Право власносту міжнародному приватному праві

Право власносту  міжнародному приватному праві

План

Вступ 

1. Власність  і право власності 

2. Колізійні  питання права власності 

Висновок 

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Право власності  є центральним інститутом національного цивільного права, зумовлює характер інших інститутів права даної держави. У міжнародних цивільних відносинах питання власності не відіграють такої ролі. Центральним інститутом міжнародного цивільного обороту виступає право зовнішньоекономічних угод. У праві власності практично неможлива міжнародна уніфікація цивільних матеріально-правових норм. Основну роль у регулюванні права власності та інших речових прав з іноземним елементом грає колізійне право.

У законодавстві  більшості держав установлений розподіл речей на рухомі і нерухомі. По відношенню до нерухомості панує принцип, що право власності на таке майно підпорядковується закону місця перебування речі. Цей закон визначає і зміст права власності на нерухомість, і форму, і порядок, і умови переходу речових прав. 3акон місця перебування речі регулює і форму угод про речові права на нерухомість. Більш складним є вирішення питання колізійного регулювання рухомого майна.

 

1. Власність  і право власності 

 

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть схрещуються кращі уми людства.

У найпершому наближенні власність можна визначити як ставлення індивіда чи колективу  до приналежній йому речі як до своєї. Власність грунтується на розрізненні  мого і твого. Будь-який тип і будь-яка форма власності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не був рівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх , а хтось до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цієї точки зору будь-яка форма власності є приватною, якою би ідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це не прикривалося.

З елементарного  визначення власності, що наведено вище, випливає, що власність - це ставлення людини до речі. До цього, однак, зміст власності не зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, які не є власниками даної речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставлення виступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - несобственники, тобто всі треті особи, які зобов'язані ставитися до неї як до чужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від яких би то не було зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника, що втілена в цій речі. З визначення власності слід, що вона володіє матеріальним субстратом у вигляді. Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власника визначає буття приналежної йому речі.

Власність - це суспільні відносини. Без ставлення  інших осіб до приналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини  до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ.

Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальний субстрат і вольовий зміст. Власність - це майнове ставлення, причому в ряді майнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, для характеристики власності недостатньо.

Необхідно показати, в яких конкретних формах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні  приналежної йому речі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік таких актів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношенню до своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речі виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, у кінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі.

ВОЛОДІННЯ означає  господарське панування власника над  річчю. У володінні виражається статистика відносин власності, закріпленість речей за індивідами та колективами. КОРИСТУВАННЯ означає вилучення з речі корисних властивостей шляхом її продуктивного й особистого споживання. РОЗПОРЯДЖЕННЯ означає вчинення щодо речі актів, що визначають її долю, аж до знищення речі. Це і відчуження речі, і здача її в оренду, і заставу речі, і багато іншого. У користуванні та розпорядженні виражається вже динаміка відносин власності.

З урахуванням  сказаного конкретизуємо дане раніше визначення власності. Власність - це ставлення особи до приналежної йому речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського панування, на яку простирається влада власника.

До цих пір мова йшла про власність як про особливу економічної категорії, що має служити свого роду заставкою для розкриття юридичного змісту власності.

Серед безлічі існуючих визначень  прав власності, напевно, два висловлюють  їх сенс найточніше. З точки зору виконуваної соціальної функції права власності постають як певні "правила гри", які регулюють взаємовідносини між людьми з приводу обмежених (рідкісних) ресурсів, а з точки зору їх внутрішнього змісту - як "пучки правочинів", що є у кожного агента. І те, й інше потребує, звичайно, в подальшій конкретизації.

Права власності як санкціоновані  поведінкові норми. Скористаємося  розгорнутої характеристикою, яка  належить американським економістам  С. Пейовіч і Е. Фьюроботну. "Права  власності розуміються як санкціоновані поведінкові відносини, що виникають між людьми в зв'язку з існуванням благ і стосуються їхнього використання. Ці відносини визначають такі норми поведінки з приводу благ, які будь-яка особа має або дотримуватися у своїх взаємодіях з іншими людьми, або ж нести витрати з -за їх недотримання. Термін "благо" використовується в даному випадку для позначення всього, що приносить людині корисність або задоволення. Таким чином, і цей пункт важливий, в контексті нового підходу поняття прав власності поширюється на всі рідкісні блага. Воно охоплює повноваження як над матеріальними об'єктами, так і над "правами людини" (право голосувати, друкувати і т.д.). Пануюча в суспільстві система прав власності є в такому разі сума економічних і соціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, у рамках якої окремі члени суспільства протистоять один одному ".

Права власності носять всеосяжний характер і можуть наділяти владою як над матеріальними, так і концептуальними  об'єктами - аж до невідчужуваних особистих  свобод.

Відносини власності розглядаються як санкціоновані суспільством, але не обов'язково державою. Вони можуть закріплюватися і охоронятися не тільки силою держави у вигляді законів і судових рішень, а й авторитетом традицій, неписаних звичаїв, моральних і релігійних заповідей і т.п.

Прав власності приписується поведінкове значення. Вони діють  як своєрідні стимули, збільшуючи витрати  одних способів поведінки і підвищуючи привабливість інших. Теорія прав власності  аж ніяк не припускає, що досить прийняти закон, щоб він виконувався.

