Політичним конфліктам притаманні певні закономірності

Що являє собою політичний конфлікт? Перш за все це протиборство, зіткнення політичних суб’єктів, зумовлене  протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, думок і поглядів. Це результат конкурентної взаємодії двох або біль­ше сторін, які виборюють одне в одного владні повноваження і ресурси. Політичний конфлікт означає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, доступ до прийняття владних рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними — іншими словами, за те, що становить владу і політичне панування. Якісна відмінність політичного кон­флікту від усіх інших полягає в тому, що в ньому взаємодіють різні суб’єкти з приводу обов’язкових для усіх громадян інте­ресів і державної влади. Об’єктом і предметом політичного конфлікту є державна влада, володіння нею, устрій владних інститутів, політичний статус соціальних груп, цінності, сим­воли політичної влади.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний (у широ­кому розумінні), має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єк­тивною виступає суперечність між політичною системою як певною єдністю і нерівністю включених до неї індивідів і груп, які виражені в ієрархії політичних статусів. У цьому витоки й основа політичного конфлікту. Суб’єктивна сторона політичного конфлікту проявляється, по-перше, в усвідом­ленні суб’єктами об’єктивних суперечностей; по-друге, в оформленні організованості конфліктуючих сторін; по-тре­тє, в тому, що він має нормативно-ціннісний вимір: політич­ні цінності, закріплені в юридичних нормах, які визначають правила гри політичних агентів; по-четверте, суб’єкт політич­ного конфлікту формується у процесі політичної боротьби, а не даний об’єктивно.

Політичним конфліктам притаманні певні закономірності.

Політичний конфлікт —  це завжди боротьба за загаль­ні інтереси і цілі певних великих соціальних сил, за те, щоб вони були визнані суспільством як головні. Тому кожен суб’єкт політичного конфлікту намагається представити свої цілі як загальні, знайти підтримку з боку певних груп та пе­ретворити цю боротьбу на суспільну, масову.

В основі політичного конфлікту  будь-якого рівня ле­жить намагання довести легітимність свого суб’єкта і розвія­ти легітимність протилежної сторони.

Політичний конфлікт у  разі його загострення поширю­ється на соціальну сферу, економіку, на всю соціально-психо­логічну сферу суспільства.

У політичний конфлікт втягуються великі маси людей, але це не натовп, а певна спільність, об’єднана політичними настановами, ідеологією, вірою, інтересами.

У політичному конфлікті  проявляються специфічні прин­ципи, методи і способи боротьби. Принципи —  це основні вимоги політичної практики, що випливають із закономір­ностей політики. Серед них виділяються такі, як спрямуван­ня вирішального удару й вибір вигідного моменту для його нанесення; врахування взаємозв’язку політичного конфлікту з соціальною ситуацією; необхідність чітко передбачити на­слідки розв’язання конфлікту для всього суспільства.

Що стосується методів  і способів політичної боротьби, то їх спектр дуже широкий — від чесних донайбрудніших. Прак­тика світового політичного життя дає нам приклади щоден­них політичних конфліктів, в яких суб’єкти використовують не лише насильство як найжорстокіший спосіб, а й маніпуля­цію масами, обман, підкуп виборців та лідерів різних рухів, зомбування народу засобами масової інформації тощо. Щоп­равда, політична боротьба не завжди антигуманна й амораль­на. Не можна говорити, що в політиці не буває справедливос­ті й чесності. В сучасному цивілізованому суспільстві все різно­маніття методів можна поділити на дві групи: мирні та воєн­ні, або чисті та брудні. Серед мирних найпопулярнішим є спосіб переговорів та широкий спектр психологічних мето­дів, серед воєнних — політичні репресії, що проводяться па­нуючими політичними силами, революції й міждержавні вій­ни. Якщо деталізувати, то можна налічити не менше п’ятдеся­ти методів і способів політичної боротьби, хоч серед них є й загальні, які використовуються у будь-якій сфері.

В чому специфіка економічних  конфліктів? Перш за все в тому, що вони виникають і розгортаються  на основі задово­леності або незадоволеності  працею, що зумовлюється сукуп­ною  дією чотирьох мотиваційних блоків: заробіток, зміст пра­ці, відносини між робітниками в сумісній праці, сенс трудових зусиль. Інтереси роботодавця та робітника мають значні роз­ходження щодо першої мотивації. Головний інтерес робітни­ка — у величині заробітку, роботодавця — в якості й кількості праці. Та як би там не було, заробітна плата має бути достат­ньою для існування. Величина заробітку є показником су­спільного визнання соціальної цінності робітника й основою для його особистої самооцінки. За правилом, більша частина конфліктів у виробничій сфері починається з проблем, пов’язаних із заробітком. Інші блоки мотивації також важли­ві (наприклад, сприйняття й оцінка змісту праці, ставлення до того, що повинен робітник виконувати на своїй посаді). Неза­доволеність змістом праці (в оцінках це престижна або непрестижна робота), а також відповідні її умови спричинюють конфлікти в будь-якому суспільстві. Дуже часто виникають конфлікти через незадоволення відносинами між робітника­ми або через нерозуміння змісту тієї праці, яку виконує робіт­ник. У всіх цих блоках мотивації криються витоки економіч­них конфліктів. Домінуючим все ж є перший — питання заро­бітку. Найбільш гостро це питання стоїть в Україні, де склався стійкий відрив праці від її вартості, і цей розрив поглиблюєть­ся. Заробітна плата стала неадекватною трудовим затратам і порівняно з 1990 р. знизилася у 5—6 разів, ціни навпаки ви­росли в 10—11 разів. Тому в Україні стрімко зростають настрої протесту, що можуть привести до найгостріших форм кон­фліктів, які можуть вийти навіть за межі страйків.

