Політична влада і опозиція в Україні: методологічний контекст

Специфіка української опозиції полягає в тому, що за роки незалежності України вона стала невід’ємною складовою політичної системи. Практично всі провідні політичні сили за цей час встигли побувати як при владі, так і в опозиції [4].

В історії розвитку парламентської опозиції в Україні можна виокремити чотири етапи.

Перший етап (1990–2006 рр.). Розподіл на парламентську більшість і опозицію існував із часу обрання Верховної Ради України в 1990 році. Діяльність парламентської опозиції тоді здійснювалася на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Після президентської кампанії 2004 року був досить чіткий поділ політичних сил на «помаранчеві», ті, що підтримували кандидатуру В. Ющенка на президентських виборах, та опозиційні до новообраного Президента, що підтримували В. Януковича як кандидата у Президенти: Партія регіонів, СДПУ(о), «Трудова Україна» тощо. Після відставки 2005 року Ю.Тимошенко з посади Прем’єрміністра у владному таборі з’явилася «внутрішня» опозиція БЮТ до Президента.

Другий етап (2006–2007 рр.). Із початком політичної реформи в Конституції України було закріплено інститут парламентської більшості. На цьому етапі діяльність парламентської опозиції здійснювалася в рамках попередніх політичних домовленостей.

У парламентських виборах 2006 року опозиційні «до влади в цілому» політичні партії набрали стільки ж голосів, скільки БЮТ і «Наша Україна». Була створена «Антикризова коаліція» у складі фракцій Партії регіонів, СПУ та КПУ. Лідер найбільш опозиційної сили – Партії регіонів В. Янукович став Прем’єрміністром України.

Третій етап (2007–2010 рр.). Уперше відбулося закріплення окремих прав парламентської опозиції у виборчому законодавстві. У Регламенті Верховної Ради України формалізувалися статус та основні права парламентської опозиції.

Конфліктний характер відносин між Президентом з одного боку та Кабінетом Міністрів і парламентською опозицією – з другого став причиною гострої політичної кризи, дострокового припинення повноважень Верховної Ради та позачергових парламентських виборів 2007 року, на яких провідні політичні сили опинилися в ролі і провладних, і опозиційних. Блоки НУ—НС і БЮТ виступали на виборах як «пропрезидентські» й водночас опозиційні сили до очолюваного на той час В. Януковичем уряду. Партія регіонів – як «проурядова», але опозиційна до Президента України.

Ситуація стала більш визначеною після створення коаліції демократичних сил у складі БЮТ і НУ—НС та коаліційного уряду на чолі з Ю. Тимошенко. Партія регіонів і КПУ опинилися в опозиції і до Президента, і до уряду.

Четвертий етап (з 2010 року й донині). Відкрите протистояння в середовищі провідних партій зрештою привело до перемоги В. Януковича на президентських виборах 2010 року. Рішенням Конституційного Суду України відновлено чинність Конституції від 28 червня 1996 року, з Регламенту Верховної Ради вилучили главу «Парламентська опозиція».

Політична влада і опозиція на сучасному етапі. Діяльність сучасної парламентської опозиції мала б здійснюватися відповідно до політичної практики першого етапу, тобто на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Проте поразка нинішніх опозиційних сил на президентських 2010 року та парламентських 2012 року виборах свідчить про відсутність реального балансу новій владі у вигляді потужної дієздатної опозиції. Істотно впливають на характер діяльності опозиційних сил відсутність усталених зв’язків із соціальними групами, слабкість програмноідеологічних засад політичних партій, особистісний чинник.

15 червня цього  року відбувся з’їзд об’єднаної  опозиції, на якому партія «Батьківщина»  об’єдналася з партією «Фронт  змін» і низкою інших партій. З’їзд висунув як єдиного кандидата на майбутніх президентських виборах Юлію Тимошенко, головою політичної ради об’єднаної партії обрано Арсенія Яценюка. В опозиційній коаліції після провалу кампанії «Вставай, Україно!» та об’єднавчого з’їзду «Батьківщини» й «Фронту змін» загострилася конкуренція лідерів.

Основним у діяльності парламентської опозиції є негативне ставлення до політики Президента, уряду України: несприйняття змісту та способів реалізації владної політики в економічній, соціальній та гуманітарній сферах. Так, «Батьківщина» критикує «злочинну» владу, «УДАР» виступає захисником підприємницького середовища, «Свобода» поряд із традиційною націоналістичною риторикою говорить про соціальні й антиолігархічні заходи. Проте головне завдання політичних опонентів полягає в тому, щоб таки знайти спільний знаменник виходу з кризи й протистояти зовнішнім і внутрішнім викликам, здатним «проковтнути» державу. Та поки що ніхто не демонструє політичної волі до такого пошуку.

Заради збереження влади правляча політична сила може вдатися до подальшого обмеження діяльності опозиції. Водночас у неї залишаються можливості для початку діалогу та налагодження цивілізованих відносин із опозицією.

За ініціативою Президента 19 червня нинішнього року відбулася зустріч із лідерами парламентських фракцій, на якій обговорено низку принципових питань [5]. На зустрічі з Президентом опозиційні фракції представляв Арсеній Яценюк із загальними вимогами трьох лідерів опозиції. Три опозиційні парламентські фракції визначили широке коло проблем: від економічних труднощів і корупції до виборів у спірних округах, долі вітчизняної ГТС і звільнення Юлії Тимошенко.

Політологи оцінюють підсумки зустрічі як декларацію про наміри спільних дій влади і опозиції.

До речі, своєрідним іспитом на можливість проведення спільної об’єднавчої політики стала реакція і провладних, і опозиційних сил на оголошену і неоголошену торгову війну проти нашої держави. Отже, не все втрачено. 

Джерела

1. Політичний енциклопедичний  словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004.

2. Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиния // Антология  мировой политической мысли. В. St. T.1. Зарубежная политическая мысль: истоки эволюции. – М., 1997. – С. 535.

3. Лінкольн А. Геттісберзька  промова// Невичерпність демократії. – К., 1994. — С. 80.

4. Нормативне закріплення  стутусу і прав парламентської  опозиції: Аналітична записка. Додаток 1. Генеза інституту парламентської  опозиції в Україні. – К.: Національний  інститут стратегічних досліджень в Україні, 2010.

5. Тарасюк Р. І  почули одне одного // Віче. – 2013. – № 13. – С. 6.

6. Вагнер Х. Борьба  против правых – задача всей  Европы [Електронний ресурс].