Політика і міжнаціональні конфлікти

Тернопільський  національний Економічний університет

Факультет міжнародного бізнесу і менеджменту

 

 

 

 

Кафедра філософії  і політології

 

 

 

 

КПІЗ з  політології

на тему: «Політика і міжнаціональні конфлікти»

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка  групи ММА-11

                  Корнелюк Юлія

Перевірила: канд. іст. наук, доцент

                     Гурик М. І.

 

 

 

 

 

 

Тернопіль – 2013

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Історичні передумови національних  конфліктів на території колишнього СРСР 4

Розділ 2. Сутність протиріч і конфліктів. Положення в Україні 8

Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, позицій, прагнень. 8

Висновок 12

Список літератури 13

 

  

Вступ

Актуальністю  даної теми є  поняття та чинники, що впливають на виникнення та розвиток міжетнічних конфліктів. В основі будь-якого конфлікту лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні протиріччя, також ситуація, що включає або суперечливі позиції сторін з якої-небудь проблеми, або протилежні цілі, методи чи засоби їх досягнення в даних обставинах, або розбіжність інтересів опонентів.

На думку одного з основоположників загальної теорії конфлікту Р. Дарендорфа концепція суспільства вільного, відкритого і демократичного зовсім не вирішує всіх проблем і протиріч розвитку. Від них не застраховані не тільки країни, що розвиваються, а й ті, де є усталена демократія. Існують дві точки зору на конфлікт. Одні дослідники вважають, що соціальні конфлікти несуть загрозу, небезпеку розпаду суспільства. В інших вчених інша точка зору. Так, соціолог структурно-функціонального напряму Льюїс Козер пише: "Конфлікт перешкоджає окостеніння соціальних систем, викликаючи прагнення до оновлення і творчості". Інший німецький соціолог Ральф Дарендорф стверджує, що конфлікти незамінні як фактор загального процесу соціальної зміни.

 

Розділ 1. Історичні передумови національних  конфліктів на території колишнього СРСР

До 1986 р. про міжнаціональні конфлікти  в СРСР привселюдно нічого не говорилося. Вважалося, що в ньому національне  питання було остаточно вирішене. І треба визнати, що великих відкритих  міжнаціональних конфліктів не було. На побутовому рівні існували багато міжнаціональних антипатій і  тертя, а також спостерігалося здійснення злочинів на цьому ґрунті.

Разом із тим ішов інтенсивний процес русифікації  неросійських народів. Небажання вивчати  російську мову не тягло яких-небудь санкцій, як це намагаються зробити в Естонії чи Молдові, але саме його вивчення було поставлено в ранг природно необхідного. У той же час знання російської мови, як федеральної, відкривало перед неросійськими народами великі можливості для навчання, професіоналізації й самореалізації. Російська мова дозволяла прилучитися до культури всіх народів СРСР, а також до світової культури. Він виконував і виконує ту ж функцію, що випала на частку англійської мови в міжнародному спілкуванні.

Усе це, однак, не виключало формування латентних  етноконфліктних ситуацій, обумовлених збитковою національною політикою Радянської влади. Проголошення більшовиками привабливого, але лукавого для того часу політичного гасла про право націй на самовизначення спричинило за собою лавиноподібний процес суверенізації територій. Ще в період громадянської війни було утворено 35 республік червоних режимів і 37 - білих. Ця тенденція підсилилася після перемоги більшовиків. Однак її повна реалізація була неможливою. Так більшовики і не збиралися перетворювати її у життя. Виходячи з принципу “розділяй і пануй”, вони дали формальну самостійність у виді національного найменування території лише “опорним” націям. Тому з більш ніж 130 національностей, що населяють СРСР, близько 80 не одержали ніяких національних утворень. Причому “видача” державності здійснювалася дивним образом. Естонці, наприклад, загальне число яких у цілому по країні, відповідно до перепису населення 1989 р., складало 1027 тис., мали союзну державність; татари, чисельність яких більш ніж у 6 разів перевершує число естонців  (6649 тис.) - автономію, а  поляки  (1126 тис.)  чи   німці (2 039 тис.) не мали ніяких національних утворень.

Фіктивні  федералізація й автономізація  країни з чотирма нерівноправними рівнями національно-державних і національно-адміністративних утворень (союзна республіка, автономна республіка, національна область, національний округ) на волюнтаристськи нарізаних територіях, на яких історично проживали й інші народи, заклали під національне питання в СРСР міну уповільненої дії. Наступні вольові зміни границь національних утворень і передача величезних територій (наприклад, Криму) з однієї республіки в іншу без обліку історичних і етнічних особливостей, депортація цілих народів з рідних земель і розсіювання їх серед інших національностей, величезні міграційні потоки, зв'язані з масовим виселенням людей по політичних мотивах, із великими будівництвами, освоєнням цілини й інших процесів, остаточно перемішали народи СРСР.

