Державні органи, які виступають суб’єктами трудового права України

План

1. Державні органи, які виступають суб’єктами трудового права України.
2. Зміст трудових правовідносин.
3. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Державні органи, які виступають суб’єктами трудового  права України.

Суб’єкти трудового права  — це учасники індивідуальних і  колективних трудових відносин, які мають трудові обов’язки відповідно до законодавства.

До суб’єктів трудового  права належать: працівники; власники підприємств, установ, організацій; уповноважені власниками органи чи фізичні особи  — роботодавці; трудові колективи; підприємства; установи; організації; державні органи та ін.

Учасниками багатьох відносин, які виникають у процесі реалізації права громадян на працю, є профспілки — добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). В Україні профспілки здійснюють свою діяльність відповідно до Конституції, Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»  від 15.09.99, Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92, Кодексу законів  про працю України та інших  нормативно-правових актів. Профспілки незалежні у своїй діяльності і підпорядковуються тільки закону. Вони є юридичними особами. Мета їх діяльності — захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Поряд з контролем за додержанням  власником або уповноваженим  ним органом законодавства про  працю і нормативних актів  по охороні праці, що здійснюється професійними спілками, нагляд і контроль за додержанням  законодавства про працю здійснюють також спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про  працю здійснюється Генеральним  прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням  законодавства про працю на підприємствах, що перебувають у їх функціональному  підпорядкуванні.

Для здійснення державного нагляду  за додержанням законодавчих та інших  нормативних актів по охороні  праці державою створено ряд органів.

Одним з важливих таких органів  є Комітет по нагляду за охороною праці, підпорядкований Міністерству праці і соціальної політики України. Положення про цей комітет  затверджене постановою Кабінету Міністрів  України від 4 травня 1993 р. № 328. В  свою чергу, комітет по нагляду за охороною праці наказом від 31 травня 1995 р. № 82 затвердив Порядок організації  державного нагляду за охороною праці  в своїй системі.

Деякі державні органи також  іноді виступають суб’єктами трудового  права. Наприклад, Міністерство праці  та соціальної політики управляє діяльністю інших суб’єктів трудових і похідних від них відносин. Генеральний  прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють вищий  нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про  працю.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням  законодавства про працю на підприємствах, які перебувають в їх галузевому підпорядкуванні.

Контроль за технічним станом підприємств  здійснюється експертно-технічними центрами Комітету по нагляду за охороною праці.

Крім того, державний нагляд за охороною праці здійснюють такі органи:

• Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки;
• органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України;
• органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням законодавчих актів з охорони праці, відповідно виступають як суб'єкти трудового права.

Місцеві державні адміністрації, виконуючи такі повноваження, як забезпечення реалізації державної політики в  галузі охорони праці, встановлення квоти для прийому на роботу молоді, інвалідів та деякі інші, також  виступають суб’єктами трудового права.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст трудових правовідносин

Сторонами (суб'єктами) трудового правовідношення є працівник та роботодавець.

Працівником може бути тільки фізична  особа, яка має відповідні властивості (право- і дієздатність) і досягла певного віку. Стороною у трудовому правовідношенні не може бути група осіб (колектив бригади може укласти договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, але це не трудові відносини, а відносини із матеріальної відповідальності).

Законодавством про працю не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть як виняток прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти  років. Учнів загальноосвітніх шкіл та інших навчальних закладів можна  приймати на роботу по досягненні ними чотирнадцятирічного віку на умовах, визначених законодавством.

Набуття працівником правоздатності і дієздатності у трудовому праві  має значні особливості. Як відомо, правоздатність - це властивість суб'єкта правовідносин, що полягає у здатності  фізичної особи мати права і нести  обов'язки, а дієздатністю фізичної особи називається її здатність  своїми діями набувати для себе прав і самостійно їх здійснювати, а також  здатність своїми діями створювати для себе обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

На відміну, наприклад, від цивільного права, де правоздатність настає з народженням, а дієздатність - з досягненням  певного віку, у трудовому праві  цих властивостей працівник набуває  водночас із початком роботи. Трудові  права та обов'язки не можуть існувати за межами трудового правовідношення, яке виникає тільки з моменту, коли працівник приступив до роботи на підставі укладеного трудового договору. Без роботи у працівника не виникне право ані на безпечні умови праці, ані на оплату праці, так саме, як і у роботодавця не виникне право вимагати додержання порядку на виробництві, виконувати міру праці, поки працівник не розпочне роботу.

