Геній мікрокосму М. Ганді в рамках макрокосму Всесвіту

Доповідь

З предмету політологія

На тему:«Геній мікрокосму М. Ганді в рамках макрокосму Всесвіту»

Київ. 2013

Махатма Ганді. Видатний індійський письменник, лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор назвав Ганді  «Магатмою», що означає "Велика душа". Сам Ганді цього  пафосного прізвиська не любив. Миршавий босоногий чоловічок у великих окулярах, вдягнений у білий клапоть тканини. Титан духу і недосяжний взірець подвижництва.  Філософ і гуманіст. Ідеаліст-банкрут. І – звичайна смертна людина, яка здолала смерть тим, що вона врешті зробила для свого народу….  
 Індія входила в наше життя по-різному. Для наших батьків це були дореволюційні видання Блаватської і картини Реріха, присмачені піснями Радж Капура у фільмі «Бродяга». Для нашого покоління  - «Життя Рамакрішни» Ромена Ролана, «Зіта і Гіта», ароматичні патички, чорний чай «зі слоником» і самвидав «про йогів». Для наймолодших  – «Мільйонер з трущоб» і жебраки цигани біля метро.

Радянсько–індійська дружба, що квітла і буяла  виключно всупереч Великій Британії (як гадали комуністичні вожді) чаїла в собі чимало небезпек для радянської ідеології, і їх пропаганда всіляко намагалася уникати. Зокрема те, що Індія – країна, яка звільнилася мирним шляхом від британського панування. Для СРСР щирими борцями з колоніалізмом були лише африканці, бо їм можна було сплавляти туди на вишкіл своїх інструкторів з КДБ і стрілецьку зброю. А от з індусами було важче, бо колосальних розмірів країна ненасильницьким шляхом змусила забратися геть пихатих британців. Це був досить небезпечний прецедент, якщо проектувати його на тогочасне радянське суспільство. Фактична окупованість України доводилася сутичками НКВД з УПА аж до 50-х років, але ставало очевидно всім, що збройне здобуття Україною незалежності – неможливе. Індійський приклад-бо тяжів до того, що ми зараз називаємо громадянським суспільством. І що сяк-так, але врешті відбулося в Україні. 
 Перш ніж говорити про життя Мохандаса Карамчанда Ганді, слід звернути увагу на те, як взагалі орієнтальна тематика заломлюється в європейській свідомості. Особливості п'яти провідних шкіл індійської філософії, не кажучи про класичний буддизм Хінаяни та Махаяни чи те світосприймання, що зветься «індуїзм» – здебільшого нестравні для свідомості білої людини з її природним матеріалізмом та прихованою зневагою до рефлексій як ознаки слабкості.  Європеєць сприймає індусів як «факірів», штукарів, носіїв непотрібних поза цирковою ареною чудес. Відчайдушна робота думки, аскеза, подвижництво, які мали місце в ранньому християнстві (наприклад, у ісихастів), замістилися  в теперішніх часах соціально-політичною складовою.  
 Вульгаризація всього, пов’язаного з Індією, витворила своєрідну містичну поп-культуру, яка почала свій переможний похід світом від перших американських лекцій Свамі Вівекананди і продовжує його у вигляді чудернацьких процесій кришнаїтів з виразно слов’янськими обличчями. Але колись один з християнських священників зауважив, що немає нічого поганого у молодіжному зацікавленні містикою Індії, бо таким чином шукаюча людина вивчає еволюцію духовного розвитку людства, починаючи з давніх-давен. І дійсний шукач Бога неодмінно прийде у свій час до церкви свого народу. Але це буде вже не банальний прозелітизм, а свідомий еволюційний вибір особистості. 
 Стародавня Індія, як аналогічно Єгипет чи Китай  – це дитинство сучасної цивілізації з усіма вадами і перевагами, притаманними дитинству. Але Індія – завжди Стародавня, бо динаміка її внутрішнього розвитку не експансивна. Усі видатні діячі цього континенту вчили одні й ті самі Веди й Упанішади, тлумачили Шастри і шанували індуїстські (або мусульманські) побутові ритуали. Кожен з індійських лідерів однаково зручно почував би себе в період царя Ашоки чи Джавахарлала Неру. Духовність для цього «місця сили» є не засобом політичного впливу, а національною рисою. Не треба плутати це з інтелектом чи освітою.  
 Ганді був шостою дитиною в родині, яка дотримувалася вішнуїстського напряму в індуїзмі. Завданням Вішну є збереження, охорона, Шиви — руйнування, Брахми — створення світу. З усіх богів індуїстської Тріади Вішну виглядає найбільш людяним, тому що є Всевласником. За притаманними йому якостями він дуже близький до людини і тому дуже популярний. 
 Образ Вішну — яскравий приклад того, яких значних змін можуть зазнати в індуїстському пантеоні статус божества і приписані йому функції в залежності від трансформації релігійної свідомості віруючих і вимог часу. У Рігведі образ Вішну був пов'язаний із Сонцем і посідав вторинні позиції в порівнянні з іншими божествами. Але вже в «Махабгараті» це божество посіло одне із найзначніших місць у індуїстському пантеоні. Вішну виявився богом-охоронцем, а основними його рисами – сталість, цілісність і незмінність. Згодом на Вішну поширилися характеристики інших богів, у тому числі дуже популярних серед простого народу. Це відбулося завдяки виникненню концепції аватар — численних земних втілень Вішну. 
 В цьому сенсі сина чиновника з індійського князівства Порбандар можна сміливо назвати аватарою Вішну. За національним звичаєм він змушений був у віці 13 років одружитися. Дружина Ганді, його ровесниця,  стала на ціле життя його вірною помічницею в усіх справах і померла 1943 року в британській тюрмі, куди її було ув’язнено разом із чоловіком та іншими керівниками визвольного руху.  
 4 вересня 1888 року вісімнадцятирічний Ганді відплив з Бомбея в Англію вчитися на адвоката. Нечувана річ, бо правовірним брамінам заборонено було перепливати океан під страхом прокляття. Урешті-решт, після тривалих суперечок мати взяла з Ганді клятву — не вживати в Англії алкоголю, не їсти м’яса. Втім, не треба  перебільшувати питомої «ортодоксальності» родини Ганді – це були британізовані тубільці, що служили Її Величності.  
 За три роки  Ганді отримав диплом адвоката. Він  удосконалив англійську, вивчив французьку мову, природничі науки. Індус став справжнім британським джентльменом. Ганді досконало опанував уміння одягатися та поводитися ,  брав уроки музики і танців. Тільки в Англії і в англійському перекладі Ганді ознайомився зі священними книгами індуїзму. Величезне враження справила на нього книга «Світло Азії», присвячена буддизму, Коран, Старий і Новий заповіти християн. Ганді  був у захваті від Нагірної проповіді: «А Я вам кажу не противитися злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому і другу. А хто захоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому» (Мф. 5, 38-39) 
 Ганді повернувся у 1891 році до Індії. Виявилося, що як юрист він нікому не потрібен. Він практично не знав традиційного індійського та мусульманського права, що унеможливлювало звичаєве «розв’язання» суперечок. А «біла» юриспруденція трималася не на знанні законів, а на корупції.