Основна проблема полягає в тому, що титульні нації при будь-якій своїй чисельності  претендують на винятковий контроль державних інститутів і власності, нерідко створеної руками “сторонніх” народів і за рахунок загальносоюзного бюджету, як це було в Естонії, Литві, Казахстані. У ряді випадків російськомовне населення залишається заручником націоналістичних злочинних авантюр, як це відбулося з 250-тисячним російськомовним населенням у Чечні.

Таким чином, національна політика, що проводиться  в багатонаціональному СРСР і  продовжує нині в Росії (шляхом створення  нерівноправних суб'єктів федерації) і інших країнах пострадянського  простору, сформульована ще Леніним за допомогою формального принципу “право націй на самовизначення”, зруйнувала староросійску національно-територіальну систему і поставила в главу кута не людину з її невід'ємними правами і законними, у тому числі національними інтересами, а окремі нації з їх, особливими правами й особливими національно-владно-територіальними домаганнями, реалізованими на шкоду іншим народам, нерідко століттями проживаючим на тій же території, на шкоду загальновизнаним правам людини. Національно-культурна автономія, прийнята в усьому світі і що дозволяє без заподіяння збитку іншим народам задовольняти свої національно-культурні потреби в єдиному загально правовому просторі, була відкинута більшовиками, швидше за все, невипадково, тому що при такім рішенні питання сутужніше було керувати країною.

При цілісності жорстко централізованого і фактично унітарної Радянської держави міжнаціональні відносини, не викликали особливої  тривоги. З одного боку, людина будь-якої національності усвідомлювала себе громадянином усього федерального простору, з іншого боку - партійні й державні структури твердо утримували народи в рамках інтернаціоналізму. Навіть окремі націоналістичні висловлення деяких керівників у союзних і автономних республіках нещадно припинялися. Ослаблення союзних “обручів “ у процесі перебудови, що почалася, гласності й суверенізації національно-територіальних утворень оголили багато пороків комуністичного режиму, його національної політики й актуалізували дрімаючі міжнаціональні тертя. Націоналістично набудовані і прагнучі до влади і власності групи в багатьох союзних і автономних республіках, що відразу стали національними героями, кинулися пояснювати всі лиха народні діями союзних органів і експлуататорським інтернаціоналізмом. І в цьому була частка правди.

Силою удержати міжнаціональні конфлікти було вже  неможливо, а досвіду самостійних  цивілізованих рішень без участі сильного центра в народів не було. Не без допомоги націоналістичних екстремістів багатьом з них, що миттєво позабули реальну інтернаціональну допомогу, стало здаватися, що їхнє убоге життя  обумовлене тим, що саме вони на шкоду  собі “годують” Центр і інші народи. Через деякий час багато республік, “наковтавшись суверенітетів” (по вираженню Н. Назарбаєва), стануть поступово усвідомлювати щирі причини своїх лих, а на початку перебудови націоналістична ейфорія була домінуючою. Поступовий розпад СРСР спустив курок обвальним міжнаціональним конфліктам у багатьох союзних і автономних республіках. Після легального розпаду СРСР його територія стала зоною етнічного нещастя.

 

Розділ 2. Сутність протиріч і конфліктів. Положення в Україні

Конфлікт - це зіткнення протилежних  інтересів, поглядів, позицій, прагнень.

Під соціальним конфліктом розуміється зіткнення  свідоме переслідуваних і інтересів, що відстоюються, і цілей. Маючи своїм  джерелом

визначені об'єктивні  протиріччя, що досягли в суспільстві  кульмінації розвитку, соціальний конфлікт виникає в результаті усвідомлення протилежними сторонами несумісності їхніх інтересів і цілей (наприклад, несумісність інтересів і цілей)

До числа  найбільш складних відносяться міжнаціональні конфлікти. Це форма міжгрупового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються по етнічному.

Однієї  з основних причин загострення міжнаціональних  відносин і виникнення етносоціальних конфліктів у нас стала криза всіх структур влади в СРСР і використання національних інтересів корумпованими групами в колишніх союзних республіках, перенос соціального невдоволення у сферу міжнаціональних відносин. Не можна не бачити також і роль штучно розпалюваної релігійної нетерпимості.

Для таких  конфліктів характерний визначений рівень організованості дій поряд  із масовими безладдями, сепаратистськими виступами аж до громадянської війни. Оскільки вони виникають у багатонаціональних державах, будь-який внутрішній конфлікт у них неминуче здобуває політичний характер. Тому часом буває важко  провести чітку грань між соціальним, політичним і міжнаціональним конфліктом. Етнічний конфлікт може виражатися в  різних формах, починаючи з нетерпимості і дискримінації на міжособистісному рівні і кінчаючи масовими виступами за відділення від держави, збройними зіткненнями, війною за національне звільнення. Так розвивалися події у Нагорному Карабасі, Чеченській республіці, Молдавії, Грузії після розпаду СРСР.

