Міжнародні договори які регулюють захист прав національних меншин

Інтерес для дослідження становить  і система захисту прав національних меншин Австрії. Федеральний закон  країни від 7 липня 1976 року «Про правовий статус національних меншин» має  шість розділів, присвячених відповідно загальним положенням, радам національних меншин, допомозі національним меншинам, топографічним означенням, офіційній мові та заключним положенням. Ради національних меншин утворюються для консультування Федерального уряду й федеральних міністрів у справах національних меншин при Відомстві Федерального канцлера.

Проте варто зазначити, що не всі  країни Європейського Союзу в  питанні захисту національних меншин рухаються в напрямі, характерному для більшості його членів. Так, Конституційна рада Франції не допустила ратифікації Європейської Хартії регіональних мов. До того ж Франція – єдина країна ЄС, яка не підписала Рамкової конвенції про захист національних меншин. Це мотивується парадоксальним твердженням: «Франція – країна, в якій немає меншин». Результат такої деструктивної позиції спостерігався 2005 року, коли у французьких містах відбувалися вуличні заворушення на расово-етнічному ґрунті.

Але загалом рівень розроблення  та функціонування механізмів захисту  прав і свобод національних меншин у ЄС  високий.

Аналіз основних внутрішньодержавних  та міжнародно-правових актів країн  ЄС дає змогу дійти такого висновку: зміст міжнародних документів акумулює в собі найновіші теоретичні й  політико-правові підходи до розв'язання політичних, етнокультурних, освітніх, мовних проблем поліетнічних суспільств і передовий практичний досвід демократичних держав у сфері захисту прав національних меншин.

Обравши шлях побудови відкритого демократичного правового суспільства, Україна, як європейська етнополітична країна, активно вивчає й застосовує у своєму законодавстві великий досвід захисту прав національних меншин, що його європейські держави накопичили впродовж століть. Окрім того, вона, як держава, що активно інтегрується до європейських структур, враховує позитивний досвід країн Європи у сфері етнополітики, зокрема у виробленні механізму захисту прав національних меншин.

Захист прав національних меншин в  Україні проголошено Декларацією  про державний суверенітет, в  якій підкреслюється: «Україна гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку».

Концептуальні засади державної етнополітики, визначені в Декларації, набули подальшого логічного розвитку та конкретизації  в таких політико-правових актах: Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей (серпень 1991 року); Декларація прав національностей України (листопад 1991 року); Основи законодавства України про культуру (лютий 1992 року); Закон «Про національні меншини в Україні» (червень 1992 року); Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (червень 1997 року); Конституція України (червень 1996 року); Закон «Про громадянство України» (квітень 1997 року) та в інших правових документах, прийнятих парламентом держави [5].

Характерною ознакою формування політико-правової бази регулювання етнонаціональних процесів в Україні стало широке застосування в національному законодавстві  та практиці міжнародних стандартів захисту прав меншин, сформульованих у таких базових документах європейського співтовариства, як: Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (серпень 1975 року); Віденський підсумковий документ НБСЄ (січень 1989 року); Документ Копенгагенської наради з людського виміру (червень 1990 року); Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 року); Рекомендації Ради Європи 1201 (лютий 1993 року); Віденська декларація та додатки до неї (жовтень 1993 року); Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 року); Резолюція ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (березень 1995 року); Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1996 року); Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (лютий 1998 року) та інші міжнародні документи.

Аналіз змістового наповнення національного  законодавства свідчить, що в ньому  закріплено найфундаментальніші визначальні  міжнародні права щодо захисту національних меншин:

– право на існування;

– право на використання рідної мови;

– право на розвиток етнокультурної самобутності;

– право на освіту;

– право на свободу мирних зборів, віросповідання, виявлення поглядів, думки, совісті;

– право рівної участі в державотворчих процесах;

– право на одержання й поширення інформації та ідей своєю мовою без втручання держави та незалежно від кордонів;

– право на збереження середовища проживання в місцях їхнього історичного  та сучасного розселення.