Як же розгортається економічний  конфлікт від перших проявів до страйків? Як правило, все починається з почуття робітником незадоволення. Другий крок — це вже відкритий прояв незадоволення на адресу адміністрації (підприємців). У відповідь адміністрація (підприємець) може або прийняти пропозиції робітника або відхилити їх. Тоді конфлікт або згасне (у першому випадку), або переросте у практичні дії ро­бітників (у другом у випадку). Далі вимоги робітників набува­ють колективної заяви з певними вимогами. Якщо їх не вико­нують, призначається попереджувальний страйк з обранням лідерів, органів робітничого контролю тощо. Якщо ж супро­тивна сторона і на цей раз не виробляє заходів для прими­рення, застосовується загальний страйк. І він уже активізує роботодавців провести радикальні зміни, щоб не допустити таких конфліктів надалі.

Будь-який конфлікт, оскільки він виникає в суспільстві, зав­жди є конфліктом соціальним у широкому розумінні цього слова, тобто суспільним. Соціальний конфлікт у вузькому розумінні (у соціальній сфері) є боротьбою соціальних спіль­нот з протилежними інтересами за домінування або підви­щення їх соціальних статусів. Джерелом соціального конфлік­ту є не статуси самі по собі: суперечності виникають на основі нерівності статусів у соціальній системі, що має ієрархізовану структуру. Попит на вищі статуси в багато разів перевищує можливості суспільства, тому й конфлікти в цій сфері найгостріші. До останнього часу одним з провідних типів соціальних конфліктів вважався класовий конфлікт. Щоправда, він сьогод­ні не ототожнюється з соціальною революцією, а розглядається як інституціоналізований і регульований та й відмінності різних соціальних груп, що ведуть до конфліктів, не поясню­ються виключно місцем цих груп в економічних відносинах. Конструктивний характер розв’язання соціальних конфліктів залежить від: а) наявності сильного провідного класу, який згуртований інтегрованими інтересами; б) середнього класу, наймасовішого і заможного, який чинить перепони розколу суспільства на полярні класи; в) досягнення рівноваги інтере­сів і статусів усіх класів і соціально значущих груп.

Висока соціальна мобільність, що є характерною для су­часного суспільства у розвинутих країнах, породжує специ­фічні відносин між групами за інтересами. Це означає, що су­часне високорозвинуте суспільство не поляризується на осно­ві однієї суперечності і одного основоположного конфлікту. З точки зору існуючих у ньому конфліктів воно є плюраліс­тичним. Різноманітність конфліктів означає, що в суспільстві є сукупність інтересів, які взаємно перетинаються, і соціальні групи не виключають одна одну. Основою виникнення проб­лемних ситуацій на початку конфлікту є соціальна стратифі­кація і соціальна мобільність. Оскільки соціальна стратифіка­ція є джерелом суперечностей і основою конфлікту, то типо­логія основних вимірів стратифікації є фактично критеріями типології конфліктів у соціальній сфері.

Першим у сукупності вимірів стратифікації є дохід або ба­гатство. Перша типологічна форма — це конфлікт, пов’яза­ний з цим виміром. Виникає цей конфлікт тому, що можли­вість отримання доходів або накопичення багатства фактично є матеріальною засадою набуття нових соціальних ролей, зміст яких часто не збігається з особистими якостями власни­ків цих доходів або багатств. Отже, володіння багатством і традиційно визнаний престиж деяких соціальних ролей не збігаються.

Віддаючи належне таким конфліктам, слід зазначити, що найгострішими, масовими і суспільно небезпечними є кон­флікти, породжені бідністю. Бідність — це нездатність під­тримувати мінімальний рівень споживання, це багатогранне і складне соціальне явище. Особливість і небезпечність таких конфліктів полягає в тому, що вони набувають антагоністич­ного характеру, ведуть до непримиренності інститутів, виникнення прагнень до насильницьких дій, до намагання ліквідувати соціальну основу існування протилежної со­ціальної групи.

Другим виміром соціальної стратифікації є ранжування спільнот за рівнем належності до влади й могутності. Правля­чий клас — це сукупність особистостей, які посідають реаль­но значущі посади і завдяки цьому створюють певну соціаль­ну групу (Дарендорф називає її ситуаційним класом). Бо­ротьба ситуаційного класу, що вже реально володіє владою, і потенційного ситуаційного класу, за яким стоять певні соці­альні сили, є основою соціального конфлікту. Роль соціальної мобільності як джерела конфлікту полягає в тому, що соці­альна дійсність дає можливість замінити один ситуаційний клас на інший.