Ганді полишає Індію і  живе у південній Африці аж 24 роки, де його компетентність затребувана  серед земляків, що мешкають в Африці. Водночас він дістає гіркий досвід того, чим є расизм, бо до індусів  британці ставилися досить поблажливо, і сегрегація вписувалася в традиційне вчення індусів про поділ на касти. А от до негрів в Африці білі ставилися, як до тварин. 
 Досягнувши  успіхів у адвокатській діяльності, Ганді 1894 року заснував Індійський конгрес Наталю за надання індійцям рівних громадянських прав з південноафриканськими білими. Так починається його політична кар’єра. 
 Після повернення на батьківщину в січні 1915 року Ганді зблизився з партією «Індійський національний конгрес» і став одним із лідерів національно-визвольного руху Індії, його ідейним вождем. Після Першої світової війни Ґанді та його послідовники вже виступають на багатолюдних мітингах із закликами до боротьби проти англійського панування. Цю боротьбу Ґанді обмежував винятково ненасильницькими формами. 
 Але ще один важливий відступ. Ганді ніколи не був принциповим ворогом Британії (на відміну, наприклад, від революціонера і містика Ауробіндо Гхоша). Понад те, він був дуже лояльний до Корони і навіть брав участь в англо-бурській війні на боці англійців. Ганді вважав  – і небезпідставно – що цивілізаторська місія білих в Індії важлива, потрібна і корисна для його народу. Якщо, це, звісно, не переходить меж. Тому Ганді став врешті своєрідним компромісом для британців у їхньому виборі між індусами-угодовцями і радикалами. 
 Ахімса, свадеші, сварадж та сатьяграха — чотири пункти життєвої філософії Ганді.  
Отож, ахімса —дослівно  «невбивство», ненасилля. За Ганді, тільки спираючись на ахімсу, можна досягти перемоги в політичній боротьбі. Інакше перемога неминуче перетвориться на поразку. Свадеші – економічний патріотизм. Як у нас «Свій до свого по своє». Рух за бойкот іноземних товарів. Останні роки життя Ганді користувався виключно найскромнішим одягом та взуттям індійського кустарного виробництва. І закликав до того ж своїх прибічників. І вони це робили.Сварадж – самоврядування аж до здобуття країною цілковитої незалежності. 
 Сат’яграха – твердість переконань. Ганді пояснював  суть  терміну європейцям англійськими словами «пасивний опір», але згодом дійшов висновку, що це словосполучення несе в собі певний негатив. За Ганді, сат’яграхі — людина, яка  застосовує це на практиці, морально вища за свого опонента, а отже, сильніша. Після подій в Амрітсарі 13 квітня 1919 року, коли війська вбили 379 демонстрантів, Ганді скасував сат’яграху. Він мотивував це тим, що частина її учасників своїми діями спровокувала вибух насильства. «Було величезною помилкою закликати до ненасильницького повстання народ, який ще не дозрів до розуміння ненасильства». 
 У серпні 1942 року, коли виникла загроза окупації Індії японцями, очолюваний Ганді Індійський національний конгрес ухвалив резолюцію, яка дістала назву «Геть з Індії!» Ганді вимагав надання незалежності як необхідної умови захисту Індії від японської агресії. Тривала війна. Британці кинули Ганді і тисячі його послідовників до в’язниць як потенційних зрадників. 
 Проте вже 15 березня 1946 року британці заявили, що Індія дістане статус домініону — аналогічний статусові Канади, Південної Африки, Австралії. Крига скресла. 
Та британці наостанок робили все, аби не допустити єдності основних релігійних громад країни – мусульман та індуїстів. 16 серпня 1946 року по всій Індії почалася кривава індуїстсько-мусульманська війна. У сутичках загинуло не менш ніж 700 тисяч людей, понад шість мільйонів мусульман і 4,5 мільйона індуїстів змушені були покинути рідні місця. Тоді й виник Пакистан. Англія домоглася свого. 
 15 серпня 1947 року  у Нью-Делі учень і послідовник Ганді Джавахарлал Неру урочисто підняв прапор Індії — країна стала незалежною. Ганді був у шоці від ціни, якою довелося заплатити за незалежність. Він зазнав краху своїх ідеалів. «Я змушений визнати банкрутство своє, але не принципу ненасильства. Ненасильство, яке практикувалося протягом 30 останніх років, було ненасильством слабких. Індія не має досвіду ненасильства сильних». 
 Старий ідеаліст продовжує відчайдушну боротьбу. 12 січня 1948 року він оголошує шістнадцяте у своєму житті голодування «до смерті» — з вимогою припинити погроми. 18 січня представники індуїстської та мусульманської громад присягаються в присутності Махатми покласти край протистоянню. І різанина припинилася. Це був небезпечний прецедент успішності для тих, хто витратив багато зусиль і грошей на розпалювання війни.  
 

30 січня 1948 року Ганді,  як звичайно, вийшов з дому  до народу, що зібрався послухати  його. Коли Ганді підняв руку, щоб благословити людей, в нього  тричі вистрілив індуїстський  екстреміст. Ганді помер з усмішкою, іменем Бога на вустах і  рукою в жесті благословення. 
 Марципановий образ «блаженного» Ганді і життєпис-сповідь Людини, що вважала себе прихильником і послідовником всіх релігій світу не мають нічого спільного.  
 У грубому фоліанті  його спогадів «Моє життя»  Ганді гранично чесний з собою і читачем. Він визнає всі свої помилки, слабкості і недоліки. Це геніальний у щирості духу твір, який варто було б прочитати багатьом нашим політикам. Але спершу їм варто добре вимити руки.