Поняття, сутність та ознаки держави

Імперія (від лат. imperium — влада, панування) — це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

Імперії створювалися з головної держави — метрополії і кількох  або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму  правління, її главою є імператор. 
 
Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі з них існували тривалий час (наприклад, Римська, Візантійська, Російська, стародавні східні імперії), в цілому вони виявилися нестійкими утвореннями і припинили своє існування. Причини розпаду імперій багатоманітні: зовнішні завоювання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально-економічні перетворення тощо. Паралельно з існуванням імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення національних держав. Нині імперських утворень у світі не існує. Однак хоча час імперій безповоротно закінчився, проблема адекватності державного, національного й соціально-економічного розвитку залишається актуальною для багатонаціональних і навіть однонаціональних держав із компактно розселеними національними меншинами. Загострення цієї проблеми, особливо пов'язане з тим чи іншим видом соціальної нерівності, породжує сепаратизм, який є найбільшою загрозою єдності країни.

4. Види та характеристика форм державного правління.

Форма державного правління — це спосіб організації  державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих  органів держави.

Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави  держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від  правового статусу глави держави  й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються  дві основних форми державного правління  — монархія і республіка. 

Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — і один, єдиний і arche — влада) — це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних  повноважень. У республіці глава держави — президент — є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців. 
 
У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії — абсолютна і конституційна. Абсолютна монархіяхарактеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін. 
 
Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією. Конституційна монархія існує у двох видах — дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ — монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд , у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко та ін. 
 
У парламентарній* монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він, як кажуть, «царює, але не править». Юридично за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламенті й не утвердиться. 
 
Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентарної монархії. Звичайно це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент і призначити нові вибори. Глава держави вимушений прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в противному разі парламентська більшість, на основі якої сформовано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку висловлення парламентом вотуму недовіри урядові останній або йде у відставку, або через главу держави розпускає парламент і призначає позачергові вибори. 
 
Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. contrasignatura — міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе. 
 
На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених країн — Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін. 
 
Специфічні риси має монархічна форма правління в тих країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а пізніше увійшли до британської співдружності націй — Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній з цих країн формально вважається монарх Великобританії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, котрий призначається британським монархом за поданням уряду країни з числа її жителів. 
 
Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці висловилися на користь збереження монархічної форми правління. 
 
Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи забезпечують наступництво в політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни. 

Республіка (лат. respublica, від res — справа, publicus — суспільний) — це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка — найпоширеніша  форма правління. Нині зі 190 держав світу  — членів ООН більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми  правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність  між ними полягає у способі  формування та функціонування уряду. У  президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно  виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. 
 
У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. 
 
За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. 
 
Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше. 
 
Основними ознаками президентської республіки є:  
 
1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;  
 
2) обрання президента на загальних виборах;  
 
3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра;  
 
4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;  
 
5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;  
 
6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;  
 
7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6. 
 
Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади. 

Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром7. 
 
Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та Югославії. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або ' спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. 
 
У парламентарних республіках, як і в парламентарних монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реаль- * ної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій». 
 
Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана — парламентарно-президентська, абопрезидентсько-парламентарна — форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми правління. 
 
Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці. 
 
Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією і 958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші — Польща, Румунія — від президентських республік. 
 
Кожній із трьох основних форм республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду. 
 
Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-иарламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки й монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами. 
 
Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається уникати більшості іманентно притаманних президентсько-республіканській формі правління недоліків, зокрема авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в країні низки демократичних чинників політичного життя. По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична культура американського суспільства. Це суспільство не знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшувальне скло. Навіть найменші прорахунки президента, відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже про його відверті зловживання владою, негайно стають не лише надбанням громадськості, а й предметом судового розгляду. 
 
Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна лише за наявності у країні розвиненої системи політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначення парламентської більшості, формування на її основі уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв'язку з цим — і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Міністерські пости стають об'єктом виснажливого й не завжди чесного міжпартійного торгу, іноді їх обіймають далекі від професіоналізму у відповідній галузі партійні функціонери. Внаслідок особливостей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здійсненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії, як, наприклад, у ФРН. Наочним прикладом урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні роки змінилося більш як півсотні урядів. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорганізацію державного управління і руйнування владних структур. 
 
Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

5. Організація державної влади в Україні.

За конституційним визначенням  «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1). Демократичний характер української  держави конституційно закріплюється  через республіканську форму  правління і принципи народного  суверенітету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади: «Державна влада  в Україні здійснюється на засадах  її поділу на законодавчу, виконавчу  та судову» (ст. 6). 
 
Вищими органами державної влади в Україні є глава держави — Президент, загальнонаціональний представницький орган законодавчої влади — Верховна Рада, колегіальний орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів і виші суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий Господарський Суд. 
 
Форму державного правління в Україні Конституція визначає лише у найбільш загальній формі, проголошуючи її республікою. Та чи інша форма республіканського правління — президентська, парламентарна чи змішана — в Конституції конкретно не визначається. Висновок про неї можна зробити на основі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як спосіб формування і функціонування уряду. 
 
Щодо способу формування і функціонування уряду Україна в роки незалежності еволюціонувала спочатку від парламентарно-президентської до президентської, а потім — до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в перші роки незалежності основний склад уряду визначався парламентом, то Конституційний Договір між Верховною Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив президентську форму республіканського правління, проголосивши Президента «главою держави і главою державної виконавчої влади України» (це головна ознака президентської республіки) й визначивши, що він «як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним Уряд — Кабінет Міністрів України — та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ст. 19) і «призначає Прем'єр-міністра України, формує новий склад Уряду України — Кабінет Міністрів України» (ст. 22). 
 
Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є главою держави...» (ст. 102) і не тільки «призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку» (ст. 106, ч. 9), а й «призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах» (ст. 106, ч. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106, ч. 15). Такі повноваження Президента свідчать про те, що він фактично є главою державної виконавчої влади, хоча формально Конституція цього не визнає. Реально в Україні існує дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом і Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави. 
 
За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України» (ст. 75). До повноважень Верховної Ради щодо формування і функціонування уряду належать: «розгляд і прийняття рішення шодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України», «надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13). Верховна Рада також «може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України» (ст. 87), а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України» (ст. 115). 
 
Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь парламенту в цьому процесі зводиться до надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму державного правління як змішану, причому саме як президентсько-парламентарну, а не навпаки — парламентарно-президентську. 
 
Відповідно до цієї форми правління в Україні впроваджена подвійна політична відповідальність уряду: Кабінет Міністрів несе політичну відповідальність і перед Президентом, і перед Верховною Радою, які можуть відправити його у відставку. Проте Президент ніяким чином не відповідає за дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається її главою, а Кабінет Міністрів не має ніяких засобів впливу на Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським шляхом і не спирається на партійну більшість у парламенті. Це спричинило нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема, в тому, що за роки незалежності в Україні діє вже дев'ятий за складом уряд. Впроваджуючи президентсько-парламентарну форму правління, в Україні не вдалося реалізувати її основну перевагу — забезпечення стабільності уряду. 
 
Завдяки змішаній формі правління Президент України має досить широкі повноваження. Крім наявних у глави держави в президентській республіці повноважень, Конституція надала йому право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, причому «законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску парламенту: «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися» (ст. 90). 
 
Організація державної влади в Україні нині нагадує ситуацію, описану російським конституціоналістом С. Ю. Кашкіним: «У більшості країн, які скинули в недавньому минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія, Хорватія, Словенія, Македонія, Союзна Республіка Югославія та Сербія і Чорногорія, що входять до її складу), встановилася змішана республіканська форма правління, за якої уряд спирається на парламентську більшість, а всенародно обраний президент, який нерідко є харизматичним лідером нації, тобто маючи загальновизнану популярність і народну довіру, не втручаючись у поточне управління, спрямовує політичний курс. Глава уряду нерідко виступає в ролі «хлопчика для биття»: коли щось не виходить, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. У цьому, напевне, даються взнаки риси певної національної психології, які склалися за багато десятиліть, а іноді навіть віки одноосібної влади»12 . 
 
Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації хіба що в гірший бік, тому що уряд в ній не спирається на парламентську більшість, а це лише додатково погіршує умови його функціонування. Чітко визначеної і стабільної більшості у Верховній Раді взагалі немає, що пов'язано з умовами її формування та функціонування. Оскільки представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть участі у створенні уряду, який формується позапарламентським шляхом, то їм немає потреби об'єднуватися в більшість з метою створення урядової коаліції, на яку міг би спиратися Кабінет Міністрів. 
 
Створення стійкої та ефективно діючої більшості у Верховній Раді утруднюється також порядком її формування. За чинним виборчим законодавством одна половина з 450 народних депутатів обирається в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий порядок трапляється в демократичних державах. Однак на відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою, не зв'язані у Верховній Раді ні партійною, ні фракційною дисципліною, поводяться там на власний розсуд і відстоюють не стільки суспільні, скільки вузько групові й персональні інтереси. 
 
Не краще стоїть справа і з тими народними депутатами, які обрані до Верховної Ради за партійними списками. Хоч потрапили вони до парламенту завдяки партіям, проте не несуть ніякої відповідальності ні перед самими партіями, ні перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди. Така практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких із них в разі залишення партійної фракції обраний за партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-мажоритарники там зв'язані партійною дисципліною, бо без партійної підтримки вони мали б незначні шанси перемогти на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому парламенті. 
 
Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисципліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персональних інтересів і відстоює не стільки загальнонаціональні, скільки групові інтереси. Він є некерованим і фактично неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну більшість, тому рішення приймаються ситуативною більшістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фракцій, оскільки ті можуть вільно їх залишати, ставлячи під загрозу саме існування фракції. 
 
Як зазначає російський конституціоналіст В. А. Рижов, «не можна уявляти собі парламент як арену, на якій рівноправно стикаються всі і всілякі наявні в даному суспільстві інтереси, тому що депутати — просто провідники інтересів своїх виборців. Відсутність розвиненої партійної структури, яка опосередковує відносини між виборцями і парламентом, у нашій країні та в ряді інших держав після падіння панування компартій призвело до того, що парламент став-таки ареною боротьби найдрібніших інтересів — амбіцій окремих депутатів та їхніх груп, жодним чином не пов'язаних з інтересами виборців. Світовий досвід показує, що парламент тоді виступає справжнім представником нації (народу), коли в його складі наявні великі політичні об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних верств виборців»13 
 
Організація державної влади в Україні, особливо законодавчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим кроком у цьому напрямі було б формування Кабінету Міністрів на основі парламентської більшості, що надавало б сенсу її створенню. 
 
Необхідність створення більшості й забезпечення стабільності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення партійно-політичної структурованості парламенту, а у зв'язку з цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим варіантом яких є перехід до суто пропорційної виборчої системи. Відбуватиметься, отже, дрейф у бік парламентарної форми правління. Однак самі по собі такі зміни не гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади. Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі механізму здійснення державної влади, у тому числі виборчої системи. 
 
За формою державного устрою Україна є унітарною державою. Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.