Таким чином, фізична особа як суб'єкт  трудового правовідношення набуває трудової право- і дієздатності не з настанням певного віку, а на основі складного юридичного факту - укладення трудового договору і початку роботи на його основі. У цьому контексті вік, з якого законодавством допускається прийняття на роботу, слід розглядати не як підставу для набуття особою трудоправової дієздатності, а як гарантію від експлуатації дитячої праці. Недаремно Міжнародною організацією праці прийнято низку конвенцій, якими встановлено мінімальний вік прийняття на роботу у різних галузях економіки.

Закон "Про організації роботодавців" містить визначення поняття "роботодавець", під яким розуміється власник  підприємства, установи, організації  незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган  чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману  працю.

Словосполучення "використовує працю" не зовсім точно відображає правову  та економічну сутність трудових відносин. Оскільки здібності до праці не можна  відокремити від працівника, то вони не можуть бути "передані" у використання роботодавцеві. Не роботодавець використовує працю, а працівник виконує роботу, застосовуючи здібності до праці. Роботодавцю  як власнику майна та організатору процесу праці належить право  власності тільки на результати праці  з його трьома елементами - володіння, користування, розпорядження.

Роботодавець - це юридична (підприємство, установа, організація) або фізична  особа, яка надає роботу фізичній особі на підставі трудового договору.

Фізична особа може самостійно виступати  роботодавцем, набуває загальної  роботодавчої правосуб'єктності із набуттям повної цивільної дієздатності. Здатність бути учасником трудових правовідносин як роботодавець для фізичної особи, яка не займається підприємництвом, залежить лише від набуття ними галузевої роботодавчої правосуб'єктності. Для особи, яка здійснює підприємницьку діяльність, основне значення має її реєстрація в установленому порядку як суб'єкт господарювання у порядку, встановленому законодавством.

Правовий статус фізичної особи, яка  є роботодавцем - це закріплене нормами  трудового права положення особи, що виражається у визнанні її державою суб'єктом трудового права і  визначенні кола основних, невідчужуваних прав і обов'язків, якими вона володіє  у зв'язку з організацією найманої праці інших осіб. Трудова роботодавча правосуб'єктність фізичної особи визначає межі цього статусу, а статутні права і обов'язки - його зміст.

Юридичний зміст трудового правовідношення становлять права і обов'язки працівника та роботодавця.

Суб'єктивні права і юридичні обов'язки у трудовому правовідношенні спрямовані на забезпечення в інтересах правомочної особи певної поведінки зобов'язаної особи. Як правило, права та обов'язки сторін кореспондують одне одному. Наприклад, праву працівника на належні й безпечні умови праці відповідає обов'язок роботодавця її організувати і створити безпечні умови для її виконання.

Основні права та обов'язки сторін трудового правовідношення випливають із сутності трудового договору, за яким працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

До основних трудових прав працівників, поряд із правом на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого  державою мінімального розміру, входять  право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про  щорічні оплачувані відпустки; право  на здорові і безпечні умови праці; на об'єднання у професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку; на участь в управлінні підприємством, установою, організацією; на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади. Додаткові права працівників можуть встановлюватися галузевими, локальними нормативними актами та індивідуальними договорами.

Основні обов'язки працівника - працювати  чесно і сумлінно, своєчасно і  точно виконувати розпорядження  власника або уповноваженого ним  органу, додержувати трудової і технологічної  дисципліни, вимог нормативних актів  про охорону праці, дбайливо ставитися  до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Конкретні обов'язки по кожній посаді визначаються у кваліфікаційних  характеристиках (посадових інструкціях), розроблених відповідно до державних  стандартів.

Основні права роботодавця у  трудових правовідносинах полягають  у тому, що він може вимагати від  працівника виконання роботи за обумовленою  у договорі трудовою функцією, контролювати процес роботи, використовувати заходи стимулювання праці, вимагати від працівника дбайливого ставлення до майна, застосовувати  дисциплінарні стягнення до порушників трудової дисципліни і притягати  їх до матеріальної відповідальності у разі завдання матеріальної шкоди.

Основні обов'язки роботодавця - чітко  організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову та виробничу дисципліну, неухильно  дотримуватися законодавства про  працю й правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів  працівників, поліпшувати умови  їх праці та побуту.

 

 

 

Список використаної літератури

1. Прокопенко В. I. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма «Консум», 1998 р. - 480 с.
2. В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. Правознавство: Підручник. - К.: КНЕУ, 2003 р. - 767 с.
3. Жернаков, С.М. Прилипко, О.М. Ярошенко та ін.; за ред. В.В. Жернакова. – Х:Право, 2012 р. –496 с.
4. Конституція України., 2012 р. – 96 с.
5. Кодекс законів про працю України cтаном на 21 вересня 2012 року. Центр учбової літератури, 2012 р. – 78 с.