Поняття і види джерел міжнародного права

Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні  і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення  міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний  характер і не обов'язкові для виконання  їхніми членами; судові рішення (рішення  Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького  і Токійського трибуналів, а також  рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін.

); доктрини «найбільш кваліфікованих  фахівців із публічного права  різних націй», до яких слід  віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких  інших, а також вітчизняних  учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова,  В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним  джерелом є діяльність Комісії  з кодифікації і прогресивного  розвитку міжнародного права  ООН.

До допоміжних джерел також  слід віднести міжнародні звичаї і  міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження  полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості  в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість  є.

Хоча міжнародна ввічливість  і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі. 7. Кодифікація міжнародного права Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснювана суб'єктами міжнародного права. Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права». Кодифікація припускає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом: а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до говірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі між народного права); б) зміни або перегляду застарілих норм; в) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації; г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій). У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виступає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер. Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй.

Статут ООН містить  положення про те, що «Генеральна  Асамблея (ГА ООН) організує дослідження  і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу. Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності повинний бути підпорядкований задачі досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав. Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої зауваження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів

Юридична  природа основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні  правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки  міжнародного публічного права. Вони являють  собою найбільше загальне вираження  і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в  рамках міжнародних відносин. Принципи міжнародного публічного права виконують  одночасно дві функції: — сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних  відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; — закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів  міжнародного права в рамках міжнародних  відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне  тлумачення основних принципів дається  в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами  відповідно до Статуту ООН, прийнятій  на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році.

У Заключному акті Наради з  безпеки і співробітництва в  Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими  держави-учас-ниці будуть керуватися у  взаємних відносинах. До загальних  принципів міжнародного публічного права належать принципи: — принцип  суверенної рівності держав; — принцип  незастосування сили або загрози  силою; — принцип територіальної цілісності держав; — принцип непорушності державних кордонів; — принцип  мирного вирішення міжнародних  спорів; — принцип невтручання  у внутрішні справи; — принцип  загальної поваги прав людини; —  принцип самовизначення народів  і націй; — принцип співробітництва; — принцип сумлінного виконання  міжнародних зобов'язань. Основні  принципи міжнародного права мають  такі особливості, що дозволяють їм посісти  особливе місце в системі норм міжнародного права: — вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє  незаперечність і загальна обов'язковість; — вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно  від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права; — вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права; — вони, як виняток із загальних  правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку  норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків; — тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних  злочинів; — ці принципи можуть виступати  правовою основою для регулювання  міждержавних відносин при від сутності прямого регулювання.

Звертає на себе увагу тенденція  зростання кількості основних принципів  сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів  міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже  десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей  перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок  денний необхідність міжнародно-правового  визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві  сформувався й активно діє  в міждержавних відносинах принцип  загального і повного роззброювання  під ефективним міжнародним контролем, що не одержав свого закріплення  в кодифікаційних актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається. При тлумаченні і застосуванні принципів  міжнародного публічного права необхідно  враховувати, що усі вони взаємно  пов'язані і кожен із них повинен  розглядатися в контексті всіх інших  принципів. Стаття 18 Конституції України  закріплює, що «зовнішньополітична  діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки  шляхом підтримки мирного і взаємовигідного  співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права»