Макс Вебер в политике

М.Вебер, наприклад, визначає політику як "потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які воно в себе включає".Класичне визначення категорії «влада» дає М. Вебер, розуміючи її як «будь-яку можливість впроваджувати усередині даних суспільних відносин особисту волю, навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується». М. Вебер наголошував, що «головне у владі — можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій ґрунтується ця можливість, і всупереч опорові інших учасників дій».

На підстави розуміння влади М.Вебером можна назвати три основних ознаки влади.

1. Влада – це вольове ставлення для людей. Розрізняють дві сторони цього стосунки – суб'єкт і той влади, чи владну і підпорядковану волі. Владна воля адресована боці з вимогою підкоритися, б здійснити те чи інше дію чи, навпаки, утриматися від цього. Тобто. вона домінує, більшою мірою кримінальна визначального впливу, її розпорядження мають імперативний (який має, обов'язковий) характер

2. Звідси – друга характеристика влади: влада представляє ставлення залежності для людей у суспільстві.

3. Влада здійснюється з допомогою особливих владних методів.

М. Вебер відзначав, що залежно від обставин виділяють владу батька над дітьми, владу грошового мішка, владу юридичну, духовну, економічну тощо. Однак у першу чергу під владою розуміють державну владу. Так, у перекладі з французької мови влада pouvoir — це не тільки влада, але і центральний уряд; з англійської power — не тільки влада, але і держава, держава з усією її міцністю; з німецької Gewalt — влада, міцність, а також насильство.

Поняття «легітимність» у XX ст. було введене соціологом Максом Вебером. Воно означало такий порядок, який був значущим для індивідів та якому вони підкорялись як раціонально визнаній цінності. Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, що відображає особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами певних типів соціального порядку у формі норм, правил, звичаїв, законів:

Типи легітимності політичної влади за М. Вебером

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.

Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках.

Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Основні ознаки легітимності політичної влади: 1. Довіра до неї пригніченої більшості населення, яка ґрунтується на впевненості, що існуючий порядок є найкращим для даної країни, а влада здатна розв'язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

2. Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатись, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, захищає життя людей. Легітимність влади утверджується, якщо вона проводить політику, яка від повідає інтересам, розумінню громадян.

3. Схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, що відображається у згоді з їх основ ними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непопулярних засобів та методів, зокрема насильницьких.

 Усі ці ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючись до масового насильства. Американський теоретик-політолог Д. Істон зазначав, що той уряд легітимний, який відповідає уявленню народу про справедливість та соціальне призначення цього інституту.

 Легітимність політичної влади пов'язана з протилежним явищем — делегітимацією — втратою довіри, позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілях і методах, у людях, які її здійснюють, — один із аспектів політичного життя суспільства, така сама рушійна сила розвитку політики, як і легітимація. Делегітимація влади може відбуватися з таких причин:

 — суперечності між цінностями, домінуючими у суспільстві, та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

 — суперечності між демократією та соціальною політикою, коли багато проблем розв'язується не демократичним, а силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмеженням прав і свобод громадян;

 — зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція владі (як правило, з інтелектуалів);

 — посилення бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процесу «знизу» та надзвичайно слабкого — «зверху»;

 — у багатонаціональній державі — націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.