовнішньоекономічних організацій беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності. У ст. 20 цього ж Закону вказано, що експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки та спеціальних виробів для їх виробництва, вибухових речовин, ядерних матеріалів (включаючи матеріали у вигляді тепловипромінюючих зборок), технологій, устаткування, установок, спеціальних неядерних матеріалів та пов'язаних з ними послуг, джерелом іонізуючого випромінювання, а також інших видів продукції, технологій і послуг, котрі в даний час використовуються при створенні озброєнь і військової техніки або становлять державну таємницю України, яка визначається законами України; дорогоцінного каміння; наркотичних і психотропних засобів; експорт творів мистецтва та старовинних предметів з музейних фондів України здійснюються виключно уповноваженими Україною як державою суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Свого часу важливе значення для діяльності нашої держави мали торговельні представництва за кордоном. У період монополії СРСР у зовнішній торгівлі вони від імені держави уповноважувались на здійснення за кордоном права СРСР у цій сфері діяльності. Згодом згадані повноваження торговельних представництв почали звужуватися, оскільки право на укладення зовнішньоторговельних угод було надано іншим суб'єктам господарювання — самостійним юридичним особам. Тому, відповідно до Положення України про торговельне представництво України за кордоном від 17 серпня 1993 р.¹, ці представництва вже не виконували основної ролі під час укладення зовнішньоторговельних угод.

Нині деякі повноваження у сфері зовнішньоекономічної діяльності Україна поклала на торговельно-економічні місії, які діють на основі постанови Кабінету Міністрів України "Про організацію роботи торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном" від 28 грудня 1993 p., Указу Президента України "Про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном" від ЗО квітня 1994 p., інших нормативно-правових актів. Створення означених місій дає можливість Україні та її суб'єктам господарювання, які через фінансові труднощі не можуть відкрити зарубіжних представництв, здійснювати свою діяльність за кордоном. Ці місії мають статус дипломатичних представництв, фінансуються з бюджету України і функціонально підпорядковані МЗЕЗтор-гівлі України. Не обмежуючись власною штаб-квартирою, торговельно-економічна місія може мати своїх представників при консульських установах в інших містах іноземної держави. Нині торговельно-економічні місії працюють у багатьох країнах Східної та Центральної Європи (наприклад, у Польщі, Угорщині, Канаді, ФРН).

Зазначені місії займаються підготовкою інформації з питань економіки, сприяють розвиткові торговельно-економічних зв'язків між державами, встановленню контактів на рівні підприємницьких структур. Основною функцією торговельно-економічної місії (на відміну від колишнього торговельного представництва СРСР за кордоном) є сприяння налагодженню контактів малого та середнього бізнесу України з підприємцями іноземних держав.

Торговельно-економічні місії беруть участь у заходах (симпозіумах, виставках, семінарах), які проводяться органами влади та управління іноземної держави, її торгово-промисловими палатами, спілками, фірмами, іншими суб'єктами господарювання.

Крім зазначених суб'єктів, функції від імені держави  здійснюють і окремі посадові особи.

Держава, вступаючи у  відносини з іншими суб'єктами права, несе самостійну відповідальність за свої дії. Вона не відповідає за діяння юридичних та службових чи посадових осіб, як і вказані особи не відповідають за дії України. Так, згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. (набрала чинності 12 листопада 1977 р.)¹ цивільно-правовий обов'язок із відшкодування шкоди може бути покладений на державу у двох випадках. По-перше, коли вона сама вважається оператором ядерного устаткування, яким заподіяно шкоду. По-друге, коли кредитори оператора не змогли отримати від нього повного відшкодування (йдеться про субсидіарну відповідальність). Аналогічним чином, відповідальність держави як суб'єкта цивільно-правових відносин передбачено і в інших конвенціях. За своїми цивільно-правовими зобов'язаннями Україна відповідає майном, що є у її власності, а не майном, закріпленим за юридичними утвореннями та іншими суб'єктами права.

4. Юрисдикційний  імунітет України

Законодавство України майже не регулює питання про згоду держави на юрисдикцію, за винятком норм Законів України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про міжнародний комерційний арбітраж" та ст. 425 Цивільного процесуального кодексу України за назвою: "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет", де зокрема зазначено, що пред'явлення позову до іноземної держави може бути допущене лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Відсутність національного нормативно-правового акта про імунітет держави та її власності є причиною недосконалості норм про регулювання питань юрисдикції та імунітету від неї. У ст. 1681 проекту Цивільного кодексу України вказано, що сторони можуть передбачати своєю угодою компетенцію іноземного суду. Угода, відповідно до цієї норми, має бути оформленою письмово. Певною мірою зазначені питання запропоновано врегулювати у ч. 5 проекту Господарського процесуального кодексу України, яка присвячена й питанням судового імунітету.