Суверенітет держави

Суверенітет держави - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в її праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб.

Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно-правовому значенні дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж.Боденом. Сьогодні воно означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». Водночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16.07.1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 1991 р.).

Існує три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її незалежність в зовнішньо-політичній сфері. В Декларації від 16 липня 1990 р. Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави - законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом всенародного голосування. Важливе значення має також введення посад і призначення представників президента України, формування місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.

Будь-яка держава незалежно від розміру її території, чисельності населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об'єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки тощо. Разом з тим суверенітет держави не опосередковує її свавілля як усередині держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.

Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей. Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, зокрема здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу. Принцип народовладдя отримав закріплення у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити конституційні цінності. Необхідність таких обмежень пов'язана з особливостями механізмів волевиявлення народу. І референдум, і вибори - це такі форми волевиявлення, які забезпечують ухвалення відповідного рішення чи обрання депутатського корпусу певною більшістю виборців. Таким чином здійснення влади народом фактично підміняється владою більшості і відкидає пошук соціального компромісу, що можливе в рамках представницького органу.

В юриспруденції розуміння нації  має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як "суверенітет нації" і "національний суверенітет". Суверенітет нації  означає повновладдя всього населення  певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення  слід відрізняти поняття "національний суверенітет", яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття "національний суверенітет" і "суверенітет нації" потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя  означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного  життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право  на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого.

Проблема державного суверенітету завжди була актуальною, але після проголошення незалежності України вона постала на національному рівні з особливою силою. Набуття Україною державної самостійності, правовими підставами якої є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, поставило її перед необхідністю провести всебічну модернізацію суспільства на глибокому науковому підґрунті. Належне усвідомлення сутності та змісту реалізації суверенітету є однією з необхідних умов розбудови народом України власної держави, проведення її зовнішньої та внутрішньої політики.

Орієнтація розвитку молодої держави на розбудову її як демократичної, правової, соціальної вимагає комплексного вивчення державного, народного і національного суверенітету, їхнього співвідношення та ступеня взаємозалежності. Ці питання особливо актуалізувалися із закріпленням Конституцією України таких визначальних засад, як пріоритет прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України), суверенітет народу (ст. 5), принцип поділу влади (ст. 6) та принцип верховенства права (ст. 8), на ґрунті яких здійснюється організація та функціонування державної влади.

Проблема суверенітету з самого початку її концептуально визначеної постановки у новій історії була предметом багатоаспектного вивчення філософів, політологів, конституціоналістів, істориків та теоретиків права тощо. Об’єктивною основою необхідності опанування зазначеної проблеми суспільними науками є те, що суверенітет, як відомо, втілюється в різних формах, його реалізація обумовлюється багатьма чинниками зовнішнього та внутрішнього, об’єктивного та суб’єктивного характеру. Теорія і практика суверенітету, в свою чергу, суттєво впливає на інші політико-правові явища, призводить до їх трансформації, модифікації, обмеження. Це потребує ґрунтовних досліджень поняття і сутності суверенітету, його ознак та форм реалізації, місця і значення у системі політичних та юридичних категорій.