Политична психология

Дані сучасних наук дають змогу говорити про те, що психіка як сукупність динамічних властивостей, процесів і станів людини є складною відкритою системою, що самоорганізується. Політична психологія як складова психології не тільки відображає політичні відносини, а є й міждисциплінарною галуззю знань.

Психологічне уявлення про психіку наголошує на її ві-дображувальному  характері, хоча він не вичерпує специфіки  індивідуально- та соціально-психічного. Дослідження О. Дон-ченко, І. Єршової-Бабенко  дають змогу говорити також про  інформаційні, субстратні, процесуальні та інші характеристики і функції  психіки. Як відомо, традиційним методом  пізнання є раціональна логіка, що розбудовувала себе на емпіричних даних  і узагальнювала їх. На ґрунті уявлення про лінійний прогрес суспільства  вчені прогнозували і планували  майбутнє соціуму. Проте за межами осмислення залишалися результати, що осіли в  колективному несвідомому, як-то: чуттєві  образи, установки, тенденції та ін.6 Проаналізувавши на основі нових  підходів структуру соціальної психіки, О. Донченко запропонувала шкалу  виміру, за допомогою якої можна  більш глибоко осягнути сутність соціального характеру, народного  духу, менталітету тощо, які є  також провідними категоріями політології, зокрема політичної психології.

У шкалі виміру соціальної психіки визначено шість бі- і  нарних (подвійних) позицій: екстраверсія — інтроверсія, екс-тернальність —  інтернальність, інтуїція — сенсорика, раціональність — ірраціональність, стабільність — нестабільність, чоловіче — жіноче.

Притаманні кожній з цих бінарних позицій властивості  являють собою своєрідний фундамент  соціокультурної історії. І

Це, за визначенням  О. Донченко, структура, архетипна тектоніка  соціальних психологічних законів, що виявляє себе і закріплюється  в актах повторення. Якщо в психокультурі  соціуму домінує одна з позицій  шкали, то з'являється відповідний  характер, своєрідність соціуму, тобто  суспільства, спільноти, особистості. Сукупність же домінуючих установок  характеризує соціальну психіку  суспільства — менталітет як усвідомлювану  частину психокультури та неусвідомлювану  ме-такультуру конкретної соціальної спільноти.

Які знання, зокрема, позиція ''екстраверсія — інтроверсія'' дає для усвідомлення сутності політичної психології в житті суспільства? Як бінарна позиція вона характеризує певну установку і спрямованість  суспільно зразкової психіки  або на довколишній світ, світ зовнішніх  об'єктів, світ інших соціумів (екстраверсія), або на явища власного світу, внутрішні  проблеми соціуму (інтроверсія).

Наприклад, екстравертивне суспільство характеризується відкритістю, динамізмом, орієнтованістю на об'єкти і об'єктивні дані. Зразки для  наслідування воно бере ззовні, тобто  з інших соціумів і культур (наприклад, США, Франція, Польща). Національний характер такого суспільства більш прямолінійний. Дух народу неспокійний, але такий, що не утруднює себе поглибленою рефлексією, йому притаманні любов до слави і  зовнішнього самовираження, схильність до ризику та імпульсивність, висока контактність та культура спілкування.

Для суспільства, орієнтованого  на інтровертивний стиль реакції, характерна передусім закритість (Велика Британія, Австрія, Індія, Китай, Росія, Японія, Південна Корея та ін.). До таких суспільств можна віднести й Україну. Народи в них самобутні, здатні залишатися самими собою у будь-яких ситуаціях, влаштовувати своє життя і побут  відповідно до домінуючих у суспільстві  тенденцій соціальної психіки.

У реформах і нововведеннях  такі суспільства зорієнтовані на внутрішні  тенденції і традиції, потреби  й інтереси; можливості та цілі ініційовані  зсередини, характерна здатність навчатися  на власному досвіді. Народ у таких  суспільствах порівняно спокійний, терплячий, миролюбний, а на Півдні — млявий і не готовий до відчайдушних кроків. Якщо індійці вважають, що спокій і небуття узасаднюють початок  і кінець усього історичного, то українці кажуть: ''Терпи, душа — в раю будеш'', ''Нехай буде гречка, аби не суперечка''. Українська терплячість більше тяжіє  до неспішного завоювання внутрішньої  свободи, кредо українця: ''Сам собі хазяїн''. Реформи в таких суспільствах відбуваються повільно, перемагає поступовість.