Дедалі більшого значення набуває вимір стратифікації, що пов’язаний із престижем професії. У будь-яких суспільс­твах особистість завжди оцінюється з огляду на той внесок, який вона робить у суспільство своєю працею. З плином часу відбуваються зміни у структурі соціального престижу, а зна­чить і конфліктів, які виникли при його здобутті й реалізації; завжди поряд існують соціальні групи, які безнадійно відста­ють і не можуть вписатися в існуючі трудові відносини До цих груп можна віднести низькокваліфікованих робітників, пра­цівників з низьким освітнім рівнем, групи соціально знедоле­них. Соціальна небезпека такої ситуації полягає в тому, що такі соціальні групи, як правило, породжують подібних до себе. Низька забезпеченість і соціальна безперспективність представників цих груп веде до конфлікту їх з престижніши­ми соціальними групами і з суспільством у цілому.

Конфлікти духовної сфери  відбуваються в умовах кри­зи духовних цінностей у результаті розриву  цінностей культури і ціннісних  орієнтацій особистості. Зв’язок між  цими компонентами культури — важливе  цементуюче підгрунтя всього суспільного життя, і навпаки — розрив цього зв’язку означає глибоку духовну кризу. Людина при­ходить у світ і намагається зрозуміти, що таке добро і зло, хоче зрозуміти світ, у якому вона живе. Таке розуміння можна набути в результаті освоєння всього духовного ба­гатства, яке накопичилося в культурі. Засвоєння ціннісних критеріїв суспільства — праця винятково складна і неод­нозначна, але водночас і необхідна: якби у людей не було загальних уявлень про добро і зло, то сумісне життя їх бу­ло б неможливим. Мотивацію здійснення вчинків людина завжди пов’язує з ситуацією, співвідносить з обставинами та інтересами людини — суб’єкта діяння. При цьому вона може думати про моральні категорії, а може й ні, маючи на меті найближчі завдання, що випливають з конкретної ситуації. Отже, між конкретною мотивацією і світом ду­ховних цінностей і культури існує дистанція. Ціннісна криза збільшує цей розрив.

Суспільство намагається  системою заходів такий конфлікт не допустити, на це спрямована і вся  система права. Слід за­уважити, що і заходи, і право добре спрацьовують за умов ста­більності. Інша річ в умовах кризи, коли по-перше, не існує за­гального уявлення про систему цінностей, по-друге, відсутня масова підтримка офіційної ідеологічної доктрини. В цьому — головний розрив між суспільством і приватним життям людини. В результаті слабшає вплив соціальних інститутів на індивіда, у тому числі правосуддя, правоохоронних органів, виникає питання про ефективність пенітенціарної системи, тобто складаються позитивні умови для криміналізації всієї системи суспільних відносин.

Дуже гострим може бути конфлікт і з приводу ідеології. В основі ідеологічних конфліктів лежить різне ставлення лю­дей до порядків у суспільстві і розуміння того, яким чином мають будуватися відносини між людьми, між людьми та державою. Практично будь-яка ідеологія — це проект май­бутнього устрою суспільства, це пропозиція змінити світ у певному напрямі. І чим вищий рівень незадоволеності у су­спільстві, тим більше різновидів ідеологічних цінностей і зав­жди є такі, які взаємно виключають один одного, з приводу чого і виникають конфлікти.

У духовній сфері бувають  конфлікти і з приводу релігій­них  відносин. Релігія — це органічна форма самого життя, пов’язана з духовністю, культурою. Разом з тим будь-яка ре­лігія з’єднана з груповими матеріальними й ідейними інтере­сами певних суспільних сил і перш за все з інтересами свя­щеннослужителів, які так чи інакше спираються на підтримку мирян. За Вебером, будь-яка світова релігія задовольняє потребу віруючих у спасінні, хоч ідея спасіння у різних релі­гіях трактується по-різному. Згідно з буддійським вченням про Карму — це благополучне перевтілення у наступному житті; християнство, іслам обіцяють райські врата як винаго­роду за праведне життя. Релігія змушує замислитися про сенс життя, про те, що буде після нього. Таким чином, релігія є важливою складовою всієї людської культури. Тому і кон­флікти у цій сфері теж важливі. Лінія конфлікту пов’язана з напруженням, що виникає між релігійним світоглядом і бу­денністю.

Оптимальний варіант вирішення взаємовідносин між ре­лігією і суспільством вбачається в деполітизації цих відносин, у забезпеченні конституційного права совісті й віросповідан­ня, у знаходженні балансу між світоглядами і конфесіями, що виконують важливі для людей смислотлумачні функції.

Юридичний конфлікт є різновидом соціального кон­флікту. В ньому спір безпосередньо пов’язаний з правовими відносинами сторін, їх юридично значущими діями. Отже, суб’єкти, мотивація їх поведінки, а також об’єкт конфлікту мають правові ознаки. Такими є, наприклад, трудові, в бага­тьох випадках сімейні, виробничі, побутові конфлікти, а та­кож міждержавні, міжетнічні, якщо вони стосуються укладе­них сторонами угод і юридичних норм. Багато конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи.