Держава в політичній системі суспільства

В сучасних країнах є  різні моделі соціальної політики, що спираються на сукупність макроекономічних, соціально-економічних і соціальних показників. Найбільш відомі моделі дістали назви "ліберально-демократичної", "консервативної", "соціал-демократичної".

Відмінності в ідеологічних та правових орієнтирах держав різного  типу знаходять втілення, насамперед, у витратах на соціальні цілі. Так, соціальні витрати держав ліберального типу утворюють найменшу суму, порівняно з державами, які обрали для себе інший шлях. У США вони становлять 18,2% ВВП. 72,8% населення перебуває за межею бідності. Позитивним наслідком політики такого типу держав є низький відсоток безробіття — у США 4%. Ця модель виявляється і найдешевшою для платників податків, оскільки загальний розмір оподаткування становить 29,4% ВВП.

У Німеччині соціальні  витрати в середньому дорівнюють 25,8% ВВП. Спрямованість уряду на компенсаційні  дії стосовно малозабезпечених груп має результатом 10% населення, яке знаходиться за межею бідності. Рівень безробіття — 12% . Рівень оподаткування становить 39,6%.

Найбільший розмір соціальних витрат має місце в скандинавських країнах, які реалізують свій соціал-демократичний вибір (32% ВВП). За межею бідності в цих країнах перебуває 0,1% людей. Рівень безробіття — 4% (природне безробіття). Джерелом соціального благополуччя у країнах з соціал-демократичною моделлю є високий рівень оподаткування — 49,3% ВВП.

Українська модель соціальної політики формується в умовах суспільства, що трансформується. Це зумовлює цілий ряд її особливостей, до яких слід віднести: надмірну залежність від рівня економічного розвитку країни; відсутність можливостей широкого вибору громадянами форми соціального захисту; фактичне "зведення" соціальної політики до її соціально-захисної функції; протиріччя між принципами, покладеними в основу цілого ряду правових актів, та механізмами їх реалізації і фінансування.

Демократія — слово загальновідоме, але суть його розуміють по різному, інколи прямо протилежно. Словник визначає поняття демократії, як уряд народу, в якому верховна влада надана народові, і якою народ користується прямо або через своїх обраних представників шляхом вільних виборів. Тобто, демократія — це уряд народу, з народу і для народу. Часто поняття свободи і демократії вживаються взаємозамінно, хоча вони не є синонімами. Так, демократія є, насправді, поєднання ідей і принципів свободи, але вона включає також низку звичаїв і процедур, сформованих протягом довгої, часто складної, історії. Коротко кажучи, демократія — це свобода, вкладена в норми. Саме тому, можна визначити випробувані часом основи конституційного уряду, прав людини і принципу рівності перед законом, що їх повинно дотримуватися будь-яке цивілізоване суспільство, щоб могти називатися демократичним. 

Існують два основні  види демократії: пряма і представницька. При прямій демократії всі громадяни, без посередництва обраних або  призначених представників, можуть брати участь у винесенні загальногромадянських рішень. Зрозуміло, що така система може мати місце тільки при відносно обмеженій кількості людей, коли всі вони можуть зібратися в одному місці і шляхом голосування або консенсусу прийняти якесь рішення. Нині найбільш поширеною формою демократії є демократія представницька. Громадяни обирають своїх представників, уповноважуючи їх виносити політичні рішення, приймати закони та вирішувати інші загальносуспільні справи.  

Розглядаючи демократію, необхідно підкреслити ще одну її важливу ознаку. Це влада більшості і забезпечення прав меншості. У всіх демократичних системах громадяни вільно виносять рішення за принципом більшості. Але влада більшості ще не є демократія. Ніхто не назве справедливою систему, в якій 51 відсоток населення може гнобити решту — 49 — в ім'я поглядів більшості. В демократичному суспільстві влада більшості мусить включати гарантії особистих прав людини, які, у свою чергу, захищають права меншостей — етнічних, релігійних чи політичних. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами більшості. Права меншості захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян. 

Демократія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, що визначають функції представницького органу влади. В демократичній державі влада є лише одним з елементів громадянського суспільства, який включає багато різноманітних інститутів, політичних партій, організацій і товариств. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає, що безліч організованих груп та інститутів у демократичному суспільстві не завдячують державі своїм існуванням, законністю чи авторитетом. 

У демократичному суспільстві  діють тисячі неурядових організацій, місцевих і всенаціональних. Багато з них відіграють посередницьку роль між окремими громадянами і складними суспільними та державними інститутами, невід'ємною частиною яких вони є, даючи окремим громадянам можливість користуватися своїми невід'ємними правами та виконувати обов'язки як громадяни демократії. У тоталітарних суспільствах всі такі організації існували б під контролем, за дозволом, під наглядом і з підзвітністю державі. В демократичному суспільстві державна влада чітко визначена і суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від державного контролю; навпаки, багато з них намагається впливати на рішення уряду і вимагати від уряду підзвітності за його рішення.

Основні ознаки демократії:

1. суверенітет народу;
2. державна влада здійснюється за згодою тих, на кого вона розповсюджується;
3. влада більшості;
4. права меншості;
5. гарантованість основних прав людини;
6. вільні і справедливі вибори (загальне, пряме, рівне виборче право при таємному голосуванні);
7. рівність перед законом (всі громадяни, незалежно від статі, расової та національної приналежності, соціального та майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віросповідання, місця проживання та інших обставин, є рівними перед законом і мають однакові права);
8. справедливе правосуддя (правосуддя здійснюється тільки судом, на основі закону);
9. конституційні обмеження державної влади;
10. соціальний, економічний і політичний плюралізм;
11. принципи толерантності, співпраці і компромісу.

 
Список використаної літератури: 

1. Політологія: курс  лекцій. Навч. посібник / І. С. Дзюбко, В. Ф. Панібудьласка, Ю. С. Шемщученко. – К.: Вища шк., 1998.

2. Політологія / за  ред. акад. Української академії  політичних наук, проф., д-ра іст.  Наук О. І. Семківа. – Львів:  Світ, 1994. 

3. С. Релей, С. Рутар Основи Політології: лекції для студентів негуманітарних вузів. – Львів: інст. Українознавства НАН України, 1997.

4. Піча В. М., Хома М. М. Політологія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Каравела», Львів: Новий Світ – 2000.