У Законі «Про національні меншини  в Україні» (ст. 16) чітко визначено джерело фінансування забезпечення цих прав – державний бюджет.

За рівнем правового забезпечення основних прав і свобод національних меншин Україна посідає одне з  провідних місць у Європі, про  що свідчать такі факти:

– у вітчизняному законодавстві  передусім відображено основні категорії індивідуальних прав, напрацьованих міжнародною спільнотою щодо осіб, які належать до національних меншин;

– у Конституції України, Законі «Про національні меншини в Україні» тощо закріплено колективний характер здійснення прав національних меншин, носіями котрих виступають етнічні групи як організовані та легалізовані спільноти;

– загалом українське законодавство  враховує загальновизнані міжнародні стандарти захисту прав національних меншин, закріплюючи їхній правовий статус в Україні, й отримало високу оцінку міжнародних організацій та міжнародних експертів.

Водночас треба зазначити, що українське законодавство у сфері захисту  національних меншин має й певні  недоліки:

1. Розмитість, відсутність конкретизації її базових термінів. Так, у Законі «Про національні меншини в Україні» від 1992 року визначення поняття «національна меншина» декларативне за змістом, у ньому відсутня низка параметрів (кількісних, часових критеріїв проживання на території цієї країни тощо), котрі є обов'язковими для визначення сутності національної меншини.

2. Застарілість власне законодавчих актів, прийнятих у перші роки незалежності, адже нові соціальні та політичні реалії потребують перегляду більшості з них.

3. Відсутність такого важливого нормативно-правового акта, як закон «Про концепцію державної етнополітики України», що відповідав би сучасним світовим та європейським стандартам у сфері прав людини, сприяв консолідації українського народу заради створення сучасного суспільства, базованого на принципах гуманізму, взаємоповаги та демократії.

4. Відсутність чітко прописаних механізмів досягнення цілей, задекларованих  законодавчими актами.

Окрім того, далеко не завжди юридичне збігається з фактичним. Механізми  забезпечення реалізації норм і принципів української етнополітики часом виявляються неефективними, й саме ця сфера державної політики нерідко фінансується за залишковим принципом.

Такий стан речей призводить до поступового  загострення низки проблем української  етнополітики. Більшість із них –  на зародковому, латентному етапі й не здаються серйозною загрозою. Проте декотрі вже нині потребують уваги та конкретних дій. Як приклад доцільно навести ситуацію, що склалася навколо забезпечення в Україні прав і свобод кримських татар. Невирішеність питання їхньої репатріації як в економічному, так і в культурному (зокрема, освітньому) плані не лише негативно впливає на стан етнічного миру всередині держави, а й віддаляє від нас перспективу членства в Євросоюзі. Зрозуміло, що об'єднана Європа, маючи власні етнополітичні проблеми (як членів–засновників співдружності: Бельгія, Франція, так і нових членів: країни Балтії), не прагнутиме ввести до свого складу державу, де може спалахнути етнічний конфлікт.

Отже, розв'язання проблеми захисту  прав національних меншин має стати одним із пріоритетів внутрішньої політики всіх країн, важливою умовою збереження миру й зміцнення стабільності в Європі та Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела

1. Бородінов В. Д. Етнополітологія:  Навч. посібник. – Донецьк: Каштан, 2008. – С. 144.

2. Заключительный акт Совещания  по безопасности и сотрудничеству  в Европе от 1 августа 1975 года // Международное право в документах. – М., 1997. – С. 19.

3. Європейська Хартія регіональних  мов або мов меншин (ЕТ5 №148) // Збірка  договорів Ради Європи. – К., 2000. – С. 49.

4. Рамкова конвенція про захист  національних меншин (ЕТ5 № 157) // Збірка  договорів Ради Європи. – К., 2000. – С. 117–124.

5. Семьоркіна О. Дослідження  чинного законодавства України  у сфері забезпечення прав  національних меншин та народів//Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / За заг. ред. Ю. Тищенко. – К.: Укр. незалеж. центр політ. досліджень, 2009. – С. 169–187.