Право власності як набір  часткових правочинів. Історики права  виділяють дві основні традиції в розумінні права власності - континентальну і англосаксонську. Перша вважала необхідною концентрацію всіх прав власності на об'єкт в  руках одного власника, розглядаючи випадки розосередження правомочностей серед кількох осіб як феодальні пережитки. Її класичним втіленням став Кодекс Наполеона, де приватна власність проголошувалася не тільки "священною і недоторканною", але і "необмеженою і неподільною". На противагу цьому англосаксонська правова традиція втримала багато інститутів феодального права, допускаючи, зокрема, можливість роздроблення власності на який-небудь об'єкт на правомочності кількох осіб. Безсумнівно, друга традиція відрізняється більшою гнучкістю і реалізмом. Єдине і неподільне право - не більш ніж ідеальна конструкція, а в реальному житті - і в минулих століттях, і в нинішньому - окремі правомочності завжди вступали в найрізноманітніші поєднання і могли кожне окремо належати різним особам. Розщеплення права на часткові правомочності - нормальна практика, яку невірно було б розцінювати як свідчення ерозії приватної власності.

 

2. Колізійні  питання права власності 

 

Вихідним колізійним принципом визначення речових прав на будь-яке майно визнається закон місця перебування речі. Це загальновизнане колізійне початок встановлення речове-правового статуту правовідносини.

У рамках даних  правовідносин вирішуються питання: класифікація речей, їх поділ на рухомі і нерухомі. Здатність виступати в якості об'єкта права власності та інших речових прав, зміст права власності та інших речових прав, порядок в способи виникнення, переходу і припинення речових прав, момент переходу права власності, в принципі практично скрізь визнаний замкнуте коло речових прав, тобто неможливість визначення речового статуту з автономної волі сторін. Якщо право власності виникло за законом місця перебування речі, то воно зберігається і визнається при переміщенні речі через кордон, тобто зберігається за набувачем і не залежить від перевезення речі в іншу державу. У всіх правових системах визнається екстериторіальний характер речових прав.

Порядок управління спільною частковою власністю підпорядковується  закону місця знаходження предмета загальної власності. Закон місця знаходження речі зазвичай визначає і обсяг права власності. З цього випливає, що при переміщенні речей з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника, і не має значення, яке право застосовувалося при виникненні речових прав та особовий закон самого власника. Таким чином, право власності на річ, придбану за кордоном, визнається, але його зміст визначається не законом місця придбання речі і не особистим законом набувача, а законом місця перебування речі, тобто місцевим правом.

Особливою складністю відрізняються питання, що стосуються моменту переходу ризику випадкової загибелі або псування речі з відчужувача  на набувача, коли перехід права  власності здійснюється за договором. Колізійні проблеми цього питання пов'язані з тим, що право різних держав принципово по-різному визначає момент переходу ризику. У деяких країнах (Швейцарія, Японія, Нідерланди, Латинська Америка) панує принцип римського права - ризик переходить на покупця в момент укладання контракту, незалежно від того, перейшло в цей момент право власності (ризик несе покупець). Інші держави (Великобританія, ФРН) дотримуються початку - ризик несе власник, тобто момент переходу ризику збігається з моментом переходу права власності. Момент переходу права власності визначається по-різному. Великобританія - в принципі обидва моменти збігаються, але момент переходу права власності залежить від намірів сторін (є презумція, що право власності переходить в момент укладання контракту). У ФРН - моменти переходу права власності і ризику визначаються моментом скоєння контракту, але для передачі власності і переходу ризику потрібно передати володіння річчю.

Перехід права  власності і перехід ризику-це різні цивільно-правові категорії. У першому випадку в наявності проблеми речове-правового статуту, у другому-зобов'язального. Питання про момент переходу ризику має самостійне колізійне регулювання. Гаазька конвенція про право, застосовне до переходу права власності у випадках міжнародного продажу рухомих матеріальних речей, прийнята в 1958 р ., Встановлює принципово різне і самостійне колізійне регулювання для моменту переходу права власності і моменту переходу ризику. Самостійне колізійне регулювання є вихідним моментом при вирішенні колізійного питання. У міжнародній торгівлі при застосуванні інкотермс момент переходу права власності в момент переходу ризику розглядаються як самостійні категорії та визначаються без використання колізійних принципів допомогою уніфікованого матеріально-правового регулювання. У інкотермс момент і переходу права власності не враховується взагалі: значення має тільки встановлення моменту переходу ризику.

Закон місця  знаходження речі застосовується і  при вирішенні питань захисту  сумлінного набувача проти віндикації з боку власника (країни загального права, ФРН). У французькому праві спостерігається тенденція розширювального тлумачення цього початку - законодавство Франції регулює захист добросовісного набувача будь-яких рухомих речей на території Франції, навіть якщо в момент пред'явлення віндикації річ знаходиться за кордоном.

Особливою складністю відрізняються випадки, коли предметом  угоди є «вантаж у дорозі» - рухомі матеріальні речі, що знаходяться  в процесі міжнародного перевезення. При здійсненні операцій з приводу  таких речей практично неможливо визначити, на території якої країни знаходиться річ в даний момент. Особливості колізійного регулювання вантажу в дорозі пов'язані з тим, що тут неможливе застосування закону місця перебування речі. За загальним правилом застосовуються спеціальні колізійні прив'язки - право місця знаходження товаророзпорядчих документів, право місця відправлення або призначення вантажу, особистий закон власника, закон продавця. Найкращий спосіб регулювання - застосування автономії волі сторін. При цьому необхідно встановити дійсні наміри сторін.

Застосування  закону місця перебування речі неможливо  і в тому випадку, якщо мова йде  не про фізичну речі, а про права  на майновий комплекс, до складу якого  входять і речові, і зобов'язальні  права (у тому числі і «виняткові права» - авторські, винахідницькі) . Оптимальним варіантом регулювання захисту прав на майновий комплекс є автономія хвиль і розщеплення колізійної прив'язки.