Контрольная работа по «Политологии»

1.Поняття  природа риси політичної влади

Політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів, включаючи і примус.

Звідси стає зрозумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави і суспільства.

У своєму загальному значенні поняття "влада" означає право і можливість одних веліти, розпоряджатися і керувати іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їхнє поводження і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.

Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями. Політична влада як, один з найважливіших проявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політику. Поняття політичної влади ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але й в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т. д.

Політична влада має ряд особливостей. Її відмітними ознаками є:

• верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства, і всіх інших видів влади;

• загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства;

• легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах країни;

• моноцентричность, тобто існування загальнодержавного центра (системи владних органів) прийняття рішень;

• найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади.

 

2. Концептуальні підходи до проблеми  політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен влади, політична наука використо­вує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними влас­тивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної кон­цепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну власти­вість людини, закладену в її природі — інстинктах бороть­би і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджу­вав, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологіч­ний (який спирається на психоаналітичні концепції). Пред­ставники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії вза­галі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізич­ної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської тео­рій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивіс­тю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають осо­бливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який ро­зумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом вла­ди (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоря­ється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контро­лює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактуван­ня влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ре­сурси для досягнення поставлених цілей, а також струк­турно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

 

3. Ресурси та функції влади

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт по­літичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє та­кі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'я­зок, багатство, уміння, освіченість та ін.

 

А. Юр'єв виділяє вісім основних ресурсів влади: сировин­ні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, ор­ганізаційні, інтелектуальні та людські.

 

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному приму­сі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

У самому загальному вигляді «влада» може бути визначена як здатність одних учасників відносин проводити свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку.

Влада — основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки фундаментальним поняттям будь-якої со­ціальної науки, наскільки фундаментальним є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце в політиці з міс­цем, яке займають гроші в економічній сфері.

Таким чином, у самому загальному виді політичну вла­ду можна визначити як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рі­шень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку ін­ших учасників політичних відносин.

Основні функції політичної влади:

а) організаційна функція; б) регулятивна функція; в) контрольна функція; г) функція координації; д) функція мобілізації; е) функція управління.

 

4. Проблеми легітимності політичної  влади

Однією із най­важливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітим­ною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Дослідники приділяють багато уваги з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створю­вати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Принцип легітимності політичної влади (лат.legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що ви­ражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність лю­дей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспіль­не визнання її законності) та «легальність влади» (її пра­вове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для по­значення законно встановленої влади й практично ототож­нювався з поняттям «легальність» (законність). На почат­ку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового зна­чення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріп­лених юридичних процедур), легітимність політичної вла­ди відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь від­повідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збі­гаються — так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтрим­ку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке  опирається на силу традицій. Накази ке­рівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям  та історичним прецедентам. Прикладом  традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базує ся на особистій відданості  людей, їх переконанні у надзвичайному  да правителя. Зразки харизми  М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування  ґрунтується на підпорядкуванні  усій системі законів, які встановлюються  та застосовуються у відповідності  з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режим відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність  опирається на ідеологічні принципи  та переконання громадян у  цінності політичного ладу як  найкращого, підкріплюється інтенсивною  пропагандою. Прикладом Д. Істон  називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність  опирається на прихильність громадян  до механізму і норм політичного  режиму. Як приклад – Великобританія  з її демократичними традиціями  та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру  громадян у особисті якості  політичного лідера, його спроможність  належно використовувати політичну  владу. Вона базується на симпатії  громадян д лідера, їх раціональному  розрахунку. Прикладом такого типу  легітимності Д. Істон вважає  США, де президент повинен володіти  персонально легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й не­обхідною передумовою ефективного функціонування по­літичної влади.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.