Прийнято  класифікувати конфлікти по різних підставах:

• по суб'єктах - міжособистісні, міжпартійні, міждержавні;
• по масштабі - місцеві, регіональні, глобальні
• по впливі на суспільство - системні, потребуючі цілісного перетворення суспільства, і підсистемні, що вимагають перетворення окремих сфер суспільства (соціальної, культурний).

Конфлікт  між окремими особистостями виникає  як наслідок протиріч у взаємовідносини  людей на виробництві і побутовому ґрунті. І дозволяється він відповідно до існуючого нормами міжособистісного спілкування. Конфлікт між особистістю  і суспільством найбільше часто  торкається сфери виробництва й  розподілу товарів і послуг, матеріальних благ, контролю за поводженням людей, необхідного для нормального  функціонування суспільства. Ця група  конфліктів зв'язана із соціальними, економічними, емоційними відносинами  людей, що змінюються під впливом  науково-технічного прогресу, що торкнувся  всі сфери сучасного виробництва  й керування, побутові і сімейні  відносини.

Конфліктні  ситуації між соціальними групами, класами зводяться до протиборства відносно можливо повного задоволення  їхніх інтересів. Це стосується насамперед відносин влади. Міжнаціональні й міждержавні  конфлікти торкають буквально весь спектр відносин між конфліктуючими сторонами, усього суспільства.

Розрізняють також рівні конфліктів. Конфлікт, що охоплює все суспільство, що виявляється  розколотим на два протилежних табори, відносять до макрорівня. Його об'єктивна  база - наявність у суспільстві  соціальних шарів, зацікавлених у руйнуванні, зміні його основ.

Існує також  класифікація конфліктів по формах прояву й розвитку:

• конфлікти типу «сутичок», коли протиборчі сторони розділяють непримиренні протиріччя й результатом може стати тільки перемога однієї зі сторін;
• конфлікти типу «дебатів», коли ведеться суперечка, маневрування й обидві сторони розраховують на досягнення угоди (компромісу);
• конфлікти типу «ігор», коли сторони діють у рамках загальних правил і тому конфлікт не завершується руйнуванням усієї сукупності відносин між конфліктуючими.

Зі сказаного  випливає, що аналіз конфліктів неможливо  підігнати під якусь єдину  універсальну схему, що не існує деяких універсальних рецептів дозволу  конфліктів. Однак практика виробила визначену методологію (систему  мір), що дозволяє з урахуванням особливостей кожного конкретного конфлікту  домагатися його дозволу.

Склад населення України навряд чи не самий строкатий в світі - більше 127 національностей. За переписом 1989р. В УРСР проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, близько 500 тис. євреїв, білорусів, молдаван, болгар, поляків, угорців, румунів, греків. Знайшлося кілька енцев, ітільменов, юкагиров; 4000 чоловік просто вказало графу «iнша нацiональнiсть» і 177 людина не відповіли на це питання. В умовах соціально-економічної та духовної кризи суспільство в цілому відчуває дезінтеграцію, недовіра до багатьох соціальних інститутів, вже малоефективним.  Відповідно напруга виникає і в етнополітичній ситуації, і для українців це звичайно ж питання взаємовідносин із «великим західним сусідом». В даний час міжнаціональні конфлікти не набули масового характеру і жодна скільки-небудь серйозна політична організація не висуває гасла, провокують національну нетерпимість, тим не менш міжетнічні відносини значно ускладнилися.

 Історично тривале співіснування українського та російського етносів в межах одного державного утворення (Російської імперії, СРСР) призвело до виникнення своєрідного феномену - розбіжності етнічного походження та лінгво-культурного самовизначення як українців, так і росіян у межах України. Так, дані опитування населення, проведеного в листопаді-грудні 1997 р., свідчать, що

• "Тільки українцями" визначають себе 56% опитаних (етнічних українців у країні - 74%, за даними перепису 1989 р.),
• "Тільки росіянами" - 11% (етнічних росіян - 22%),
• Схильні вважати себе в тій чи іншій мірі і українцями і росіянами - 25,5% населення.

Одним з найболючіших питань є проблема державної мови. Згідно з тією ж Всесоюзного перепису населення 1989р. українською мовою вільно володіли 78% населення. До того часу тут проживало 72,7% українців, 22,1% росіян і 5,2% представляли інші національності. Рівень вільного рівня володіння російською мовою становив 78,4%, тобто практично нарівні з українською. Це пояснюється цілим рядом причин - особливості міграції, рівень освіти, інтенсивність урбанізації, кількість міжнаціональних шлюбів, і, зрозуміло, уніфікаторської політика Центру. Проте факт залишається фактом - на сьогоднішній день ступінь володіння російською мовою на Україні вища, ніж державним. Так, із загального числа респондентів опитування, проведеного в навчальних закладах чотирьох регіонів у 1995р., Добре володіли російською 83,5%, а українським - тільки 66,1%. Не говорять (хоча і розуміють) українською мовою 25,7%, російською - 12,4%. Ще одним важливим фактором є місце проживання, так як вибір тієї чи іншої мови досить чітко орієнтований по регіонах.