Щодо спрямованості  характеру російського народу, то, за висловом М. Бердяева, у психологію росіянина увійшли ''безмежність  російської держави і безмежність  ланів'', що не сприяло виробленню самодисципліни і самодіяльності. У росіян усвідомлення особистих прав завжди було слабким. Росіянин ''звик покладати організацію  простору на центральну владу, яка наче трансцендентна для нього. Покірність російської людини стала її самозбереженням''. Звертаючи увагу на поляризованість  російського характеру, М. Бердяев  віддавав перевагу в ньому не злу, а якостям доброти, на яких ґрунтується  культура людини.

В. Ключевський писав  про психологію великороса: ''Йому легше  подолати перешкоду, небезпеку, невдачу, ніж тактовно і гідно витримати  успіх; легше зробити велике, ніж  освоїтися з думкою щодо своєї  величі. Він належить до того типу розумних людей, які глупішають від визнання свого розуму... Неможливість розрахувати  наперед, заздалегідь обміркувати  план дій та йти прямо до наміченої  мети помітно позначилася на складі розуму великороса, на манері його мислення. Житейські нерівності та випадковості привчили його більше обговорювати пройдений  шлях, ніж обдумувати наступний, більше озиратися назад, ніж зазирати вперед''7. Ключевський звертав увагу на схильність росіян покладатися на удачу. Теперішнє завжди сприймалося в  Росії як таке, що перебуває у  стані кризи (Д. Лихачов). Тобто у  росіян, як і в людей інших національностей, є свій менталітет — сукупність певних психологічних якостей, що дають  їм змогу по-своєму сприймати, усвідомлювати  природне, суспільно-політичне оточення і самих себе, діяти відповідно до цього усвідомлення, настанови. Прагнення  підігнати всіх людей під загальновизнаний ідео-логізований стандарт свідомості та вимагати від них ''правильних'' дій  неправильне по суті, оскільки не враховує психологічні особливості, традиції, культуру національних та соціальних утворень. Це призводить до нагнітання пристрастей, що є однією з причин міжнаціональних  конфліктів, які виникають у державах СНД.

Сучасна ментальність політичних суб'єктів змінюється у  зв'язку із зрушеннями в масовій  свідомості людей, спричиненими змінами  у самосвідомості народів, психології громади, владі, екології, національному  самопочутті, формах спілкування тощо. Людська психіка та її елементи (емоції, воля, потреби, інтереси тощо) внаслідок  дедалі більшої політизації не відображають справді політичного. Психологія колективізму, а точніше псевдоколективізму, призводить до формальної участі людей у політиці, породжує байдужість до політичних процесів.

Панування у суспільстві  психології конформізму вивело на політичну  арену некомпетентних діячів; їх критикують, морально засуджують, але якщо екологічні і політичні проблеми й труднощі обговорюються лише в моральних  термінах, то це означає, що практично  вирішувати їх ніхто не збирається.

Як бачимо, у народів  колишнього СРСР склався менталітет байдужості, що проймає всі структури  на рівні політичного життя, відносини  управління, керівництва. Відзначаючи  відмінність у ментальності радянських людей і громадян західних держав, Ф. Іскандер пише: ''Західна людина-не боїться начальства, але платою за це є повага до закону. Склалася непомітна суспільна угода. Міцність її ґрунтується на взаємній вигоді додержання закону і властями, і громадянами.

Наша людина до останнього часу боялася начальства, але платою за це була неповага до закону там, де начальство цього не бачить. Це також суспільна  угода. Власті без слів... домовилися з народом: кради, але не попадайся, зате ніколи не питай у начальника, чому він начальник... Щоб спрацювала нова психологічна установка, треба, щоб  начальство саме навчилося поважати закони і підкорятися їм. Але це йому дається ще важче, ніж народові, тому воно ніяк не може звикнути до думки, що повинне сьогодні підкорятися  своєму вартовому псу''8.

Сучасну ментальність в українському суспільстві неможливо  формувати на основі колишніх бюрократичних, нормативно заданих зверху підходів. Вона вимагає підходу, заснованого  на реальних причинно-наслідкових зв'язках  людей, становленні мотивів, життєвих орієнтацій, суверенності, самостійності  кожної особи. І якщо, за словами  М. Бердяева, абсолютному є місце  в душі політика, в суб'єкті, то в  політиці воно неможливе. Водночас ''російському  суспільству бракує характеру, здатності  визначатися зсередини. Росіянина  дуже легко заїдає ''середовище'', і  він дуже легко піддається емоційним  реакціям на все зовнішнє''9.

Звідси прорахунки комуністів, їхнє політичне доктринерство, засноване на абсолютності й абстрактності  політики, пропаганді психології секти. ''Така абстрактність і абсолютність

у політиці на практиці ведуть до того, що інтереси своєї партії або соціальної групи ставляться вище за інтереси країни і народу, інтереси частини — вище інтересів цілого. Частина, група відчуває себе виділеною  із загальнонародного життя, загальнонаціонального  і загальнодержавного життя і  перебуває в абсолютній правді та справедливості. Скидається тягар відповідальності за ціле, за долю країни і цілого народу. Частина, що перебуває в абсолютній та абстрактній правді, не хоче брати  участі у круговій поруці національного  та й загальнолюдського життя''10.

Популізм ідейних  настанов, розрахований на емоції, збу-| дженість, сприяє впровадженню їх у  масову свідомість. Г. Ле-бов ще у 1895 р. у ''Психології натовпу'' звернув увагу  на] особливе значення харизматичних  якостей і здатності лідерів  до узагальнення колективних дій. Тому замислене у думці! ''політичне'' намагається  знайти зовнішнє вираження у мітинговій демократії, у натовпі. Коли багато людей не можуть і не j хочуть займатися  свідомою політичною діяльністю в інтересах  суспільства і самих себе, то залишається  шлях мітингового вираження громадської  та індивідуальної думки. Людина йде  у натовп, у масу. Психологія маси і становище лю- ] дини в ній  досліджені у працях Ортеги-і-Гассета, Е. Канетті.І Останній у книзі ''Маса і влада'' відзначає почуття впевненості  людини у масі, рівність і стирання розбіжностей між j людьми у ній, полегшення, вихід за межі своєї особи тощо. Водночас маса піддається почуттю переслідування, ніколи не \ відчуває, що наситилася, безсила  втриматися.

Уявлювана рівність людей у масі насправді є нерівністю, їй притаманна особлива збудженість, гнівна роздратованість стосовно ворогів. ''Маса завжди являє собою щось на зразок 1 обложеної фортеці, але обложеної  подвійно: є ворог, який стоїть перед  її стінами, і є ворог у власному підвалі''. Масове психологічне почуття  не може відобразити сутності політичних процесів, а є лише формою вираження  громадської думки, з якою не можна  не рахуватися.

Заклики з маси мають  емоційний, здебільшого неконструк- і тивний характер, розрахований на буденну свідомість людей, їхнє невдоволення суспільно-політичним життям. У буденній свідомості помітна втрата людиною  індивідуальних переконань, орієнтацій, що за умови низької політичної культури лише посилює суперечливість індивідуальної свідомості. Пси-! хологічний компонент  свідомості людей може швидко зміню- j ватися від мітингу до мітингу, від оратора до оратора.

Незважаючи на відкритість  маси, головний шлях психологічного оновлення  свідомості людей пролягає крізь  свідомість окремої людини. Політична  психологія вивчає політичні процеси  опосередковано — через людей, їхню діяльність. Різні форми відображення політики у психіці людей опосередковані їхньою діяльністю. Тому спочатку слід виявити індивідуальну ментальність людини. Труднощів тут чимало. На особистісному рівні психологи  виділяють такі бар'єри: настанову  на збереження досягнутого, абсолютизацію  одержаних результатів, задоволеність  своїм становищем (бар'єр задоволеності); сумнів у можливості позитивних змін (бар'єр сумніву, скепсис); прагнення  людини чітко розрахувати, що вона здобуває, а що втрачає у ході змін (бар'єр ''рахуваль-ника''); звикання до певних операцій, умов роботи і него-товність до нових (бар'єр стереотипу, навички, звички); побоювання того, що зміни можуть обернутися проти  самої людини, створять нові труднощі й проблеми, сумнів у тому, що її особисте щастя мало що змінить у загальному стані речей (бар'єр ''маленької людини''); підкорення більшості, залежність від  неформальних груп, схильних до збереження існуючого становища (бар'єр конформізму).

Подолання цих бар'єрів значною мірою визначається культурою  людини, одним з видів і форм якої є політична культура.